— Швидко перемий усю квартиру! — кричала свекруха на Віку напередодні ювілею сина.
Віка відкрила щоденник і розкреслила сторінку на кілька розділів: «Меню», «Гості», «Покупки», «Оформлення». До ювілею Івана залишалося всього два тижні, а зробити ще треба було чимало. Тридцять п’ять років — важлива дата, і їй дуже хотілося, щоб усе пройшло ідеально. Вона уявляла, як вони накриють стіл у великій кімнаті, увімкнуть приємну музику, зберуться друзі. Буде затишно і по-домашньому тепло.
— Іване, поглянь, я склала попередній список гостей, — Віка простягла чоловікові аркуш паперу. Той лежав на дивані з планшетом у руках.
— Та навіщо це все? — навіть не підвівши очей, пробурмотів Іван. — Яка різниця, хто прийде?
— Але ж це твій ювілей, — здивувалася Віка. — Тобі хіба байдуже?
— Ну вже як придумала це свято, то й займайся сама, — відмахнувся Іван, знову занурюючись у екран.
Віка зітхнула. За п’ять років шлюбу вона звикла до такого ставлення — чоловік плив за течією, не докладаючи жодних зусиль. Усе, що вимагало бодай мінімальної ініціативи, було для нього тягарем. Але Віка все ще сподівалася, що з часом він зміниться — стане уважнішим, турботливішим.
— Ти б хоч допоміг пересунути стіл, — несміливо попросила вона, прикидаючи у голові, як краще розставити меблі.
— Та ще рано. До ювілею ж іще дві тижні. Встигнемо, — буркнув Іван.
Віка вирішила не сперечатися. Почала завчасно купувати продукти — ті, що можна було зберігати. Замовила торт з написом, придбала нові скатертини й серветки, навіть вичистила кришталеві келихи, які берегла для особливих випадків. Іван лише зрідка цікавився, скільки коштуватиме святкування, і щоразу морщився, вважаючи витрати зайвими.
— Ну кому ті кульки потрібні? Ми що, діти? — обурювався він, коли Віка показувала ескіз оформлення святкового столу.
— Це ж свято, має бути красиво, — намагалася переконати його Віка, хоча всередині вже починали зароджуватися сумніви: а чи варто взагалі все це влаштовувати?
Стосунки з родиною чоловіка теж не додавали радості. Свекруха, Раїса Артеміївна, щоразу знаходила, до чого причепитися: то борщ у Віки «кислий», то сорочки Івана «погано випрасувані», то в хаті «пилюка стоїть стовпом». Віка намагалася не реагувати, повторюючи собі, що свекруха просто дуже любить сина і хвилюється за нього.
За три дні до святкування пролунав дзвінок.
— Віко, це Раїса Артемівна, — голос свекрухи був, як завжди, владний і безапеляційний. — Я вирішила прийти в день ювілею з самого ранку. Допоможу тобі готувати, бо ж у тебе руки не з того місця ростуть.
У Віки всередині все стиснулося. “Тільки не це”, — блискавкою промайнуло в голові.
Підготовка й так ішла в напрузі, а з Раїсою Артеміївною все стане просто нестерпно.
— Не варто турбуватись, я впораюся, — спробувала ввічливо відмовитися Віка.
— Ні вже, якщо свято для мого сина — я зобов’язана все проконтролювати, — відрізала свекруха. — Буду о сьомій ранку.
Віка не стала сперечатися — марно. Розповіла Івану про дзвінок, а той тільки знизав плечима:
— Ну хай приходить, якщо хоче. Яка різниця?
День ювілею почався з дзвінка у двері рівно о сьомій. На порозі стояла Раїса Артемівна — у домашньому халаті, тапочках і з великою сумкою в руках.
— Я тут дещо домашнє принесла, — повідомила вона, проштовхуючись у квартиру. — Мої фірмові соління, домашню ковбасу. А то не знаю, чим ти там годувати зібралась.
Не встигла свекруха зняти верхній одяг, як уже взялася оглядати квартиру в пошуках недоліків.
— Чим це смердить? — зморщила носа. — Знову своєю хімією всю підлогу залила? Скільки разів казала — від тих мийних тільки алергія!
