Дівчина дивилася на юнака, не розуміючи, про що він говорить.
– Чому, Микито? А в нас усе було чудово. Ти ж був абсолютно щасливий, чи не так?
Аня була впевнена, що скоро вони одружаться. До Микити вона ні з ким не зустрічалася, не дуже зналася на моді і повністю присвятила себе навчанню. За це однокурсниці прозвали її «сірою мишею». Батьки постійно повторювали Ані:
– Будь з чоловіками обережнішими. Нікого близько не підпускай.
А дівчина просто хотіла бути щасливою. На зло всім. Мріяла про міцну сім’ю, люблячого чоловіка та дитину. Дитина! Саме про це вона хотіла розповісти Микиті, а він каже чомусь, що їм треба розлучитися.
– Чому? – Аня смикнула хлопця за рукав.
– Ну, ти ж не думала, що я з тобою одружуся? – Микита криво усміхнувся – Ти в мене для кохання. До речі, навіть прикольно, що в тебе до мене не було ще нікого. Мені з тобою було чудово. Сподіваюся, я теж сподобався? Ми з тобою цілий місяць добре провели разом. А сьогодні до мене дружина із донькою повертаються з відпочинку. Тож тобі тут з’являтися не варто. Ну гаразд, бувай.. Мені ще прибрати всюди треба.
– Як дружина, яка донька? А як же твої слова про кохання? Я ж тобі повірила! Я ж тебе кохаю, Микито! У нас дитина буде! – випалила Аня.
– Не вийде, люба! Зі мною такий номер не пройде. Втім, ось, візьми! – Чоловік сунув, в тремтячі руки дівчини, зім’яті купюри – Як я відразу не зрозумів, що тобі від мене треба? А тепер забирайся!
З цими словами Микита виставив, бліду як крейда, Аню за двері. Вона якийсь час дивилася на гроші, а потім кинула їх під двері. Не тямлячи себе, Аня вибігла з під’їзду.
За час, який вона витала з Микитою в хмарах кохання, навчання було покинуто. Батькам Аня не дзвонила, повністю розчинившись у першому, справжньому почутті та у першому у своєму житті чоловікові. Вона забула про все на світі. І ось тепер, йшла вулицею вечірнього міста і тихо витирала з очей гіркі дівочі сльози. Іноді оглядалася, сподіваючись, що коханий просто пожартував і ось-ось її наздожене, і вибачиться. Проте дива не сталося.
Аня відчинила вхідні двері до квартири. Дівчина винаймала кімнату у Галини Сергіївни. Господиня була вже в літах, а в молодості працювала акторкою при місцевому театрі. Галина Сергіївна досвідченим поглядом прикинула, що з квартиранткою біда. Провела її на кухню, налила склянку води.
– Невже кинув?
Аня кивнула.
– Давай із самого початку розповідай!
– Ми познайомилися з Микитою у супермаркеті. У нього випало з кишені портмоне, а він не помітив. Я підняла та віддала йому. Він так мені дякував. Сказав, що ніколи не зустрічав таку порядну дівчину. Потім запросив у ресторан. Провів додому. Я вперше у житті поцілувалася. За кілька днів запросив мене в гості. Сам приготував вечерю. Того вечора Микита зізнався, що покохав мене з першого погляду, а я й повірила. Я така була щаслива. Сьогодні він сказав, що я для нього лише приємна розвага і виставив геть. А я вже не сама, розумієте? Скоро я стану мамою і не знаю, що мені робити далі.
Вислухавши Аню, Галина Сергіївна тихо сказала:
– Тобі треба повернутися до батьків, а там буде видно, як далі жити. У будь-якому разі все залежить від твого рішення. Потім пізно буде про щось шкодувати. Колись я вибрала неправильну дорогу і тепер у мене самотня і безрадісна старість.
Наступними вихідними Аня поїхала до батьків, які жили у маленькому селі. Мама викладала у школі, батько – водій. Люди були прості, але в селі їх поважали. Аня про все розповіла матері.
– Доню, ти ж тільки на другий курс перейшла! – ахнула мама – Ми з батьком стільки грошей витратили на твоє навчання, а ти хочеш все зіпсувати? Через якесь непорозуміння!
– Мам, дитина – це не непорозуміння! – Спробувала заперечити дочку.
