Недавно спостерігала прекрасну картину – люди похилого віку, які, мабуть, прожили не один десяток літ, проходили повз мене, як ті молодята, закоханими поглядами дивившись одне на одного. Якось дивно було бачити сивочолого мужчину, який тримав таку ж сивочолу жінку за руку. Дивно і дуже приємно. А ще шкода, що ми не вміємо любити так, щоб проживши ціле життя не втратити тієї любові, почуття глибокої поваги та шани до своєї супутниці чи супутника життя.
Та, на жаль, поруч з такою картиною доводиться чути жахливі речі: про яку вірність ви говорите? Або, хіба я знаю, яка вона/він з себе, що любить і які в неї/нього вподобання. Головне, що батьки заможні – не дадуть пропасти – і кар’єру влаштую, і життя забезпечене. Або – нема іншої/іншого, тому й зустрічаємося – так, аби не бути самотніми.
Невже сила звички чи корисливість сильніша за почуття, які можуть народитися в наших серцях?
Складається враження, наче молоді люди не готові брати на себе відповідальність, обов’язки, які, неминуче, будуть їх чекати. Мабуть, нам слід по-іншому поглянути на важливі речі.
Тому сьогодні пропоную вашій увазі книгу Артура Катанео „Шлюб: дар і служіння”, де натрапите на рідкісне поєднання богослов’я шлюбу, практичних порад, роздумів про любов, про приготування до шлюбу і життя в ньому. Книжка прагне навчити дивовижного і важкого мистецтва бути чоловіком та жінкою зі збереженням та примноженням любові, отриманої як дар, і подолання неминучих криз, які можуть її зруйнувати.
Скажете: любові не навчишся. Її можна лише відчути і пережити – і матимете рацію. Адже завдяки любові ми торкаємося до божественної природи, яка знаходиться від нас так далеко. А завдяки добрим книжкам про любов, можемо краєм ока глянути на те, чого ще самі не пережили. Саме таку – добру книгу – пропоную вашій увазі, книгу, яка об’єднує в собі два підходи до шлюбу: Західної (Католицької) та Східної (Православної) Церкви. Вона призначена для молодих людей, які готуються до шлюбу. Але частина її розділів буде цікава і для тих, хто вже пройшов частину шляху в шлюбі, адже, як не дивно, над любов’ю слід працювати, удосконалювати, турбуватися про її розвиток. А про це, чомусь, дуже швидко люди забувають, як і про те, що любов своїм фундаментом має свобідну волю і до неї не можна примусити…
Саме акт дарування, тобто безкорисливе принесення себе в дар іншому – це і є правдива подружня любов. Зусилля, які робить чоловік чи жінка, щоб пристосуватися до звичок і характеру іншого, є невід’ємною частиною дарування себе; віддавати самого себе – означає повертати свою свободу на благо й щастя іншого. Любити серйозно… так само важко, як літати. Важко. Але захопливо і радісно. Перш ніж зробити вирішальний крок в житті – слід вчитися пізнавати й любити одне одного не лише за якісь зовнішні чесноти, – як це буває в процесі зародження любові, але внутрішні властивості: характер, схильності, ідеали, проєкти, ідеї.
Коли беруть шлюб, то, зазвичай більшою чи меншою мірою живуть ілюзіями. А натомість треба навчитися любити один одного в процесі щоденного життя, навчитися допомагати один одному й робити життя одне для одного приємним. Навчитися любити іншу особу таким, яким він є насправді, зі всіма його недоліками, вміти сказати: „люблю і ці недоліки”, адже вони є недоліками коханої людини.
„Так”, сказане під час шлюбу, це не тільки особливо значущий момент в розвитку стосунків між чоловіком і жінкою, але і єдиний та неповторний акт, який робить їх подружжям, тобто остаточними боржниками взаємної любові. Любити людину у всій її глибині – це набагато більше, ніж симпатія, це справжня дружба. Дружба, яка може сказати: „Я люблю тебе, як самого себе”. Поряд з „я”, виникає реальне „ти”, яке відрізняється від мене, але так само важливе для мене, як і я сам. Але згодом є щось важливіше, ніж він (вона), це „ми”. „Ми”, яке відрізняється від вдох я, і яке відрізнятиметься ще більше, коли до цього „ми” додадуться ще й діти.
І на закінчення, хочеться ще раз використати слова Христа, який нагадав нам про природню реальність, ту глибинну сутність, що лежить в основі взаємного принесення себе в дар один одному – важливість нерозривності шлюбу. „Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає” (Мт. 19, 6 і Мт. 10, 9).
Дар і служіння… А й справді – отримуємо любов, як дар, даруючи її пізніше тій єдиній чи єдиному, з якою прагнемо розділити життя… Це і служіння – відмова від багатьох речей, до яких ти звик, почуття великої відповідальності за людину, якій ти вже сказав „Так”.
Автор: Марія Серпанок
