Каринка була донькою сусідки знизу і суцільним покаранням для п’ятнадцятирічного Славіка. Цю худу чорнооку дівчину часто приводили до них вечорами.
Тітка Галя виховувала доньку сама: ледве зводила кінці з кінцями, працювала санітаркою у дві зміни, хапалася за будь-яку можливість роздобути грошей. Ще намагалася влаштувати особисте життя ─ та все марно. Був один пристойний, виявилося — одружений.
Сусідка завжди з’являлася на порозі раптово, відводила очі, гаряче шепотіла: «Вірочко, на кілька годинок, я тобі винна буду, пізно вже, як вона одна?». Каринка стояла поруч надута, сумно опустивши голову.
Мама зітхала, але все ж таки погоджувалася забрати дівчинку, щоб та не сиділа в темряві, в порожній квартирі. Тато бубонів потім, звісно.
Розплачуватися за мамину доброту доводилося Славіку, тому що саме до нього відправляли непрохану гостю подивитися «якісь мультики». Каринка сиділа, втиснувшись у кут дивану, покірно дивилася не найгірші бойовики, мовчала, тримала долоні на колінах, чим ще більше дратувала.
Раз в тиждень тітка Галя сунула йому зім’яті сто гривень і просила відводити новоспечену першокласницю хоча б до повороту, все одно ж в одну школу йдуть.
В той день Каринка сяяла, як нова копійка, навіть вимовила кілька слів по дорозі: сказала, у них сьогодні свято, і вона буде читати вірш Сніжинки. Славік посміхнувся: в непоказній шапці-шоломі, ця малявка швидше схожа на мікроба-космонавта.
Після першого уроку зграйки школярів потягнулися в їдальню на сніданок. Славік за звичкою збирався взяти бутерброд з сиром. І чорт його смикнув обернутися.
Дітвора в своєму кутку вовтузилася особливо натхненно. Хлопці оточили Каринку в ошатній сукні. Хтось сміявся, показував пальцем, хтось намагався простягнути серветку. Хлопець підійшов трохи ближче. Гіршого було годі й чекати — весь святковий прикид був залитий фруктовим кефіром.
Від побаченого дівчинка не могла поворухнутися. Вона беззвучно плакала.
Несподівано до нього підскочив розбурханий Ігорчик:
— Славку, бігом! Лерка там вирішує, з приводу тусовки ─ голос звучав звідкись здалеку ─ ну ж бо, вона сама просила тебе покликати! Потім пізно буде!
Лера… Просто поговорити з нею ─ мрія будь-якого хлопця. А тут до себе хоче запросити, здається. Він зробив крок до виходу. Зрештою, не його проблеми. Нехай дзвонять тітці Галі, чистять сукню, та що завгодно.
В глибині душі Славік розумів: ніхто Каринкою займатися не буде, засунуть в дальній кут, та й все. А вона знову зіщулиться ─ не видно, не чути, вже звикла.
Він зітхнув, точно так само, як мама, і пішов до столу.
─ Ірино Михайлівно, о котрій у вас виступ?
─ Ох, Славчику через півтори години. Ну ти подивися, дала слова дитині, сподівалася, а тут он що… Як її таку випускати?
Каринку трясло. Вона стояла вся обляпана і бліда. Слава видер у неї з рук порожню склянку.
─ Давайте, я її додому відвезу, може, переодягне щось.
─ Славчику, весь вік буду вдячна, біжіть, з Оленою Петрівною я домовлюся.
З’ясувалося, іншої святкової сукні ─ немає. Славік згадав всі недобрі слова, які знав: заправ жирні плями, висушив феном, розгладив рожеві складки праскою. Худюща Каринка в майці і колготках метушилася поруч. Назад мчали бігом, він міцно стискав у своїй долоні маленьку ручку в дутій рукавиці.
З Лерою він в той день так і не поговорив, і на уроки забив ─ пішов на виступ першокласників.
Каринка хвацько розказала свій вірш. А коли їх клас проходив повз, раптом виринула з натовпу, кинулася до нього, притулилася і випалила:
─ Славчику, якби не ти, мене б не стало сьогодні… Назовсім.
От смішненька.
Kateryna Zorina.
Фото ілюстративне.