– Навіть слухати нічого не хочу. Добре, що в районній лікарні й досі працює моя подруга. Завтра має чергування і ми швидко вирішимо всі проблеми. Не думай сказати батькові!
Рано-вранці Марія Дмитрівна та Аня попрямували на автобусну зупинку. Звідки не візьмись, повіяв різкий вітер, набігли хмари. Дощ ринув як із відра. Обидві жінки промокли до нитки. Довелося повертатися з пів дороги додому. Після обіду їхати не було сенсу. Вночі Аня не стулила очей:
– А раптом Галина Сергіївна має рацію? І щастя не завжди буває помилкою. Раптом я більше не зустріну нікого? Не зможу більше мати дітей і зустрічатиму старість у повній самоті? – ці думки не давали дівчині спокою.
Наступного дня мати знову повезла Аню до райцентру. Обійшлося без пригод. Мірія Дмитрівна пішла шукати подругу, а донька залишилася сидіти у коридорі. Коли мама повернулася з худенькою, високою жінкою, то застала Аню в сльозах.
– Маріє, у такому стані твою дочку не можна вести в палату. Ти, вибач, але я не робитиму їй ніого. Приходьте за кілька днів. Нехай вона заспокоїться, ще є час.
Мати важко зітхнула:
– Добре.
Коли обидві вийшли з приміщення, на порозі стояв батько. Його вигляд не обіцяв нічого доброго:
– Зізнавайтеся, що трапилося. Маріє, чому Аня вночі плаче? І не бреши, я чув!
Щось вигадувати було марно. Батько розсердився не на жарт:
– Чому мені нічого не сказали? Я вам чужий? Чому ти взагалі її сюди привезла? А раптом у Ані потім ніколи не буде дітей? Ти подумала, мамо? – продовжував сипати питаннями Михайло Іванович – Нехай на заочне навчання переводиться! А ми онука чи онучку допоможемо на ноги поставити!
Несподівано батько закрив обличчя та заплакав.
– Не можна ж так ризикувати!
Аня кинулася до тата на шию і теж заплакала.
За тиждень вона повернулася до міста. Перевелася на заочне відділення. Знайшла роботу і з нетерпінням чекала появу малюка. На світ з’явився чудовий хлопчик Михайлик, дуже схожий на дідуся.
Ішов час. Хлопчик ріс міцним і веселим бешкетником. Ось уже перший клас не за горами. Аня понесла документи сина до найближчої школи. У дверях чоловік щось ремонтував і молода жінка ніяк не могла зайти всередину.
– Візьми! – Почула вона.
Незнайомець простяг їй молоток.
– Дивись, не впусти! – знову промовив він, не повертаючи голови.
– Тепер подай викрутку!
Так тривало кілька хвилин. Аня подавала та тримала інструменти. Нарешті він закінчив і повернувся до неї обличчям.
– Ой, а Микола де?
– Ну, ми й без нього впоралися! – Усміхнулася Аня.
– Вибачте! Я думав, що це мій напарник, тож вам і тицяв. Я Максим. Максим Юрійович, я тут історію викладаю.
– А я – Аня. Можна просто, Аня.
За рік вони одружилися. Максим покохав Анну всією душею, усиновив Михайлика, ставши йому чудовим батьком. Спільних дітей у пари не було. Але це не затьмарило їхнього щастя, адже був Мишко, найрідніший і найулюбленіший.
Минуло ще багато років. Після закінчення школи разом із сином, Максим та Анна повезли документи до інституту. Вирішивши всі питання, сім’я вийшла на ґанок будівлі та попрямувала до машини. Несподівано Анну хтось покликав. Обернувшись, вона насилу впізнала Микиту.
– Я вас наздожену! – Сказала Аня і підійшла до Микити – Ти щось хотів? В мене мало часу.
– Це мій син?
– Ні. Михайло має рідного батька. Я тоді сказала неправду.
Анна спокійно подивилася Микиті у вічі, а він важко зітхнув.
– Шкода! А мене дружина покинула. Уявляєш, сказав, що донька не моя і пішла. А мені більше ніхто й не трапився. Я старію, нездужаю, а поряд нікого.
– Вибач, Микито, на мене чекають.
Жінка відвернулась і швидким кроком пішла до сина та чоловіка.
– Давайте заїдемо до однієї чудової жінки До речі, раніше вона була відомою в місті актрисою! – Сказала Анна, сідаючи в машину.