Віка змовчала, хоча язик свербів відповісти, що це звичайний засіб для миття підлоги з квітковим ароматом. Але починати суперечку з самого ранку? Ні, дякую.
— А де іменинник? — запитала свекруха, озираючись довкола.
— Ще спить, — відповіла Віка. — Ми вирішили, що хай виспиться перед святом.
— І правильно! — схвалила Раїса Артемівна. — Йому сили потрібні, не те що деяким — тільки й вміють, що спати до обіду.
Віка знову прикусила язика. Вона сама піднялася о п’ятій, щоб встигнути нарізати інгредієнти для салатів і підготувати начинку для пирогів.
Раїса Артеміївна пройшлася вітальнею, провела пальцем по полиці — демонстративно шукаючи пил, хоча Віка все вичистила напередодні до блиску.
— Ну й бруд у вас! — констатувала вона. — Підлога якась липка, мити не вмієш. На люстрі пилюки з палець. Соромно у таку квартиру гостей кликати.
— Я ж усе прибрала вчора ввечері, — тихо заперечила Віка.
— Та ну? А чого ж тоді така грязюка? — Раїса Артемівна підійшла до вікна. — Он які розводи на склі! Ти взагалі хоч чомусь у житті навчилася? В кого ти така нездара?
Віка взялася розстеляти скатертину, готуючи стіл до сервірування, але й тут не вгодила:
— А це що за ганчірка? Нова? І на це гроші витратила? У тебе ж була нормальна скатертина — зелена, з квітами!
— Та вже зовсім вигоріла, й кілька років як…
— Та все з нею було нормально! — обірвала Раїса Артемівна. — У мене скатертина ще з минулого століття — і нічого, ще краса!
Віка хотіла піти на кухню й спокійно зайнятися приготуванням, але свекруха й туди попрямувала слідом, не припиняючи коментувати кожен рух.
— Ой, ну як ти ріжеш! — зітхнула вона, дивлячись, як Віка нарізає овочі. — Дай сюди ніж, я сама зроблю!
— Я впораюсь, — твердо відповіла Віка, не випускаючи ножа з рук.
— Ну от, знову вперта! Потім вийде несмачно, а винна буду я!
Наступна година перетворилася для Віки на справжнє випробування. Раїса Артемівна не допомагала — лише командувала, критикувала, повчала.
— І що це за салат? Хто таке їсть?! — обурювалася вона. — Треба олів’є — класику! А ти якусь гидоту з сиром намутила!
— Іван любить салат із сиром, — обережно пояснила Віка.
— Нічого подібного! Мій син любить нормальну їжу, а не оті ваші викрутаси!
На шум із кімнати вийшов заспаний і невдоволений Іван:
— Що за крики? — пробурмотів він, чухаючи потилицю.
— Ваню, любий! — миттєво змінила тон Раїса Артемівна. — Ми тут із Вікою готуємося до твого ювілею. Уявляєш, вона навіть не збиралася робити олів’є!
— А, — протягнув Іван, очевидно не надто зацікавлений темою. — Ви тут розбирайтесь, а я ще трохи посплю.
— Не хвилюйся, синочку, йди відпочинь, — ніжно сказала Раїса Артемівна, а коли Іван зник у спальні, повернулася до Віки і закотила очі. — Розбудила чоловіка ні світ ні зоря! Не могла тихіше поратися?
Віка мовчки продовжувала готувати. Що б вона не робила, свекруха знаходила привід посварити:
— Плита брудна — до такої господині на кухню страшно зайти! — Курку пересушиш! Я свого Сашу ніколи сухим м’ясом не годувала. — Що ти туди сиплеш? Так спеції не додають! — Куди ти ті склянки ставиш? Не вмієш сервірувати — не берися!
У Віки вже йшла обертом голова від нескінченних претензій. Коли вона потяглася у шафу за великою стравою, випадково зачепила ліктем улюблену вазу свекрухи, яку та колись подарувала їм. Ваза не розбилася, просто змістилася на край полиці, але Раїса Артемівна схопилася за серце:
— Ти що робиш! Це ж мій улюблений, чеський кришталь!
У цю мить знову з’явився Іван. Почувши крик матері, він не став з’ясовувати, що сталося, а просто засміявся:
— Мамо, не кричи так, сусіди прибіжать.
