Щоб захистити дітей, він повернувся до колишньої. Не з любові — з відповідальності.
Назар стояв біля під’їзду свого колишнього будинку. Звичайна дев’ятиповерхівка з сірого цегляного каменю. Три роки тому вони з Катериною зробили все можливе, щоб купити тут трикімнатну квартиру. Тоді це здавалося перемогою. Він набрав код на домофоні. Чотири цифри — її день народження.
Двері відчинила Катерина. Втомлена, з хворобливим жовтуватим відтінком обличчя. У старому домашньому халаті, який він колись привіз їй із відрядження.
— Від тебе пахне чимось неприємним, — сказала вона замість привітання. — Ти ж казав, що кинув пити.
— І кинув. Сьогодні вперше за три місяці.
З глибини квартири долинали звуки мультфільмів.
— Де документи? — Катерина пішла на кухню.
— А «привіт, як ти?» Чи «дякую, що прийшов»? — Назар повісив куртку на гачок. Цю куртку Катерина ніколи не бачила. Подарунок Олени.
— За що мені дякувати? За те, що ти нарешті з’явився, коли колектори хочуть вигнати твоїх дітей? Чи за те, що п’ять місяців справно платив аліменти, а потім перестав?
Вони були на кухні. Катерина — біля вікна. Він — у дверному прорізі, трохи зігнутий під низькою стелею.
— «Перестав» — це перебільшення. Затримав на кілька тижнів. І я попереджав заздалегідь, — він провів рукою по лобі. — Давай без…
— Без чого? Без розмов про те, як твоя нова жінка вимагає ремонт у квартирі? Чи без згадок про те, як Льоша вчора питав, чому тато не приходить?
— Досить. Я ж пояснював: у мене завал на роботі. І Олена тут ні до чого.
— Так само, як і розлучення «ні до чого»? Чи ти просто захотів бути з молодшою?
— Боже, Катю! Ми ж домовлялися. Без образ. Без сцен при дітях.
Пауза. На стіні цокав годинник — той самий, бабусин.
— Я прийшов, бо ти сказала, що до тебе приходили люди. Через кредит, який я навіть не брав.
— Який ми брали разом, — Катерина відвернулася до вікна. — На твої курси перекваліфікації. Після них ти отримав підвищення, нову посаду — і нову секретарку в подарунок.
— Тату!
Льоша вибіг до батька.
— Ти тепер будеш з нами назавжди? — В очах хлопчика було стільки надії, що в Назара стиснулося серце.
— Ні, сину. Тільки сьогодні. Але скоро я заберу тебе й Сашу на вихідні, як обіцяв.
— Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш.
— Цього разу прийду точно. Навіть якщо світ перевернеться догори дриґом.
Катерина обернулася, витираючи сльози.
— Іди, любий. Мені треба поговорити з мамою.
Коли Льоша вийшов, Катерина дістала з шухляди столу теку з документами.
— Ось. Договір кредиту, копія паспорта, копія довідки… Все, що є.
Він відкрив теку.
— Сто двадцять тисяч? Як так? Відколи банки дають такі суми?
— Відтоді, як їхні шахраї навчилися дурити довірливих. Ти ж підписав на мене довіреність — щоб оформити кредит. Пам’ятаєш? Перед відпусткою. А я повірила тому… Казав, що працює з банком, що все буде швидко, зручно, без зайвої бюрократії. Ми зустрілися в кав’ярні, підписали папери — гроші зайшли на рахунок…
— А коли ти зрозуміла, що це афера?
— Коли подзвонили й повідомили, що відсотки зросли.
Він перегортав договір. Багато юридичних термінів, але навіть йому було зрозуміло — щось тут не так.
— Ти зверталася до поліції?
— Зверталася. Зареєстрували заяву, але нічого не зробили. Сказали, що я все підписала сама, мене ніхто не змушував. А потім почали дзвонити. І приходити додому. Позавчора той величезний чоловік схопив Льошу за руку, коли він відчинив двері. Сказав: «Передай матері — у неї три дні».
