Аня з Тамарою познайомилися на вступних іспитах в інститут. Обидві дівчини приїхали з далекої провінції, тому спочатку і трималися разом в цьому величезному незнайомому місті. Обидві вступили і благополучно заселилися в одну кімнату гуртожитку. Розповідати детально про ту безтурботну юну пору немає сенсу, адже вона у всіх молодих дівчат схожа. Подруги ходили на лекції, сиділи в бібліотеках, вчитися треба було добре, на стипендію. А ввечері разом ходили в кіно, разом бігали по вихідних на танці, трохи підробляли, разом записалися на курси крою та шиття, щоб шити собі обновки, навіть склались і стару швейну машинку купили. Дівчата шили собі з віскози і штапеля сукні і раділи їм, як найкращому одягу. Загалом, було цікаво, весело, легко і складно водночас.
В ті часи дуже багато студентів, особливо дівчата, намагалися створити сім’ю на останніх курсах навчання, поки є з кого вибирати. Тим більше, це давало можливість не їхати на роботу за розподілом, а отримати вільний диплом, щоб слідувати за чоловіком. Аня і Тамара не були винятком, і на літніх канікулах, після закінчення виробничої практики, перед п’ятим курсом дівчата вийшли заміж за своїх одногрупників. Весілля було подвійне, справляли в гуртожитку. І до початку занять дві щасливі молоді пари благополучно перебралися, в так званий, сімейний гуртожиток, де проживали всі одружені.
Спочатку сімейне життя Тамара з Анею, як і їх половинки, сприймали, як якусь гру. А що власне змінилося в їхньому житті? Те ж навчання, гуртожиток з нескінченними дружніми посиденьками з сусідами, походи в кіно. Загалом, все те ж саме, тільки на безіменних пальцях правої руки красувались обручки. Звичайно, дівчата будували і серйозні плани, мріяли про хорошу роботу, кар’єру, дітей, власні квартири, але все це уявлялося, як щось далеке, яке буде потім. А зараз попереду був ще майже рік веселого відчайдушного студентського життя.
Свій перший сюрприз сімейне життя піднесло подружкам досить швидко. До кінця вересня Тамара з Анею зрозуміли, що при надії, особливого захоплення ця новина у них не викликала.
– Ну, ми ж з тобою планували дітей потім, коли облаштуємось… Все розрахували, спланували і ось тобі на! – з докором говорила Тамара.
– Ну, що вже тепер говорити, – зітхала Аня, – раз так вийшло…
– Ні, я так не згодна! Згадай, про що ми з тобою мріяли? – сердилась Тома.
Тоді вперше подруги сильно посварилися. Аня з Віктором вирішили залишити дитину, а ось Тамара, хоч і з великими труднощами, але вмовила свого Сашка, що обзаводитися дітьми їм рано, ще встигнуть.
За два тижні до захисту диплома Аня народила дівчинку.
– Ну, і як ти тепер захищатися будеш? – запитала Тамара. – Казала ж тобі, рано дітьми обзаводитися.
– Вітя посидить з Наталочкою, поки я на захисті буду, – відповіла Аня.
Вона анітрохи не шкодувала про прийняте рішення – народити дитину, тому що цей лементуючий крихітний комочок став найголовнішим в її житті. А плани, що вони будували з Тамарою… а що плани? Плани підлягають коригуванню.
На прощальний вечір з одногрупниками Аня, зі зрозумілих причин, не пішла, її чоловік теж, в знак солідарності.
– Ось, бачиш, як добре, що ми відмовилися від незапланованого батьківства то сиділи зараз і качали б маленького крикуна, – весело говорила своєму чоловікові, веселенька Тамара.
Олександр не особливо поділяв її захоплення. В глибині душі він трохи заздрив Віктору, який після появи доньки, якось відразу перетворився з відчайдушного друга в голову сім’ї. І хоча хлопці були ровесниками, Сашкові здавалося, що Віктор тепер став як би старшим за нього, досвідченішим.
Їх розподілили в одне місто, на одне велике підприємство, дали по кімнаті в гуртожитку.
***
Минуло десять років.
Багато що змінилося за ці роки: інша країна жила новим життям. Для когось це стало крахом надій, які розлетілись на друзки, а для когось – відкрило нові можливості.
Віктор і Олександр швидко, а головне вдало, змогли зорієнтуватися і відкрили спільний бізнес. Тепер у кожного була своя, добре обставлена трикімнатна квартира, машина. Ось тільки в квартирі Віктора, крім його і дружини, бігало ще дві доньки, а в квартирі Олександра гордо сиділа одна Тамара.
