fbpx
Дозвілля
Щось загостювався ти у нас , брате! – мовила Ольга, навіть не повертаючись до Богдана обличчям. – Чи ти жити тут з якого дива надумав? Син з онуками на літо приїжджають, нам кімната у якій ти наразі спиш потрібна для них. Ще тиждень побути можеш, а далі, вибач і так тебе пів місяця годую

Щось загостювався ти у нас , брате! – мовила Ольга, навіть не повертаючись до Богдана обличчям. – Чи ти жити тут з якого дива надумав? Син з онуками на літо приїжджають, нам кімната у якій ти наразі спиш потрібна для них. Ще тиждень побути можеш, а далі, вибач і так тебе пів місяця годую.

Богдану аж світ перед очима поплив. Якби ж не милиці, напевне б і ліг. Так, він розумів, що Ольга не надто щаслива його проживанню тут, але щоб ось так в нікуди виставляти його за двері у такому стані? Сам би він ніколи так не вчинив, та й після всього того, що він для неї зробив? Не очікував, ой не очікував він такого.

Їхня мама ніколи не мала доброго здоров’я. Доки був тато живий, ото і все їх дитинство. Він і гроші у родину приносив і прав і готував і Олечці-лялечці косички до школи плів. Мама ж ледь пересувалась. Часто їздила до санаторіїв і лежала в стаціонарі, але як казали професори, то в неї вроджене і з віком буде лиш гірш. Просили її не нервувати, не підіймати нічого важкого не ходити швидко… Так багато було отого “не можна” що у родині до мами всі ставились, як до кришталевої дорогоцінної вази. Та й тато маму дуже любив, оберігав і цінував кожну мить проведену разом.

Але, як найчастіше у світі і буває, першим чомусь іде здоровіший. Так і у їхній родині відбулось. Тато пішов якось несподівано і тихо. Богдан і Ольга осиротіли. Хоч і мама була жива, але вона була ще більш безпорадною за своїх дітей. Богдану тоді десять було, Ользі- 7.

Нелегко їм довелось без тата, ой не легко. Абсолютно не пристосована до життя мама не розуміла і не знала, що де у домі береться. Богдан у свої десять став головою родини. Записався на тік, тоді можна було дітям підробляти так, взимку ходив до найближчого лісу допомагаючи робітникам збираючи дрова. Він так і звик ще відтоді – мама і Ольга ті, про кого він дбати повинен.

Виріс, відслужив, пішов працювати. Себе не пам’ятав, кожну зароблену копійчину додому пересилав мамі і сестрі. Потім почав по заробітках їздити. Сестра хоч і заміж уже на той момент вийшла, але від Богданових грошей ніколи не відмовлялась. Більше того – вважала утримання її родини, його святим обов’язком.

Роки ішли. Богдану було далеко за сорок, коли він одружився, та не на довго. Дружина не зрозуміла, як так жити можна, коли чоловік усе до копієчки дорослій, давно заміжній сестрі віддає. Гаразд мати не здорова, але ж Ольга і її чоловік працюють, чому ж Богдан їм своє життя до ніг кинув?

Розлучились не проживши і п’яти років.

– Колись ти мене згадаєш і зрозумієш, Богдане, – мовила сумно дружина, – Але буде запізно.

Йому у той день виповнилось шістдесят, коли те трапилось. Звичайний робочий день на будівництві завершився для Богдана у стаціонарі. Була довга реабілітація і спроба змиритись з думкою, що віднині і до кінця життя, милиці невід’ємна частина його існування. Пам’ятає, як сестра його підтримувала. Як бігала по всім інстанціям, аби брат отримав компенсацію від роботодавців. Тоді, він вірив, що то щире піклування про брата, але навряд Ольгу він цікавив. Їй потрібні були гроші. А в цьому випадку – чималі.

Він, навіть, сам виписавшись до дому добирався. Ольга з чоловіком на машині, на яку гроші їм Богдан дав, їхати за ним не стали.

— Бензин дорогий. Тобі дешевше буде рейсовим, – видала сестра безкомпромісно.

Вони його зустріли сухо. Де й ділась Богданова люба і завше усміхнена сестричка, яка крім, як “братику рідненький” ніколи інакше і не зверталась. Тепер по дому ходила чужа і завжди не вдоволена Ольга, яка дивилась на не здорового брата з-під лоба. Їли вони з чоловіком окремо, а Богдану одразу виділили полицю в холодильнику.

— Я нікому нічого не обіцяла, – сказала якось. – Я не сонце, всіх не обігрію. Погостюєш і їдь до себе… Ну, де ти там усе життя жив.

Богдан дивися вражено. Адже ж не має у нього іншого дому. Він всього себе у неї  і в маму вклав. Куди ж йому йти?

Зібрався. Хоча смішно те зборами назвати. Тепла зимова куртка, пара штанів і три футболки, бритва. ось і все, що мав за душею. Дорогий інструмент, яким усе життя гроші заробляв, давно було продано, аби врятуватись. Дочимчикував якось до дверей. Ольга стояла позаду. думав хоч слово яке скаже, але та лиш попросила вийти швидше, щоб вона двері закрила, адже скінчилась пауза на рекламу і почався її серіал улюблений.

Вийшов за двері і озирнувся. Пустка. Весь світ перед ним, а йти  нема куди. Довкола люди, а заговорити і попросити допомоги немає в кого. Пішов світ заочі. Куди, навіщо? Він і сам не знав. Потрібно було просто йти, подалі від усього свого порожнього життя. Жив-робив. Чому? Для кого? Навіщо? Та й де воно ото все зараз?

Переказували люди, що бачили Богдана у столичному монастирі. Послушник він у храмі. Виглядає гарно, хоч і пересувається на милицях. Вразило інше – очі. Казали, такі лиш у тварин, яких господарі залишили і бувають.

Автор Анна Корольова.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pexels.