— Він торкався Льоші?
— Я злякалася. Тому й подзвонила тобі.
— У тебе є номер телефону цього чоловіка?
Вона кивнула й продиктувала.
— Я не розумію, що ти можеш зробити. Я не хотіла тебе втягувати. Але діти… Вони можуть прийти до них, коли мене не буде вдома.
— Я все владнаю. У мене є знайомий адвокат. Він якраз спеціалізується на таких справах.
— І скільки це коштуватиме? У мене немає грошей.
— Я заплачу.
Катерина скептично всміхнулася:
— Ну звісно. Тепер у тебе є гроші. І нова куртка, і годинник… Добре. Роби, як вважаєш за потрібне.
На виході з кухні він зупинився.
— Я пам’ятаю той кредит. Ти хотіла зробити ремонт у дитячій.
— А ти був проти. «Навіщо викидати гроші, якщо це орендоване житло».
— Я вважав, що спочатку треба закрити іпотеку.
— А потім ти пішов. Залишив мене з тією іпотекою, двома дітьми й повною невизначеністю. А єдине, чого я тоді хотіла, — щоб у дітей була хоча б нормальна кімната.
Він міг би багато сказати. Про те, як задихався в тому шлюбі. Як Катерина перестала бачити в ньому чоловіка, повністю розчинившись у материнстві. Як вона сама його відштовхнула. Але він промовчав.
— Я піду пограюся з дітьми, — сказав він. — А потім заїду до Станіслава. Він обіцяв допомогти.
За три дні Назар пішов на зустріч із тими людьми. Сам. Без поліції, без адвоката. Станіслав лише скептично всміхнувся й сказав:
— З такими типами юридичні методи не працюють.
Ігор чекав на нього в кав’ярні на околиці міста. Невисокий чоловік у дорогому костюмі, з нічим не примітним обличчям.
— Пропоную без довгих вступів. Гроші приніс?
— Ні. Але приніс дещо цікавіше.
Він дістав телефон і увімкнув запис:
— …Якщо до п’ятниці гроші не повернете… Ми знаємо, в якій школі навчається ваш син…
Ігор зблід.
— Це один із моїх підлеглих. Він перегнув. Я таких наказів не давав.
— Мені байдуже. У мене є цей запис. Є відео з камери під’їзду, де твій «підлеглий» тягне мого сина за руку. І є заява моєї колишньої в поліції. Як думаєш, що буде, якщо я передам усе це журналістам?
— Ти цього не зробиш.
— Хочеш перевірити? Можливо, для тебе все «в межах закону». Але лізти до дитини — це не прощається. Ні законом, ні… іншими людьми.
— Хто ти такий?
— Просто батько, який захищає своїх дітей. Ось моя пропозиція: ти просто зараз рвеш цей кредитний договір. І забуваєш, що ми існуємо.
— А натомість?
— Я не зруйную тобі життя.
Ігор засміявся:
— Думаєш, я злякаюся таких погроз? У мене є покровителі, які…
— Станіслав Аркадійович Пономаренко передає вітання.
Ігор миттєво зблід.
— Звідки ти його знаєш?
— Світ тісний. Особливо в нашому місті. Станіслав не любить, коли чіпають дітей. І я теж не люблю.
Ігор зважував варіанти.
— Гаразд. Повертаєш основну суму — і ми списуємо відсотки. Але знай — у мене гарна пам’ять на обличчя.
— У мене теж. І ще одне. Якщо хтось із твоїх знову наблизиться до моїй колишній дружині чи моїх дітей… Розмова буде зовсім іншою.
Коли Ігор пішов, у Назара тремтіли руки. План спрацював. Станіслав, звісно, існував — старий друг його батька, пенсіонер і юрист дрібної практики. Але для Ігоря це ім’я прозвучало переконливо.
Він подзвонив Катерині.