Сьогодні у Анни був день народження. Тамара стояла перед дзеркалом, приміряючи вбрання. Йти в гості не хотілося. Колись вони були подругами «не розлий вода», тепер же бачилися рідко. «Занадто різними ми стали за цей час», – думала Тамара. Ось вона залишилася вірна мріям і планам юності: спочатку матеріальне забезпечення, трохи пожити в своє задоволення (адже молодість дається тільки раз), а потім можна вже і про дітей подумати. А Аня взяла і зважилася на материнство в кінці навчання, начхала на всі домовленості. Але найбільше дратувало те, що Аня після появи дитини стала інша. Таке розмаїття їх спільних захоплень для Анни раптом різко звузилось до банальних дитячих інтересів. Але і це Тамара готова була прийняти і пробачити, а от чого вона не могла пробачити подрузі, так це те, що Анна ні про що не шкодувала, навпаки, вона була щаслива. Щаслива з пелюшками, сорочечками, дитячими слюнями і соплями. Щаслива, повзаючи за дитиною по килимку, захлинаючись розповідала, як Наталочка вперше сказала «мама», копирсалася в пісочниці, роблячи пасочки. А через півтора року народила ще одну доньку, бо Вітя дуже хотів сина. І знову ні про що не шкодувала. Стіни її квартири прикрашали не модні копії картин, а дитячі малюнки. А найбільше дратувало, що її, Тамарин, Сашко всерйоз розглядав цю дитячу мазанину і захоплювався. А потім вже вдома заводив свою «вічну шарманку»:
– Томочко, може, і нам вже пора подумати про дітей?
– Ще рано, треба пожити для себе, – завжди відповідала Тамара.
– Та, коли вже ти наживешся для себе?
– Скоро, Сашенька, скоро, потерпи ще трохи, ось з’їздимо в Італію (Туреччину, Грецію і т.д.), тоді і поговоримо.
А таємно від чоловіка, Тамара за цей час зробила ще два таких же вчинки, як тоді, в молодості, не хотіла вона перетворюватися в Аню, вона для цього занадто молода і вродлива.
– Анничко, ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знаю, – почав своє привітання Олександр, посміхнувся, скосивши очі на дружину, і додав, – зрозуміло, після Томочки. Вітаємо тебе з 33-річчям!
Сьогодні, як не дивно, Тамару не дратували Анчині діти, навпаки, вони раптом їй здалися дуже милими в своїй щирості і безпосередності. Вона побачила, як дивиться, на дівчаток її Сашко, яке у нього стає обличчя, погляд… Чомусь промайнула думка, що у них теж могли б бути такі ж за віком діти.
– Ти чому іменинниці весь час сік наливаєш? Сьогодні тобі за дітьми наглядати і прибирати, – звернувся злегка захмелілий Олександр до Віктора, – а Анні можна і розслабитися. Анні іскристого…
– Ні-ні, – поспішно накрила рукою свій келих Анна, зніяковіло посміхнулася і продовжила, – ми все-таки вирішили ще раз спробувати пошукати синочка.
Вона кинула швидкий, якийсь особливий погляд на свого чоловіка, який відповів їй таким же блиском очей. І раптом ті ж іскорки Тамара помітила і в очах свого чоловіка, який дивиться на неї. Вона і сама не зрозуміла, як сказала, підкоряючись якомусь пориву загального щастя:
– А ми з Сашком теж вирішили, що пора і нам діточок завести.
Всі закричали, заплескали в долоні, Олександр схопився з місця і міцно притиснув Тамару до себе.
– Нарешті, нарешті, – радісно шепотів їй на вухо.
В той день всі були дуже щасливі.
***
Минуло ще десять років.
У Анни та Віктора підростав синочок, доньки вчилися в інституті. З трикімнатної квартири вони переїхали у власний будинок за містом. Тепер Анна не шила одяг для ляльок і пупсів, а ховалася в кущах і хвацько стріляла кульками, граючись у дворі з сином в пейнтбол. У вихідні до них приєднувалися всі інші члени сім’ї.
Тамара жила все в тій же квартирі, але вже одна. Вона не могла більше мати дітей. Дізнавшись про її таємні вчинки, Олександр зі словами: «Я ніколи не зможу тобі цього пробачити», – зібрав свої речі і пішов, залишивши колишній дружині квартиру і дуже пристойну суму грошей на її рахунку.
Вона плакала і голосила, що він зрадник.
– Це ти зрадила нашу мрію. Ти хотіла пожити для себе, то живи, я більше заважати не буду – були останні слова Олександра.
І Тамара, переплакавши, почала жити для себе. Вона дуже вдало вклала залишені гроші і тепер могла дозволити собі багато чого. Тома ретельно стежила за собою, виглядала набагато молодше за свої роки, відпочивала на престижних курортах і в кавалерах недоліку не відчувала.
