Мій автобус прибував за півгодини. Я роззирнувся на калюжі місцевої автостанції, в яких віддзеркалювалося сіре свинцеве небо останніх днів осені, і вирішив перечекати цю несподівану затримку у теплішому місці. Пробігши очима по невибагливих вивісках тутешніх генделиків і крамничок, я вибрав ту, яка звалася «Оазою», манячи подорожнього у дешевий привокзальний світ вимушеного чекання. Як не дивно, але майже всі столики були зайняті. Мабуть, листопадова холодрига, що пробирала до кісток, нагнала до напівтемного невеличкого залу всіх спраглих тепла і затишку. Тут було гамірно і душно.
Я сів за столик, що притулився до вікна, і налив пива у склянку, спостерігаючи, як піна поволі опадає. Що ж, півгодини я можу бути заглибленим у свої розмірковування. Я любив такі провінційні генделики.
На відміну від гламурних барів чи піцерій, тут справді буяє життя в усьому його розмаїтті. Справжній скарб для кмітливого спостерігача! Та не встиг я розпочати медитації, як біля мене на стілець плюхнувся хлопчик років п’яти. Він був у синій курточці і коричневій шапці, що зав’язувалася на горлі. По тому, як хлоп’я діловито совалося і озиралося кудись у зал, я збагнув, що воно не саме. І справді – біля шинквасу стояв чоловік років сорока п’яти. В одній руці він тримав відкорковану пляшку пива, а другою забирав гроші.
Я прибрав свого рюкзака з останнього незайнятого стільця, і невідомий, йдучи до нас, вдячно мені кивнув.
– Дякую! – посміхнувся він мені. – Забирав малого з дитсадка, то вирішив зазирнути…
Він заходився розв’язувати синові хутряну шапку, котра, як на таку погоду, ще була затепла.
– А ви, мабуть, на Ужгород? – мовив він до мене, усміхаючись, коли нарешті розстебнув хлопцеві курточку і шапку поклав на коліна.
– Еге ж, – кивнув я. – Куди ще звідси можна поїхати?
– Не кажіть, – раптом він змінився на лиці. – Всі хочуть звідси чухнути, а я, знаєте, ні.
– Мені теж вдома добре! – посміхнувся я, і ми дзвінко чокнулися пляшками за знайомство.
– Як звати вашого сина? – запитав я за хвилю, коли після перших обов’язкових фраз розмова запнулася.
Василько, – аж просвітлів чоловік і вдячно погладив малого по змокрілому чубчику. Той чемно сидів і розглядав мене великими сірими очима. «Такими, як у батька», – придивився я. Мені не хотілося викликати незнайомця на відвертість, але, видно, щось мучило його, бо він знову розпочав говорити про заробітчан.
– Знаєте, чому я не хочу нікуди їхати?
Я знизав плечима.
– Бо я вже там був, – він важко зітхнув. І раптом голосно гукнув до кельнерки через невеличкий зал. – Марічко, я лем одну цигарку покурю!
Повнява жінка за прилавком невдоволено похитала головою, але промовчала. Паління тут було заборонене.
– Не думайте, що я бомж чи доходяга. Я – професійний тренер. Ще рік тому тренував місцеву футбольну команду. А в юності навіть сам грав у другій лізі на першість України.
Це вже ставало цікавіше, і я починав прокидатися зі своєї дорожньої дрімоти.
– Але хіба на тренерську зарплату виживеш? – він узявся нервово відкривати пачку недорогих цигарок. – У мене ж іще двоє старших доньок. Обидві вже, на щастя, студентки. А тут ще Бог нас Васильком наділив. Одне слово, треба було грошенят. От я і вирішив кинути все і податися на заробітки.
Він замовк, із насолодою затягуючись цигаркою. Однак дим видихнув кудись собі за праве плече, подалі від сина.
Сусідка з третього під’їзду якраз такими обо- рудками займалася. Півмістечка через її руки пройшло. Платиш їй три з половиною «штуки» зелених і вона робить через знайомих у Києві паспорт із візою на Англію. А далі вперед ногами – греби бакси лопатою. Її чоловік – полковник міліції, начальник паспортного відділу, тож все було «на мазі». Працювало «тіп-топ», як швейцарський годинник. Він важко зітхнув і поклав свою долоню на ручку малого.