— А ти не заступайся за неї! — тут же накинулася на сина Раїса Артемівна. — Дружина тебе вже під каблук загнала!
Іван підняв руки у примирливому жесті.
— Та не переймайся, — сказав він Віці з усмішкою, — вона в нас завжди така. Звикай.
І, ніби цього було досить, Іван рушив до ванної, насвистуючи якусь мелодію.
Віка дивилася йому вслід, відчуваючи, як щось перевертається всередині. П’ять років шлюбу, і весь цей час вона сподівалась, що Іван колись стане на її бік, захистить від нападок матері. Але тепер стало остаточно ясно — цього не буде ніколи.
Раїса Артемівна тим часом продовжувала інспекцію кухні. Відкрила духовку і скривилася:
— Боже, коли ти її востаннє мила? Чим ви тут взагалі харчуєтесь? Бідненький мій Ванечка!
Віка не реагувала, механічно нарізаючи овочі.
— Чого мовчиш? — підвищила голос свекруха. — Язик проковтнула?
Віка й далі мовчала. Це, здається, розлютило Раїсу Артемівну ще дужче.
— Подивися на цей бруд! — вона схопила ганчірку й почала демонстративно витирати й без того чисту плиту. — Швидко перемий всю квартиру!
Віка повільно поклала ніж. Відчуття було дивне — ніби щось обірвалося всередині. Не образа — якесь остаточне усвідомлення.
Кілька секунд вона стояла непорушно, потім спокійно витерла руки рушником, підійшла до холодильника й дістала торт, замовлений спеціально до ювілею. Відрізала добрий шматок, поклала на тарілку, взяла чашку й налила собі чаю.
— Ти що робиш? — розгубилася Раїса Артемівна. — Це ж торт для гостей! І взагалі, працювати треба, а не чаювати!
Віка не відповіла. Спокійно сіла за стіл і почала їсти торт, запиваючи чаєм.
— Ти що, глуха? — Раїса Артемівна підійшла ближче, нависаючи над невісткою. — Совісті геть не маєш?
Віка спокійно доїла шматок, витерла губи серветкою й підвелася. Не кажучи ні слова, взяла зі столу записник, в якому був розписаний план свята, список гостей і покупок. Повільно, один за одним, почала закреслювати всі пункти — під ошелешений погляд свекрухи.
— Ти що робиш? — здивовано пробурмотіла Раїса Артемівна.
Віка поклала записник на стіл, пішла до спальні, дістала дорожню сумку й почала збирати речі.
— Що це за вистава? — отямилася свекруха й кинулася слідом. — Ваню! Іди сюди! У твоєї дружини істерика!
Іван з’явився у дверях із зубною щіткою в роті.
— Що трапилося?
— Та подивись на свою ненормальну! До свята кілька годин, а вона речі збирає!
Віка продовжувала мовчки складати одяг. Документи, гаманець, зарядку для телефона. Трохи косметики. Особисті речі.
— Віка, ти куди? — Іван дивився на дружину з подивом. — Куди зібралася?
Віка застебнула сумку, взяла телефон і набрала повідомлення. За кілька секунд прийшла відповідь.
— Чекають, — коротко сказала Віка, вперше за довгий час подавши голос. Підхопила сумку й рушила до виходу.
— Стій, ти що робиш? — Іван загородив прохід. — А свято? Гості вже за годину будуть!
— Все готово, — спокійно відповіла Віка. — Торт у холодильнику, салати нарізані, м’ясо в духовці буде готове за сорок хвилин. Вам із мамою залишиться тільки накрити на стіл. Впевнена, ви впораєтесь.
— Ти нікуди не підеш! — вигукнула Раїса Артемівна. — Ваню, скажи їй щось!
— Віка, ну ти чого образилась? — Іван намагався всміхнутися. — Ну гарячкували трохи, з ким не буває. Давай все забудемо, а?
— Я не образилася, — рівним голосом відповіла Віка. — Я все зрозуміла. Пропусти, будь ласка.
— Та нікуди ти не підеш! — обурився Іван. — Ми вже гостей запросили, все приготували. Що я їм скажу?
— Що захочеш, — знизала плечима Віка й обійшла чоловіка.
Той спробував ухопити її за руку, але Віка спритно ухилилася.
