fbpx
Дозвілля
Сумнівів не було – це син подруги. Я стояла і ворухнутись не могла. Він же викапаний Віталик – мій чоловік. Виходить що тоді у найважчий момент мого життя, коли я знаходилась між небом і землею, вони разом були? Як же я житиму далі знаючи, що чоловік мій – зрадних. Тридцять років минуло, але хіба у зради є час давності?

Сумнівів не було – це син подруги. Я стояла і ворухнутись не могла. Він же викапаний Віталик – мій чоловік. Виходить що тоді у найважчий момент мого життя, коли я знаходилась між небом і землею, вони разом були? Як же я житиму далі знаючи, що чоловік мій – зрадних. Тридцять років минуло, але хіба у зради є час давності?

У те місто я поїхала до санаторію. Завжди їжджу до іншого, а цього разу в зв’язку з ремонтом корпусу, поїхала сюди. Яким же було моє здивування, коли одну з процедур прийшла робити моя давня найкраща подруга. Я зраділа мов дитина. Розплакалась. Обійнялись.

Валентину я тридцять років шукала по всьому колишньому Союзу. Не допомагав ні інтернет, ні телепередачі. Як поїхала моя дорога подруга нічого не пояснюючи, так і зникла з нашого життя. Розговорились. Вона усе про мене розпитувала, як з Віталієм живемо, як мої батьки?

Почала розпитувати про неї: чому і де зникла, а вона якось так тему одразу змінювати почала, все про здоров’я моє розпитувала. А про себе ну ні слова не сказала. Я очікувала запрошення на гостину. Нам є що згадати, та й щаслива я тій зустрічі була дуже. Але Валентина з сумом сказала, що сьогодні їде у відрядження.

Наступного дня я запитала у однієї з медсестричок, куди ж саме поїхала у відрядження моя подружка, а та лиш поглянула здивовано.

— Валентина не здорова. Взяла лікарняний на три тижні, щось там геть не добре з нею. Сьогодні, зателефонувала, ледь говорила.

Я випросила адресу подруги і помчала її провідати. Сказати, що я Валентину здивувала своїм візитом, так ні. Коли вона мене на порозі побачила у її очах якийсь острах промайнув. Я принесла повні сумки фруктів, а вона здорова і жодних ознак недуги я у неї не помітила.

Гарно ми посиділи. Згадати нам було, що адже росли разом потім дівували і саме вона була дружкою на моєму весіллі. Дивилась я на свою подругу і ніяк не могла зрозуміти, що ж не так. Ніби і не було між нами непорозумінь, ніби і розстались ми друзями, а якесь напруження я відчувала. Але все те було пусте. Головне – я її знайшла.

Саме Валентина колись мене урятувала. Не хочу я той період згадувати, але був у моєму житті час, коли я не могла ні встати, ні слова мовити. Валентина тоді саме закінчила інститут і взялась мене рятувати, хоч усі спеціалісти на мене вже й рукою махнули. Розтирала мене якимись терпкими травами, загортала мене у вимочене у чомусь простирадло і під ковдру, масажі робила постійно. Їй допомагав мій Віталій. Так удвох вони мене до життя і повернули.

Ми гарно з Віталієм життя прожили, але був у нас один сум на двох: після тієї недуги я не могла мати дітей. Віталій завжди казав, що то не важливо, але якби ви бачили, як він бавиться з сусідніми дітками. Колись ми навіть дитину з сиротинця взяти хотіли, але… Чомусь не змогли ми цього, не зробили.

Через три години Валентина поглянувши на годинник, вибачилась і попросила мене піти, адже у неї запланована якась важлива справа. Ну, не дуже чемно, але я ж теж гість непрошений! Зібралась, вийшла з квартири. Аж тут відчиняється ліфт і виходить молодик. У мене аж ноги оніміли – точна копія мого чоловіка. Привітався, пройшов до Валентининої квартири і відчинив її своїм ключем.

Я так і залишилась стояти. У голові поволі склалась до купи картина величезної неправди, довжиною у все моє життя. Віталій і Валентина були разом тоді, коли я була безпомічною. Зрадили! Обоє. Як тільки я почала ходити Валентина зникла. А я тільки зараз зрозуміла, чому мій чоловік заплакав, коли вона побачивши мене на ногах сказала:

— Ось і все скінчилось. Дарина нарешті ходить. Мені більше немає чого тут робити.

Це були слова не до мене. Вона так тоді прощалась з моїм чоловіком. Цікаво, чи знає він про сина? Напевне ні, бо ж ніколи і на один день мене не залишав. А, якщо дізнається, як вчинить?

Противно зараз на душі. Віталій тоді плакав, значить любив Валентину. А вона благородна, про сина не сказала, аби нашу сім’ю не рушити, аби мене після всього не хвилювати. Сама дитину ростила, бо шкодувала мене? А коли спала з Віталієм шкода їй мене не було?

Усе моє життя виявилось ілюзією. Хочеться прийти, про все розповісти Віталію і поглянути в його зрадливі очі. Але щось десь в середині не дає цього зробити. Лячно, що цей вчинок переверне з ніг на голову усе моє життя. А я не хочу. Я щаслива була до цього дня. Можливо, хай так і буде?

І, як вчинити, як жити далі?

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.