fbpx
Дозвілля
Спершу Галина Петрівна тримала себе в руках. Чесно. З усіх сил. Навіть з кімнати не виходила доки зять вдома. Але час минув і її справжня сутність таки показала себе. Чіплялась до усього на світі. І воду він після себе зливає якось не так і взуття робоче пахне на всю квартиру, і голосно ногами по коридору шаркає

Галина Петрівна чекала будь-чого, але до такого додуматись не могла. Ніколи б і не подумала старенька, що у її родині дійде до такого. І хто так вчинив? Її донька. Єдина дитина, яку ростила собі на втіху і спокійну старість.

Жили вони тихо і спокійно вдвох. Оля, пізня дитина у Галини Петрівни. Ніколи жінка заміжня не була, а тут у сорок із хвостиком від курортного нетривалого роману з’явилась донька.

Вона для матері усім світом була. Навчала усьому чого знала сама, а особливо – не довіряти чоловікам. Дуже вже Галина Петрівна сильну половину людства не любила. І якщо чесно, то й жінок не дуже жалувала, але чоловіків чомусь особливо.

Олечка росла красунею і мала багато залицяльників. Приводила до мами то одного, то іншого знайомитись, але та зустрічала претендентів на руку доньки так холодно, що кавалери тихо тікали від гріха подалі. Оля помилку зрозуміла і коли надумала заміж виходити, мамі не повідомила. Уже після РАЦСу із штампом у паспорті молодята зазирнули на хвильку за найнеобхіднішим і оселились у гуртожитку.

Галина Петрівна схудла і навіть їсти перестала. Телефонувала до доньки щогодини і все просила не залишати її одну в чотирикімнатній квартирі. Казала, що помилки свої зрозуміла і усвідомила і готова прийняти зятя, як сина. Оля знала свою маму добре. Тому трималась якнайдалі, аж до тієї миті, доки не зрозуміла, що стане матір’ю. Тут уже обирати між старим гуртожитком і власним житлом з усіма умовами не доводилось. Переїхали.

Спершу Галина Петрівна тримала себе в руках. Чесно. З усіх сил. Навіть з кімнати не виходила доки зять вдома. Але час минув і її справжня сутність таки показала себе. Чіплялась до усього на світі. І воду він після себе зливає якось не так і взуття робоче пахне на всю квартиру, і голосно ногами по коридору шаркає.

Оля із чоловіком тримались мужньо. Не звертали по можливості уваги і зачинялись у своїй кімнаті. Але Галина Петрівна діставала їх і там. Врешті, Оля пішла до юриста з єдиним питанням:

— Як розділити чотирикімнатні столичні хороми, якими згідно з приватизацією ми з мамою володіємо порівну?

Галина Петрівна чекала будь-чого, але до такого додуматись не могла. Три роки жили, як оси в банці, доки все ж не розділили ту квартиру. Оля з чоловіком одразу взяли в кредит у містечку під столицею трикімнатну, а Галина Петрівна купила однокімнатну в новобудові.

Натерпілись від старої сусіди, але і вони врешті перестали звертати на неї увагу. Донька зі зрозумілих причин з мамою не спілкувалась, подруг ніколи Галина Петрівна не мала. Уже через рік самотності – злягла. Аби щось довести донці, яка поривалась маму доглядати – підписала договір про довічне утримання з сусідкою.

Уже через два місяці Галини Петрівни не стало. Донька дізналась про все на третій день. Їй просто привезли свідоцтво про те, що матері більше немає і чудну банку в якій було усе, що від мами залишилось!

Нічого дізнатись, ні бодай потрапити до мами у квартиру, аби забрати деякі речі вона не змогла – сусідка найнявши машину вивезла усе на смітник.

Найбільше Оля шкодує, що колись затіяла розмін квартири. Можливо мама б прожила довше? Але озираючись у минуле розуміла – жити хоч один зайвий день під одним дахом з мамою, вона б точно не змогла. Картає себе і сама не розуміє за що.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.