– Я позичив гроші у знайомих і зі своїми двома приятелями теж попався на їхню вудицю. Через два місяці нам наказали виїжджати до Києва. Мовляв, усе готово. Ми приїхали, але якийсь тип нам замість британських віз видав хорватські. Коли ми обурилися, то нас заспокоїли, що в Хорватії нам все перероблять, бо там формується ціла група.
Чоловік витяг із внутрішньої кишені старенької джинсової куртки батончик і простягнув Василькові. Але той заперечливо похитав головою.
– Не хоче! – сховав він шоколадку назад. – Кожного дня купую йому щось смачненьке. Розумний хлопчик! Одна надія на нього, що виросте і буде нам у старості на підмогу. Так, Васильку?
Малий нахмурив брови і витягнув вперед губи. Мабуть, хотів видатися дуже серйозним.
– І що трапилося в Загребі? – смикнув я за потрібну мені нитку розмови.
Це була Пула, містечко на узбережжі. Але ми тільки раз у морі скупалися. Весь час сиділи у номері. Бо дуже боялися. – Чого?
– Там нас чекала друга «підстава». Наші паспорти забрав тип на ім’я Отто. Сказав: «Чекайте!». Минув тиждень, наші візи і гроші закінчилися, а він не з’являється. Нарешті видає нам «липові» чеські паспорти. Ми просимо повернути українські документи, а він каже, що вже відіслав їх в Україну. Ми його ледь там не прибили.
На вилицюватому обличчі тренера заграли жовна і він ковтнув пива. Велика зморшка через усю щоку ще глибше окреслилася.
– Уявіть собі мій розпач: назичив грошей, витратився на дорогу, паспорта свого не маю. Отто радить нам пливти до Венеції, а вже звідти до Британії. Ми так і зробили. Але я маю рідкісне невезіння у житті: у порту, коли міняв гроші, поліція попросила мої документи. А в мене у паспорті, виявилося, номери на сторінках не співпадають. Ось так мене «підставили» хорватські фальшувальники!
18 годин тривав допит. У відділку мене здорово відлупцювали гумовими палицями. Причому били так, аби не залишати слідів – по нирках. Ми для них – люди третього сорту.
Він затягнувся цигаркою і трохи помовчав.
– Я вже, певна річ, стояв на своєму, що я – чех Зденек і документи мені видали в Чехії. Хоча і трьох речень не знаю по-чеськи. Але, як кажуть, і сліпій курці зерно трафиться. Італійці не мали чеського перекладача, а тільки російського, який мій закарпатський діалект прийняв за чеську. Врешті-решт вони вирішили не морочити собі голови, бо, по-правді кажучи, не мали, де мене тримати, і відпустили. Чеські документи забрали як фальшиві, а мені видали довідку «Фоє девіє», що маю покинути країну за п’ять днів. Сміялися, що коли не маю, де ночувати, можу повернутися у в’язницю.
– Добряки! – скривився я. – Німці би не випустили.
– Я опинився на вулиці у чужій країні без нічого: без документів, нічлігу, роботи, навіть без хоч якоїсь адреси чи знайомого… Мої приятелі, побачивши, що мене забрала поліція, відразу накивали п’ятами. Я ходив, як причмелений, боячись бодай на мить зупинитися, аби до мене відразу не причепилися карабінери.
Так я дійшов до парку на околиці міста. Там переночував у кущах у великій картонній коробці з-під холодильника. Чи міг я про таке подумати ще тиждень тому? – він знову почав нервово витягати цигарку. Довго розминав її у пальцях, але не закурив.
Сталеві очі випромінювали такий біль, що я, здається, навіть відчував його фізично. Я придивлявся до його загостреного обличчя з горбатим вольовим носом, тонкими устами і попелястим негустим волоссям.
– Але, Боже мій, якби я знав, що це зовсім не кінець! Разом ще з кількома такими небораками ми замешкали в покинутому заміському будинку без вікон і води. Спали просто на виламаних дверях. Сходи були такі розвалені, що вночі можна було собі карк зламати. Я вирішив добиратися до Рима. Там все-таки більше українців та й посольство наше є. Якого страху я натерпівся за тих пару годин у поїзді! Всю дорогу я тільки молився, а поліція ходила повз мене вперед-назад, скоса позираючи. Але Бог мене почув…
У Римі біля нашої церкви я познайомився із земляками, які взяли мене до себе на квартиру. Там нас товклося в кількох кімнатах більше двадцяти чоловік! Уявляєте? Ванна, туалет, кухня – все по черзі. Ночували на матрацах, але після картонної коробки у парку – це вже був п’ятизірковий готель. Там були такі, що вже ниділи в Італії більше десяти років. Половина з них цілком опустилася і здеградувала. їхні сім’ї розвалилися і вони вже не мали куди повертатися. Уявіть собі: жити в таких умовах роками!
