Дозвілля
Сповідь закарпатської мачухи

В моєму житті раніше нічого особливого не відбувалося. Робота, дім, побут – як у всіх людей. Були в мене й ті, хто пропонував стати дружиною. Але жодного разу моє серце нічого мені не сказало. Єдиний, хто став не таким, як усі, був Андрій, на вісім років старший від мене. Та, власне, і моя історія починається з того дня, коли я вийшла заміж за Андрія. Його колишня дружина не переймалася жодними проблемами в житті. Жила у своє задоволення.

Коли вони розлучалися, Андрій попросив залишити йому доньку. Несміливо так попросив, бо думав, що вона почне опиратися, скандалити, судитися. Але ні! Дружина одразу ж погодилася, навіть з великою радістю, якої він і не сподівався. І завіялася за кордон. Відтоді минуло вже п’ять років, вона жодного разу з того часу не написала, не подзвонила. Не поцікавилася, чи жива-здорова її донечка, чи їй щось потрібно, не побажала почути дитячий голос.

Андрій виховував п’ятирічну Аню сам. Це було моє перше заміжжя, тому я з радістю долучилася до виховування дівчинки. А чоловік дуже зрадів, що я Аню не відкинула, що справді бажаю їй добра. Проте Аня одразу поставилася до мене вороже.

Коли ми обідали, вона залізла під стіл і вкусила мене за палець. А коли я їй заплітала косички, сказала, що я не вмію це робити так гарно, як її мама. Хоч нічого такого вона запам’ятати не могла. Бо коли мама пішла, Ані був всього рочок. Це просто її дитяча уява домалювала все інше. Або ж вона дуже хотіла, щоб усе відбувалося саме так, як вона й говорила.

Вся дитяча кімната Ані обклеєна маминими фотокартками. А коли дівчинка вдягає щось нове, хвалиться мені: «Це мені мама купила! Бачиш, яке вона гарне!». Хоча з того часу насправді дівчинка жодного подарунку від мами не отримала.

Якось я читала їй казку, а вона трохи послухала, а тоді раптом подерла книжку і сказала, що ця казка – найжахливіша з тих, які вона коли-небудь чула. Деколи те, що я зготую, Аня може вилити на підлогу. І каже, що це щось погане в ньому повзають черв’яки. Андрій сумно їй дорікає. Каже, що вона його соромить. Але дівчинка ще й дверима грюкне на ті зауваження.

Чесно кажучи, я вже так виснажилася боротися із цими вибриками дитини, що думала кинути їх обох. В мене ж безліч обов’язків, крім Ані. І хатні клопоти, і відповідальна робота, бо працюю бухгалтером, і батьків треба коли-не-коли навідувати. Андрій вмовляє дівчинку, заспокоює мене. А я – на межі нервового зриву. А одного разу я якось просто відключилася. Мала вередує, а я ні на що не зважаю. Налила їй борщика у тарілку, а вона все вилила серед кухні.

Я вийшла і почала пилососити у кімнаті. Аня чекала, що я все одно буду її припрошувати їсти. Але я була така втомлена, що просто не могла витрачатися на ще один дитячий скандал. Андрій затримувався на роботі, і увечері я знову покликала її до столу. Дівчинка сіла і дуже уважно подивилася на мене. Я поклала їй на тарілку смачнючих млинців із шоколадом. «Це неправильні млинці, – заявила Аня. – Я таке не буду їсти».

Аня завжди говорила провокативно. Цього разу, мабуть, треба було перепитати: а які саме правильні млинці? Я тільки знизала плечима: ні то й ні. Дитина готова була вибухнути від люті, чого нею не переймаються. А я пішла прати у ванну.

«Я хочу казку!» – виросла на порозі дівчинка. «Я теж хочу, але ж книжку ти порвала!», – спокійно відповіла я і продовжила займатися своєю справою. Коли я витирала пилюку на меблях, почула, як Аня тихенько шугнула на кухню і з’їла ті «неправильні» млинці.

І нарешті Аня витягнула з рукава останню козирну карту. Заявила, що тут її ніхто не любить і вона поїде до мами. «Тебе тут усі люблять, – заперечила я. – Але якщо ти так вирішила, поїдеш до мами». І продовжувала прати. Аня пішла у свою кімнату і почала плакати. Мені дуже хотілося її обійняти, поцілувати її ніжні кіски. Але я розуміла, якщо зроблю так – усе почнеться спочатку. Тож після недовгого плачу Аня заснула.

На ранок я зварила кашку, присипала корицею. «Ой, яка смачненька!» – почала підлабузнюватися Аня. Мені це не сподобалося. Бо це не було щиро. Тому я не зреагувала. І взагалі надалі, якщо мені було сумно, я сумувала. Якщо радісно, то раділа. Не намагалася підлаштуватися під настрій дівчинки.

Якось сказала їй, що хочу вчити англійську. Якщо вона хоче – будемо вчитися разом. Аня несподівано погодилася. Взагалі, це заняття дуже нас згуртувало. Ми пришпилювали папірці зі словами по всіх кімнатах. Це була така захоплива гра. Навіть Андрій до цього долучився.

Ті фрази, які нам незручно було казати одне одному, ми говорили англійською. Наприклад, я тебе люблю, це для нас важливо, мені подобається мій дім. Звичайно, часто ми припускалися помилок у тих фразах. Та все ж недарма кажуть, що три голови – це краще, аніж одна. Тому ми виправляли одне одного. І врешті-решт знаходили, як саме правильно має бути.

Потроху наші стосунки почали оживати. Я розумію, що будувати ілюзію рано. Наші дні далеко не можна назвати безхмарними. Деколи на порожньому місці ми сваримося, ображаємося. Деколи просто розходимося по кімнатах, щоб відпочити одне від одного. Нас чекає ще велика праця і багато труднощів, але крига скресла.

А недавно взагалі сталося дуже велике диво. У неділю вранці подзвонила мама Ані. Покликала до телефону доньку. І я подумала: ну от, все, тепер розвалиться все, що ми так важко щодня будували.

Мама розповідала доньці, що вона живе у Парижі, у дуже гарному білому будинку. Але в гості доньку не кликала. І які ми були вражені, коли Аня сказала: «До побачення, мамочко! Але ти більше до нас не дзвони. У нас тут є інша мама. Вона така красива і така добра, що ти навіть не уявляєш».

Не знати, чи ці слова були дитячою помстою, бо я ж знаю вибрики Ані, як вона вміє до себе привернути увагу. А може щось-таки зрушилося у цій маленькій душі? Але й мене вона місяць тому почала називати мамою. Це сталося несподівано. Поснідавши, вона сказала: «Дякую, мам!». А то раніше вона завжди повторювала: тьотя Люда.

А ще ми з Андрієм чекаємо дитину. Боязко, як нашу дитину сприйме Аня. Чи дівчинка зможе її полюбити. Але віримо, що все в нас буде добре. Навіть якщо для цього треба буде багато потрудитися.

Людмила БОВТ

Читайте також: Не думай про погане — захворієш. Варто прочитати кожному!

Джерело.

Реклама

Related Post