Якось преподобного Теодосія Печерського відвідав князь Ізяслав. Святий зустрів його зі щирою любов’ю і пригостив тим, що було в його убогому помешканні – їжею, яку споживав сам. Скуштувавши ту поживу, князь здивувався і мовив:
– Отче, що це за диво? Мої слуги готують мені вишукані страви, я споживаю найліпші наїдки, але вони не завжди мені до смаку. Та правду кажу тобі: ніколи не їв я такої смачної та поживної трапези, як твій убогий хліб. Відкрий мені секрет приготування цієї святої поживи!
– Якщо, ясновельможний владико, ти хочеш знати, чому це так, – смиренно відповів йому старець, – я скажу тобі.
Передусім, коли брати-монахи збираються готувати їжу, один із них йде до ігумена і просить в нього благословення. Потім, доземно вклонившись тричі перед святим вівтарем, запалює свічку і цим вогнем розпалює дрова в пекарні.
Коли настає час вливати воду в казан, брат каже старшому: “Благослови, отче!”, – а той відповідає: “ Бог благословить тебе, брате”.
Усяка справа у нас починається із благословення і молитви, тому така смачна у нас їжа. А твої слуги, мабуть, працюючи сваряться та нарікають одне на одного. Тож справа їхня не без гріха, тому і псує їжу і вона буває несмачна.
Істинно, це так, отче, як ти сказав, – вислухавши мудрого старця, відповів князь.
З книги Миколи Середи “Монастирська кухня”