Найгірше було мені, бо я не мав роботи. Тож хіба підміняв когось, коли хтось похворіється чи поїде додому. Але на ці гроші можна було лише не вмерти з голоду. Я ж мріяв все-таки відробити борг – п’ять тисяч доларів. Від постійної гризоти нога почала боліти і гноїтися, бо кросівка давно подерлася. А до лікаря ж не підеш -нелегал!
Але і цей примарний спокій тривав недовго. Одного ранку, десь о пів на п’яту, на квартиру нагрянула поліція. Облава! Почали перевіряти документи, а в мене жодного папірця! Забрали до буцегарні. Я вже був мудріший, то назвався власним прізвищем, а паспорт з італійською візою, кажу, вкрали вже тут. Вони, звісно, не повірили, бо так усі нелегали відбріхуються. Тримали нас кілька днів упроголодь в одній невеликій камері -разом півсотні людей. Хто там тільки не був – румуни, албанці, молдавани, марокканці, російські повії.Сиділи на підлозі, бо лягти ніде. Поки один могутній македонець не почав бунтувати і кричати: «Я чотири війнипройшов! Жерти дайте! Ми що – не люди?!» Тоді поліція заворушилася і швидко всіх порозпускала. Випустили й мене. Записали мої. Дані і знову видали «Фоє девіє».
Але як я покину Італію, коли в мене документів жодних? Із їхнім папірчиком хто мене через кордони пропустить? Навіть водії наших мікроавтобусів не хочуть брати! А новий український паспорт у консульстві треба кілька місяців виробляти. Черга велетенська! Одне слово, хоч-не-хоч, а знову стаєш нелегалом.
А тут біля консульства земляка здибав, що працював у фермера в провінції за 150 кілометрів від Рима. Він мене і взяв до себе у напарники. Каже, що в його селі жодних поліцаїв нема. Будеш, мовляв, собі спокійно жити, гроші відкладати, а за той час і паспорт зроблять. Та, видно, не з моїм щастям…
Бо не проминуло й місяця, як нас на тракторі на сільській дорозі зупинили карабінери. Перевірка документів. Ось тут я вже остаточно попався. «Нема», – кажу. Питають мене: «Албанозо? Марокіно?
Мусулмано?». Для них це – найбільша небезпека. Дуже бояться терористів. «Ні, – відповідаю, – українець». Повезли із собою. Один другому каже (бо я вже за п’ять місяців трохи навчився італійської): «Нащо ти його забрав? Чоловік собі працює, нікому зла не робить».
У відділку ввели моє прізвище у базу даних і побачили, що я «злісний порушник». То вже зі мною не цяцькалися. Кілька днів тримали у камері-одиночці. У кайданках повезли просто на суд. Суддя не вірив, що моя дружина заробляє п’ятдесят євро на місяць. А там кара за такі порушення сувора – тюрма на кілька років.
Дали мені адвоката та перекладача – росіянку, літню жіночку, яка вже давно жила в Італії. Коли розповіли, що мені загрожує, то я зовсім впав у розпач. Але мене врятував синок! – він ніжно погладив малого по голові. – Так, Васильку?
Хлопчик серйозно кивнув головою і запхав руки до кишень.
– У паспорті в мене було фото Василька. Я показав його адвокатці. Під час судового засідання вона поклала світлину на стіл судді і розповіла, що вдома на мене чекає маленька дитина. Це, певно, вплинуло на суддю, бо він присудив мені три роки арешту умовно та десять років заборони в’їзду в країну.
Але найбільше мене зворушила старенька перекладачка. Почувши в суді мою історію, вона підійшла і простягнула мені п’ятдесят євро. Каже: «Візьміть на дорогу!». Мені аж у голосниці сперло, говорити не можу. Та грошей я не взяв. Слава Богу, депортували мене самі італійці. Провели мене через увесь римський аеропорт в наручниках просто до літака. Чотири озброєні карабінери мене ведуть, а весь салон від страху перезирається. Ото, думаю, Степане, який ти став популярний! Як у кіно!