— Все вирішено. Вони більше не прийдуть.
— Як тобі вдалося?
— Це довга історія. Я заїду сьогодні. Хочу побачити дітей.
— Добре. Дякую, Назаре.
Він ледь не сказав «нема за що», але стримався. Бо «за щось» — було. За три роки шлюбу. За двох дітей. За те, що, попри розлучення, вони все ще були сім’єю.
Наступного дня Назар знову поїхав до тих людей — погасити борг, про який домовилися. Гроші він узяв у лихварів. Сума була невеликою, без відсотків. Катерині він вирішив нічого не казати — новий борг означав би нові тривоги. Головне — його родина тепер у безпеці.
Увечері, вклавши дітей спати, Назар і Катерина сиділи на кухні. Між ними — дві чашки чаю й пів року окремих життів.
— А давно ти спілкуєшся зі Станіславом? Ти ніколи про нього не згадував.
— З похорону батька. Він адвокат на пенсії. Тепер консультує. Має зв’язки в місті.
— І як він допоміг з нашими… лихварями?
— Його ім’я має вагу в певних колах.
Катерина іронічно всміхнулася:
— Ніколи б не подумала, що ти такий корисний.
— Дякую за довіру.
— Ні, я… Я хотіла сказати, що коли ми були разом, ти був таким… правильним. Усі ті «жити за законом», «не йти проти совісті»…
— Люди змінюються.
— Ти змінився, коли пішов? Чи пішов, бо змінився?
Назар замислився.
— Напевно, я почав змінюватися ще тоді, коли був з вами. Просто не помічав цього.
Телефон завібрував — повідомлення від Олени: «Все добре? Ти затримуєшся».
Катерина помітила його погляд.
— Вона чекає? Хвилюється?
Він кивнув.
— Вона гарна?
— Катю…
— Все добре, не відповідай. Я бачила її фото. В соцмережах.
Назар мовчав.
— Вона на вісім років молодша за мене. Стрункіша. У неї немає дітей.
— Справа не в цьому.
— А в чому тоді?
— У нас із тобою. Ми самі все зруйнували. Ще до появи Олени.
— Ми? Чи хтось один із нас?
— Обоє. Ти замкнулася в дітях і домі. Я — у роботі. Ми перестали говорити. Перестали кудись виходити разом. Перестали помічати одне одного. Ми жили як сусіди, Катю. Пам’ятаєш?
Вона мовчала, спершись на кухонну стільницю.
— Знаєш, що найважче? Те, що ти маєш рацію. Ми справді перестали бути чоловіком і дружиною. Але це не означає, що ти мав усе кинути.
— Я не кидав дітей.
— Ні. Ти кинув мене. А для них це майже те саме.
Назар підвівся. Олена чекала. Нова реальність чекала.
— Я заберу їх у суботу. На всі вихідні, як обіцяв.
Катерина кивнула:
— Добре. Тільки… не обіцяй їм того, чого не зможеш виконати. Краще менше обіцянок, але надійних.
Він подивився на колишню дружину — худу, з темними колами під очима, але все ще красиву.
— Я не ідеальний батько. І чоловіком був, м’яко кажучи, так собі. Але я постараюся бути кращим. Заради них.
— Знаєш, іноді, щоб урятувати дітей, батькові доводиться повертатися туди, звідки він пішов. Не з любові — щоб захистити.
— Це ти мене цитуєш?
— Ні. Мою маму. Вона сказала це, коли пішла з дому й забрала мене з собою. Іронія долі, правда?
Він кивнув:
— Така поведінка не повинна передаватися у спадок.
Коли двері зачинилися, Назар ще довго стояв на сходовому майданчику. Тимчасове повернення закінчилося. Але в ньому щось змінилося — у погляді на минуле й теперішнє.
Він набрав Олену:
— Пробач, що затримався. Я їду додому. Так, усе вирішено… Ні, не все. Але це вже початок.
