— Щомісяця переказуватимеш нам гроші, — заявила невістка брату чоловіка.
Як же швидко деякі люди втрачають почуття міри. Варто допомогти їм раз чи двічі — і це вже сприймається як належне. Вони більше не просять, а вимагають. Володимир розумів: усе зайшло надто далеко.
А почалося все кілька років тому. Хоча тепер і не скажеш точно, з чого саме. Брати завжди були дружні — ще з дитинства стояли один за одного. Обоє не були кремезними від природи, й зазвичай поступалися силою іншим хлопцям у дворі. Але варто було зачепити одного — поруч одразу з’являвся другий. Разом вони були нездоланною парою.
Одного разу, коли їм було десять і дванадцять років, їх оточили старші хлопці з сусіднього району. Ті самі, що полюбляли ловити малечу на дорозі зі школи й відбирати кишенькові гроші. Тоді Володимир ніс у руках пакет з хлібом — мама попросила купити. Віктор ішов поряд і жваво розповідав, яку машинку хоче купити наступного тижня. І раптом перед ними виросла тінь — троє хлопців, старших, плечистих, самовпевнених.
— Давай сюди пакет, — буркнув один, простягаючи руку.
Володимир завмер. Він був старшим, але сили не вистачало навіть на те, щоб просто відштовхнути кривдника. Та раптом поруч став Віктор. Молодший брат ніколи не вирізнявся вмінням захищатися, але в його очах палала така рішучість, що старші хлопці аж розгубилися.
— Забирайтесь, поки я не покликав дорослих, — вигукнув Віктор, хоч сам ледве діставав до плеча головного забіяки.
Той розсміявся, але щось у голосі малого насторожило його. Володимир, скориставшись моментом, теж зробив крок уперед:
— Так, ідіть геть. Ми вас запам’ятаємо.
Хлопці перезирнулися — й вирішили, що гра не варта свічок, пішли. Відтоді брати ще більше згуртувались. Уже тоді вони зрозуміли: разом вони сила.
Та час ішов, і брати подорослішали. Колись нерозлучні, після школи кожен обрав свій шлях. Старший, Володимир, вступив до університету — престижного технічного вишу, де навчали майбутніх інженерів, менеджерів і керівників. Молодший, Віктор, буквально на кілька балів не дотягнув до прохідного конкурсу. Його забрали до армії.
Два роки служби змінили Віктора. Він повернувся фізично міцнішим, але менш упевненим у майбутньому. Армія багато чого його навчила, але не того, як знайти себе у житті. Спершу він підробляв то вантажником, то різноробом, згодом пішов у таксі. Життя було нелегким, але Віктор не скаржився. Він вірив, що рано чи пізно все налагодиться.
Старший брат тим часом стрімко просувався вгору кар’єрними сходами. Володимир закінчив університет з відзнакою й швидко просувався по службі. Він працював у нафтогазовій сервісній компанії й заробляв дуже непогані гроші. Дивлячись на Віктора, Володимир не раз думав про те, як випадок може вплинути на все життя. Вони майже однаково склали іспити, але тоді конкурс був трішки нижчий — і взяли саме його. Тепер у нього все є, а брат працює в таксі. Було очевидно: тому, кому пощастило більше, слід допомагати. Тим паче, що можливість для цього була.
Віктор одружився рано. Йому було всього двадцять три, коли він зустрів Катю — дівчину з живим характером і гострим язиком. Вона працювала продавчинею в магазині побутової техніки, й енергія її просто захоплювала. Віктор закохався одразу й безоглядно. За пів року вони побралися, а ще через рік у них з’явилася донька — маленька Аліна.
Здавалося, сім’я мала стати поштовхом для змін. Але Віктор ніби застиг на місці. Робота в таксі приносила копійки, а Катя, яка пішла у декрет, почала дратуватися. Вона часто дорікала чоловікові:
— Ти ж бачиш, як живе твій брат! — казала вона, заколисуючи візочок. — У нього й машина, й квартира, й гроші. А ми? Ми ледве зводимо кінці з кінцями!
Віктор мовчав. Він знав: Катя має рацію. Але що він міг зробити? Він намагався знайти іншу роботу, та все марно. Тоді Володимир, дивлячись на все це з боку, вирішив допомогти.
Спершу давав братові невеликі суми — підтримати молоду сім’ю. Потім більше.
— Це тимчасово, — казав він Віктору. — Щоб ти міг стати на ноги.
Віктор кивав, дякував, але почувався дедалі менш упевненим. Він починав залежати від допомоги брата, і це його гнітило. А от Катя, навпаки, вважала це цілком природним.