Прилетіли ми до Києва і мене ще з кількома такими ж нещасниками передають у руки СБУ. А я від радощів готовий землю цілувати! Обіймаю есбеушни- ків, які від мене сахаються. Нарешті я вдома!
Його очі волого зблиснули і він допив свою пляшку кількома великими ковтками. Я глипнув на хлопчика. Той сидів на стільці, бовтаючи ногами. У руці він тримав гумового червоного коника, яким обскакував металевий білий стіл.
– Ось така моя нещаслива одіссея! – зітхнув тренер. – Що я натерпівся у тій Італії, хай Бог боронить! Не треба мені ніяких євро та доларів. Усе життя там проходило у постійному страху. Лягаєш спати – боїшся, встаєш – боїшся, йдеш вулицею – боїшся.
– А як із боргами? Викрутилися?
Його очі люто зблиснули.
– Ні, цього я їм не подарую! Я подав на ту аферистку до суду. Хай поверне мої гроші!
– Ого! – присвиснув я від такого несподіваного повороту. – Ви вірите у чесність суду?
-Уже півроку триває тяганина. Полковник за- діяв усі зв’язки, аби все закінчилося пшиком. Але я доведу свою правду! А якщо не через суд, то сам знайду на них управу. Тут, як у спорті, головне – принцип. Якщо ти себе не поважаєш, ніхто тебе не шануватиме! Мені здалося, що він заскрипів зубами.
– Мамо! – раптом вигукнув хлопчик і побіг до дверей. На порозі стояла бліда вимучена жінка у скромному сірому пальто. Вона обняла Василька і подивилася у наш бік.
– А ось і моя Оксана! – усміхнувся мій співрозмовник і квапливо сховав цигарки до кишені. – Вибачте, що затримав вас. Приємно було зазнайомитися!
Ми тепло поручкалися і він заквапився до своїх. Тепер я помітив, що він накульгує на праву ногу.
– А я вас всюди шукаю! – долітали до мене уривки їхньої балачки.
– Знайомого зустрів, люба, то перекинулися
словечком…
Вони вийшли на вітер, і я проводжав поглядом їхні постаті, що майнули повз моє запітніле вікно. Подружжя із чогось сміялося, ведучи сина за руки. Той бавився, час від часу підгинаючи ноги і зависаючи на кілька секунд у повітрі між татом і мамою.
«Ось тобі і щастя, Степане!» – вихилив я своє пиво і побіг у темряві на автобус.
Через два роки я знову проїжджав через те містечко. Мав трохи вільного часу, тому вирішив зайти у знайомий генделик. Запала мені в душу історія «італійця», тож цікаво було дізнатися, чим вона закінчилася. Ясна річ, що Степана я не здибав. Зате впізнав кельнерку, яка й тоді була на зміні. – Як там справи у Степана?- підморгнув я по- приятельськи.
– В якого ще Степана? – зміряла вона мене недовірливо поглядом.
– Та в того тренера, що з полковником міліції судився?
– А-а… – затнулася вона. – А ви хіба не знаєте?
– Ні. Я – заїжджий.
– Сидить Степан, – зітхнула кельнерка.
– Як сидить? – остовпів я.
– Виграв два суди у цих аферистів, а третій у Києві – програв. Видно, у них там своя рука була. От Степан зі злоби і хлюпнув полковнику кислотою в обличчя. Той на одне око повністю осліп, а на друге – лише на 20 процентів бачить. От і засадили футболіста.
Я навіть не знайшов, що сказати.
Кельнерка пригнулася до мене і зашепотіла:
– Але всі наші Степана підтримують! Так і треба цій наволочі, а то цілком зажерлися на людській біді. У них знаєте скільки машин та дач?!
– А що ж… хлопчик? – промимрив я.
– Васько? До школи пішов! У футбол грає. Таке розумне дитя! Весь у батька! – усміхнулася вона до мене, блиснувши золотим зубом. Я теж зліпив посмішку у відповідь і поквапився з «Оази» на свіже повітря.
Читайте також: Говорить Україна: пологи в кабінеті біології (відео)