З Анною Тамара тепер бачилася рідко. По-перше, маленький син подруги боляче нагадував Томі про свою втрачену можливість материнства, по-друге, Аня і раніше була щаслива і її анітрохи не зачіпало, що вона не бачила навіть половини тих красот і чудес, що бачила Тома, а, по-третє, Олександр так і залишився другом сім’ї Віктора, і частенько заходив до них в дім разом з новою дружиною і двома синами.
«Та, йдіть ви всі… У кожного своє щастя. Я нікому нічого не винна, мене ніхто не обтяжує, я вільна і можу робити що хочу, де хочу, з ким хочу. Це я живу повноцінним життям, а не ви всі. І я щаслива! Щаслива! ЩАСЛИВА!!!» – подумки говорила собі Тамара.
Але чим частіше повторювала вона для себе, що щаслива, тим, чомусь, гірше ставало на душі. Тамара стала потроху вживати не з приводу будь-якого свята чи торжества, а для підняття настрою. Це допомагало, підбадьорювало, і Тамара крокувала далі по життю з гордо піднятою головою.
***
І знову пройшло десять років.
За цей час Тамара встигла так пожити для себе і насолодитися свободою і незалежністю в своїх бажаннях, що більше нічого не хотілося. Престижні курорти, молоді та веселі чоловіки, все приїлося і набридло. Елітна випивка більше не рятувала від туги, а навпаки, робила настрій ще гірше, може саме тому вона і перестала його вживати.
Тамара прискіпливо розглядала себе в дзеркалі. Сьогодні їй виповнилося п’ятдесят три роки. Звичайно, виглядає вона значно молодше і все ще притягує погляди чоловіків… А толку? Який у всьому цьому сенс, якщо на душі порожнеча. Величезна, всепоглинаюча порожнеча. Вона зловила себе на думці, що в останні кілька років їй приносить задоволення спостерігати за граючими на майданчику маленькими дітьми. Вони такі безпосередні, щирі… і чому вона раніше вважала дітей тягарем? Зараз Тамара готова була проміняти всі свої колишні радості, гроші, свою красу на такого ось свого рідного карапуза. Їй згадалося, як одного разу говорила Аня:
– З кожною дитиною я проживаю життя заново. Дивлюся на світ її очима, знову і знову роблю «нові» відкриття.
Два роки тому вони випадково зустрілися на Червоному морі.
– Як це ти кудись вибралася? – здивувалася Тамара. – А як же твої діти?
– Діти давно виросли, – сміялась Аня, – ми тепер з Вітею виконуємо свої мрії, які так довго відкладали. Завтра ми поїдемо на піраміди, я завжди хотіла їх побачити не по телевізору.
– Там нічого дивитися, – презирливо фиркнула Тамара, – каміння, пісок і спека.
– Це тобі нічого, ти перенаситилася, а я хочу на мить опинитися в тому часі, відчути саму атмосферу, вдихнути повітря тисячоліть.
Вони швидко розпрощалися. Колись, в юності, вони були найкращими подругами і однаково дивилися на світ, своє майбутнє, тепер же їм ні про що було говорити, вони стали чужими.
Звичайно, Аня постаріла, зараз ніхто б не сказав, що вони ровесниці, ось тільки… Ось тільки очі колишньої подруги і раніше були широко відкритими, і щастя з них просто випирало. А Тамарині очі на моложавому, добре доглянутому обличчі, були пронизані глибокою втомою, тугою, вони лякали своєю байдужістю.
Задзвонив телефон. Ну, звичайно, зараз її будуть вітати. Жінка не зрушила з місця: порожні привітання, порожні слова, вона дуже втомилася від всього цього.
Тамара продовжувала вдивлятися в своє відображення. «Чому так по різному склалися їхні життя? Адже вони мріяли про одне й те ж, будували однакові плани?.. Плани, плани…», – крутилися думки в голові Тамари. – «Я чесно жила за заздалегідь складеним планом, тому і зробила ту першу помилку. Боялася зіпсувати своє життя, яке тільки починалось. А Анна… Вона легко відступилася від усього, що вони собі придумали, і приймала життя таким, яким воно складалося».
Раптом Тамара згадала, як вони з Анею в студентські роки збирали різні афоризми, записували їх у зошит, щоб потім спробувати свої сили у компанії.
– Як же там було… – бурмотіла Тамара, намагаючись пригадати, – згадала! «Приймайте все, коли воно приходить до вас». Здається, це Махарадж… Вона прийняла, а я ні…
Автор: Viktoriya Talimonchuk.
Фото ілюстративне.