— Та хай іде! — махнула рукою Раїса Артемівна. — Справимось і без неї. А прийде — ще вибачення проситиме!
Віка вийшла з квартири, не озираючись. На вулиці глибоко вдихнула й викликала таксі.
Ювілей Івана таки відбувся. Гості прийшли з подарунками, стіни були прикрашені кульками, Раїса Артемівна метушилася біля столу, Іван приймав вітання. Все було саме так, як планувала Віка. От тільки самої Віки на святі не було.
Поки гості веселилися, Віка лежала на дивані у квартирі подруги Каті й дивилася улюблений фільм. Телефон довелося вимкнути — Іван дзвонив кожні десять хвилин.
— Ну і як ти? — запитала Катя, ставлячи перед подругою чашку чаю.
— Дивно, але мені добре, — зізналася Віка. — Вперше за довгий час я відчуваю, що можу дихати.
— Він продовжує дзвонити?
— І писати теж, — кивнула Віка, показуючи на телефон. — Не розуміє, що сталося. Каже, що я образилася на порожньому місці.
Наступного дня Віка увімкнула телефон і побачила тридцять пропущених викликів і двадцять повідомлень від Івана. «Де ти? Що сталося? Чому ти так зі мною?» І жодного вибачення.
Було й повідомлення від свекрухи: «Якщо в тебе нерви розхитались — попий заспокійливе й повертайся додому. Ваня хвилюється».
Віка усміхнулася й відклала телефон. За кілька днів поговорила з начальником і перейшла на віддалену роботу. Іван продовжував дзвонити й писати, але Віка відповідала коротко: «Все добре. Мені потрібно трохи часу. Ні, говорити не хочу».
Життя у Каті виявилося несподівано простим. Ніхто не дорікав, не оцінював кожен крок. Віка працювала, вечорами гуляла у парку, дивилася фільми. Іноді вони з Катею замовляли їжу з кафе, а іноді Віка готувала сама — з задоволенням, бо тепер це був її власний вибір.
Через тиждень, прокинувшись зранку, Віка раптом подумала — коли вона востаннє робила щось лише для себе? Не для Івана, не заради зручності свекрухи, а саме для себе, для свого задоволення?
І не змогла згадати.
Того ж вечора Віка замовила квитки на море у Туреччину. Сезон був у самому розпалі, ціни кусалися, але вона вирішила — заслужила відпочинок. Без приводу, без компанії — просто тому, що хочеться.
— Їдеш кудись? — запитала Катя, коли Віка розповіла про свої плани.
— Так. До Туреччини, просто на берег. Завжди мріяла.
— А як же Іван?
— А що Іван? Я йому написала, що їду. Далі — не моя проблема.
Катя хитнула головою:
— Дивись, як би не приїхав розбиратися. Адресу ж знає.
Катя, як у воду дивилася. Іван справді з’явився за два дні з величезним букетом. Віка якраз збиралася на прогулянку.
— Вік, можемо поговорити? — Іван виглядав розгубленим. — Я тут подумав…
Загалом, я все зрозумів. Мама більше не буде втручатися. Я з нею серйозно поговорив.
Віка мовчки дивилася на чоловіка. Дивно, але образи вже не було — лише втома й якась відстороненість.
— Давай почнемо все спочатку? — простягнув букет. — Я змінюся, чесно. Тільки повернися.
— Іване, — Віка обережно відсунула квіти. — Дякую за відвертість. Але я не повернуся.
— Чому? — розгублено запитав Іван. — Я ж вибачився! Мама теж розкаялася!
— П’ять років, Іване. П’ять років я жила з людиною, яка сміялась, коли мене ображали. Яка жодного разу не стала на мій бік. Яка бачила в мені служницю, а не дружину.
— Та годі тобі! Коли я так ставився до тебе?
— Завжди, — спокійно відповіла Віка. — Просто я надто довго цього не помічала. Або не хотіла помічати.
— Але ж я сказав, що змінюся! — у голосі Івана з’явилися знайомі нотки роздратування.
— І я вірю, — кивнула Віка. — Але мені вже байдуже. Я хочу бути з тим, хто не мусить змінюватися, щоб поважати мене.
Іван пішов, грюкнувши дверима. А за кілька днів почала писати Раїса Артемівна.