— Володя ж сам пропонує, — казала вона чоловікові. — Отже, вважає, що мусить допомагати.
Так минуло кілька років. Володимир давав гроші, а Віктор і Катя звикали до цього. Іноді Володимир ловив себе на думці, що допомагає надто часто. Але відганяв ці думки. Бо ж це брат. Хіба можна не допомогти рідній людині у важку хвилину?
Та в глибині душі назрівало відчуття: щось іде не так. Щось змінюється в їхніх стосунках. І він поки не знав, до чого це приведе.
Одного дня Віктор поспішав додому — Катя чекала його на вечерю, та й Аліна вже засинала, а він пообіцяв повернутися раніше. Але в дорозі сталося непередбачуване, зламався автомобіль. Сума ремонту була величезною, непідйомною для сім’ї, де весь дохід тримався на заробітках у таксі. Віктор зателефонував Володимирові пізно ввечері, коли все остаточно з’ясувалося.
— Брате, мені потрібна допомога… — приглушено промовив Віктор.
Володимир мовчки вислухав. Він розумів, що іншого виходу немає. Звісно, він допоміг. Просто переказав суму, яка мала закрити всі питання.
— Дякую, брате, ти нас врятував, — сказав Віктор після переказу.
Але це було тільки початком. Через кілька місяців Віктор, вирішивши трохи розвіятися після робочого дня, сів на велосипед і поїхав кататися в парк. Він завжди любив такі прогулянки — вони допомагали відволіктися від думок про борги й проблеми. Та того дня щось пішло не так. На крутому повороті колесо підковзнулося, і Віктор упав. Лікар сказав, що доведеться кілька місяців провести на лікарняному.
— Як таке могло статися? — повторював Віктор, лежачи на кушетці в приймальному відділенні.
Катя намагалася поєднати догляд за чоловіком і маленькою Аліною. Вона знову зателефонувала Володимирові.
— Володю, ти ж розумієш, він тепер взагалі не може працювати… Ми просто не знаємо, що робити.
Володимир зітхнув. І знову переказав гроші.
— Будь ласка, спробуйте розрахувати, щоб вистачило на весь період, поки він не одужає, — сказав він Каті.
— Дякуємо… Ми навіть не знаємо, що б робили без тебе, — відповіла вона.
Але її подяка звучала дедалі формальніше, ніби допомога Володимира вже сприймалася як щось само собою зрозуміле.
А тим часом у родині Віктора відбувалися нові зміни. Катя знову при надії. Віктор, який досі відновлювався після падіння, почувався безпорадним. Він не міг працювати, не міг забезпечити родину, і вся відповідальність знову лягла на плечі старшого брата.
— Володю, нам потрібно трохи грошей на нове ліжечко. Аліна росте, ти ж розумієш, — говорила Катя, ніби просила дрібницю.
— Звісно, — відповідав Володимир, хоча всередині в нього все стискалося.
Потім вони попросили гроші на відпустку.
— Ми вже так давно нікуди не їздили… Може, хоч на море з’їздимо? Усього на тиждень, — вмовляла Катя.
Володимир мовчав. Він хотів сказати «ні», хотів пояснити, що гроші не безмежні, що його зарплата — теж не гумова. Але слова застрягали в горлі.
— Гаразд, я переказую, — відповідав він.
Він спостерігав, як його допомога перетворюється на щось буденне, звичне. Катя більше не дякувала, а Віктор усе рідше підіймав очі, коли просив грошей.
Одного разу, після чергового Катиного прохання, Володимир вирішив зателефонувати братові.
— Вітю, ти ж розумієш, що я не можу вічно вас утримувати?
— Я знаю… Просто зараз важко, — тихо відповів Віктор.
— Так, я бачу. Але що ви робите, аби вибратися з цього становища?
Віктор мовчав. Він не знав, що відповісти.
— Ти ж пам’ятаєш, як ми у дитинстві трималися один за одного? — продовжив Володимир. — Ми були командою. А тепер я відчуваю, що просто даю вам гроші, а ви навіть не намагаєтеся щось змінити.
— Ми намагаємося… — почав Віктор, але його голос звучав непереконливо.
Володимир поклав слухавку. Його допомога, замість тимчасової підтримки, перетворилася для брата на залежність. Це сталося в один із тих днів, коли Володимир почувався, як вичавлений лимон — робота тиснула, в голові гуло, а на душі було похмуро, ніби небо от-от мало розридатися дощем. Віктор із Катею приїхали до нього додому — «треба поговорити». Але й так було ясно, що це — чергове прохання.
