Так слалося, що мій чоловік уже тривалий час сидить вдома без роботи. Спочатку я терпіла його зависання за компом. Та згодом мені обридли його обіцянки і виправдання. Тепер я щодня запитувала у нього чи не ходив він на співбесіду і чи не отримав роботи.
Я ж працюю. Уроки сина перевіряю я. Закуповую все на базарі теж я. Приготування їжі і прибирання також на мені. Врешті, не витримала і сказала про це чоловікові.
Він образився і сказав, що два роки лиш без роботи, а я вже й кожен шмат хліба рахую. Тоді поставила питання руба – йдеш на роботу або з’їжджаєш з моєї квартири. Так, квартира була моя – успадкувала її від своїх батьків.
Тоді втрутилась свекруха. Їй не до вподоби було моє невдоволення про що вона мені у телефонній розмові і сказала.
Однак до Олега не дійшло. Він і далі просиджував вдома без роботи. Я не втрималася – спакувала його речі в чемодан і виставила в коридор.
Так Олег опинився у своєї мами. Мені стало трохи простіше – менше треба закуповуватися, готувати.
Та недовго тривав спокій. Почала надзвонювати щодня свекруха і вмовляти мене, прийняти чоловіка назад. Запевняла, що він точно піде на роботу.
Але про це говорила лише його мама і сестра, яким, очевидно, набридло уже через місяць його годувати. Сам Олег мені не телефонував.
Я відповіла категорично – поки без роботи, додому він не повернеться.
За два роки безробіття Олега натерпілася достатньо. Пора вже йому оговтатися і розпочати хоч би пошук, де б працевлаштуватися. На диван нічого само не прийде. У житті всяке буває. Тому й терпіла, скільки могла.
Можливо, я вчинила неправильно. Адже за натурою Олег не є не хорошою людиною. Однак, вважаю, що мужчина повинен заробляти. З дня безробіття вже збігло два роки, а він усе чекає манни небесної.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