«Ти розбиваєш серце моєму хлопчику! Як ти можеш бути такою безсердечною?» «Кинути чоловіка через якусь дрібницю! Та що ти про себе думаєш?» «Пробач, я погарячкувала. Повертайся, Ваня сумує». «Ну й їдь куди хочеш! Знайдемо йому нормальну дружину!»
Віка не відповіла на жодне повідомлення.
Через тиждень вона повернулася з відпочинку. Знайшла нову квартиру, перевезла речі. Іван намагався завадити, але після слів про поліцію відступив. Розлучення пройшло швидко — ділити було нічого, квартира належала Іванові ще до шлюбу, а спільну вони так і не придбали.
Минув рік. Віка влаштувалася на нову роботу, купила машину, завела кота. Життя налагодилось.
У день народження Івана вона прокинулася з думкою, що зовсім забула про цю дату.
Усміхнулася, дивлячись у вікно на ранкове сонце. Квартира була невеликою, але затишною. Усе на своїх місцях, ніхто не дорікає за безлад, ніхто не командує. На кухні стояли свіжі булочки з пекарні. У телефоні — непрочитане повідомлення від Андрія, з яким Віка познайомилась місяць тому: «Доброго ранку! Як щодо прогулянки у парку сьогодні?»
А Іван тим часом святкував день народження на самоті. Друзі чомусь перестали приходити, телефонували хіба що для галочки. Раїса Артемівна, звісно, прийшла — з тарілкою холодцю й нескінченними докорами. «Ти зовсім не стежиш за собою! І квартиру занедбав! Давай я приберу».
Іван, дивлячись на матір, уперше подумав: а може, Віка мала рацію? Невже він справді ніколи не помічав, як мати тисне на всіх навколо? Як принижує інших, знецінює їхні зусилля?
Та подумати це до кінця він не встиг — задзвонив телефон, і Раїса Артемівна напружилась:
— Це Віка дзвонить?
— Ні, мамо, з роботи, — втомлено відповів Іван і відклав слухавку.
Віка замовила торт у тій самій кондитерській, де колись брала для Івана. Але тепер це був її торт — маленький, на одну порцію, з ягодами й шоколадом. Увечері забрала замовлення і поїхала на побачення з Андрієм.
Сидячи в затишному ресторанчику, Віка раптом зрозуміла — той злощасний день народження з тортом і сваркою став точкою відліку її нового життя. Саме тоді вона усвідомила, що заслуговує на більше. Що має право на повагу й любов. Що не зобов’язана терпіти приниження.
Андрій щось розповідав, смішно жестикулюючи, а Віка дивилася на нього й усміхалась. З цим чоловіком було легко й спокійно. Він умів слухати, не перебиваючи. Питав її думку й справді хотів почути відповідь. А головне — поруч із ним не було того відчуття, ніби вона щось винна або щось мусить.
— Ти якась задумлива сьогодні, — зауважив Андрій. — Усе гаразд?
— Краще не буває, — щиро відповіла Віка. — Просто згадала, що рівно рік тому почалося моє нове життя. Без сварок, докорів і чужих вказівок, як мені жити.
У цей момент задзвонив телефон. Висвітився незнайомий номер.
— Алло?
— Віко, це Раїса Артемівна.
Віка напружилася. Як свекруха дізналась її новий номер?
— Знаю, несподівано, — продовжив голос у слухавці. — Я тут подумала… Загалом, я була неправа. І хотіла вибачитися.
Віка мовчала, не знаючи, що відповісти.
— Не треба нічого казати, — зітхнула Раїса Артеміївна. — Просто знай — я багато зрозуміла за цей рік. І якщо ти коли-небудь захочеш поговорити, я буду рада.
Повисла пауза.
— Дякую, — тихо сказала Віка і поклала слухавку.
Андрій запитально глянув на неї:
— Усе гаразд?
— Так, — кивнула Віка. — Знаєш, іноді життя підкидає дивні сюрпризи. Але я більше нікому не дозволю вирішувати, як мені жити і з ким бути.
Цей день став ще однією точкою відліку — початком життя, у якому не було місця сваркам і чужим матерям з віником. Життя, у якому Віка нарешті навчилася цінувати себе й своє право на щастя.