— Ми розуміємо, що тобі це незручно, — почала Катя, вмощуючись на диван, наче у власній вітальні. Вона поправила волосся, склала руки і продовжила тоном, ніби читала лекцію про правильне життя. — Але ми просто не знаємо, що робити. Грошей постійно не вистачає. Ми змушені їздити до тебе або телефонувати щоразу, коли потрібна допомога. Це дуже… незручно.
Володимир мовчки дивився на них. Його вже давно не дивували нескінченні прохання, але цього разу в Катиних словах прозвучала якась зухвала впевненість, ніби вона говорила про щось належне. Наче він зобов’язаний розв’язувати їхні проблеми просто тому, що так треба.
— Знаєш, Володю, — втрутився Вітя, — давай зробимо все простіше? Щоб не доводилося тебе постійно відволікати.
Катя підхопила його слова, як естафетну паличку:
— Просто переказуй нам гроші щомісяця, — нахабно запропонувала вона.
У кімнаті запала тиша.
— Так! Чому б тобі просто не надсилати нам щомісячну суму? Ти ж і так допомагаєш — то на одне, то на інше. Так буде зручніше для всіх. Не доведеться ні їздити, ні дзвонити.
Ця фраза зависла в повітрі, як важка завіса, за якою ховалася вся правда їхніх стосунків. Володимир дивився на них, і в ньому щось клацнуло. Він відчув, як холодний гнів піднімається хребтом, змушуючи його стиснути кулаки.
— Тобто ви хочете, щоб я просто регулярно давав вам гроші? Без запитань? — повільно промовив він, зважуючи кожне слово.
— Ну так, — знизала плечима Катя, ніби це було найлогічніше рішення у світі. — Ти ж можеш собі це дозволити. А всім буде зручніше.
Володимир підвівся з крісла. Його обличчя стало кам’яним, очі потемніли, як небо перед грозою. Він ступив крок уперед, і його голос прозвучав твердо, майже крижаним тоном:
— Ви хоч розумієте, що кажете? Я допомагав вам, бо вважав своїм обов’язком підтримати рідного брата. Бо так склалося, що я заробляю, а ти, Вікторе, — ні. Але тепер я бачу, що справа не в цьому. Справа в тому, що якщо є на кого перекласти свої проблеми, то можна взагалі нічого не робити. Можна просто сидіти й чекати, поки хтось усе вирішить за вас.
Катя здивовано підняла брови — вона не очікувала такого.
— Що ти маєш на увазі? Ми ж не просимо багато! Не просимо неможливого.
— Ні, ви якраз просите неможливого, — перебив її Володимир. — Ви хочете, щоб я став вашим банком. Щоб платив за ваше життя, за ваші помилки, за ваше небажання щось змінювати. Але я більше цього не робитиму.
Віктор, що досі сидів мовчки, з опущеною головою, нарешті підняв очі.
— Брате, ми не хотіли тебе образити… Просто зараз дуже важко.
— Важко? — перепитав Володимир, і в його голосі почувся присмак гіркоти. — Важко — це коли ти встаєш о четвертій ранку, щоб встигнути на роботу, яка забирає весь твій час. Важко — це коли відмовляєш собі в усьому, бо треба платити за квартиру, за авто, за навчання. А ви навіть не намагаєтеся нічого змінити. Ви просто чекаєте, що я все вирішу.
Катя хотіла щось сказати, але Володимир підняв руку, зупиняючи її.
— Досить. Більше ніяких грошей. Я знаю, що треба робити. І колись ви подякуєте мені за це.
Минуло кілька місяців.
— Брате, мені треба з тобою поговорити, — сказав Вітя.
Вони зустрілися в маленькому кафе недалеко від Володимирового дому. Віктор виглядав інакше — в його очах з’явився вогник, якого давно не було.
— Знаєш, — почав він, зробивши ковток кави, — зараз мені важко. Дуже важко. Втома така, що іноді здається — сил більше нема. Але…
Він замовк, ніби підбирав слова.
— Але я вдячний тобі, — нарешті промовив Віктор. — За те, що змусив мене вступити на заочне.
Володимир усміхнувся.
— Коли отримаєш диплом — дуже чекаю тебе у своїй компанії, — сказав він. — Мені потрібні люди, на яких можна покластися.
Віктор кивнув.
— Ти ж знаєш, що на мене можна розраховувати.
І в ту мить Володимир відчув, що зв’язок між ними, здавалося б утрачений, знову ожив. Тільки тепер це була не залежність, а справжня братська підтримка.
