– Щоб твоїх дітей більше не було ані у нашій квартирі, ані у нашому житті! Це твої діти, ти їх сама і виховуй, – заявив одного разу Володя сестрі

— А я що, зобов’язана годувати та доглядати за твоїми племінниками? Знайшли на кого звалити всі обов’язки! У них же є мати!

— То вижени їх з дому, Олю! У чому проблема? Просто не впускай більше! — говорила Ользі її найкраща подруга й за сумісництвом колега по роботі. — Скільки можна терпіти це все?

— Легко тобі казати! — сумнівалася Оля. — Це ж Вовині племінники!

— І що? Ти їм що, безкоштовна нянька? — наполягала Галя.

— Ні, звісно… Але…

— Що «але»? — не розуміла її подруга. — Я знаю, що ти дуже любиш дітей і своїх хочеш! Але подумай сама: поки у вас вдома щодня перебувають такі “гості”, про власних дітей можете навіть не мріяти! Вони ж не немовлята, за якими потрібно постійно бігати! Скільки їм років? Десять, дванадцять і чотирнадцять?

— Ага!

— Ну от! Навіщо воно тобі треба — няньчитися з ними, поки сестра твого чоловіка невідомо де пропадає? Якби вона працювала, ще можна було б зрозуміти, а так… І Вова твій, до речі, теж гарний! Не може їх відвадити від вашого дому, не може поговорити з сестрою! — продовжувала обурюватися Галя. — Мій би давно вже все вирішив!

— Та ось і сама думаю з ним поговорити! Бо вони ж, як сарана… Не встигаю холодильник продуктами забити, як у ньому вже порожньо! І з’їдають усе найсмачніше! Як не повернуся з роботи — вони у нас, і Вова сам уже втомився від них до нестями, але чомусь нічого з цим не робить.

— А що він сам тобі каже? — запитала Галя.

— Що Лізи, його сестри, постійно немає вдома, а дітям далеко добиратися, вона за них хвилюється й просить, щоб вони були у нас після школи. Щоб не сиділи голодними…

— Ще чого! — не дала Галя договорити. — Вони що, не можуть самі собі поїсти приготувати? Двері відчинити? Що це взагалі за ситуація така? Я вже у вісім років готувала, і ти, наскільки пам’ятаю, теж! А це що, нове покоління дітей, які навіть у чотирнадцять років нічого зробити не можуть?

— Я вже й сама не знаю… — зітхнула Ольга.

— Слухай… — Галі в голову прийшла ідея. — А може, ця Ліза, сестра твого Вови, просто так економить на продуктах? Може, в них у холодильнику пусто, а сама вона… Ти ж казала, що вона то в кафе та ресторанах сидить, то по салонах бігає?

— Ну, так, є таке! Але в неї чоловік гроші лопатою гребе, тож не думаю, що вони просто економлять!

— Тоді нехай хоча б віддають вам гроші за з’їдені продукти! Та й за витрачений на їхніх дітей час теж хай платять! Зараз навіть просто за дрібні покупки у магазині менше тисячі не витратиш! А племінники у вас уже скільки тусуються? Тиждень?

— Півтора…

— Отож! Хай повертають гроші! І за послуги няньки теж! А то влаштували собі безкоштовний дитячий садок! Скинула на вас своїх дітей і живе спокійно, а ти вже з ніг валишся!

— Одразу видно, що ти вдома зовсім не відпочиваєш! Та просто відвадьте їх від свого дому! Скажи Вові, щоб поговорив із сестрою про це!

У цей момент до дівчат підійшла їхня керівниця.

— Олю, зайди до мене в кабінет хвилин через п’ятнадцять, будь ласка! — несподівано ввічливо попросила Ірина Олександрівна.

— Емм… Гаразд… Зайду… — напружилася Ольга, відчувши тривогу.

Ірина Олександрівна одразу після цього пішла, а Галя, озираючись навколо, пошепки сказала:

— Нічого доброго це не віщує…

Ольга мовчки кивнула, не маючи бажання продовжувати розмову. Вона й сама розуміла, що її або будуть сварити, або штрафувати, як це часто траплялося в їхньому магазині, або ж щось ще гірше.

Коли через п’ятнадцять хвилин вона зайшла до кабінету, начальниця відразу перейшла до справи:

— Олю, що з тобою відбувається? Останнім часом ти ходиш, як сонна муха, працюєш абияк, на тобі обличчя немає! У тебе вдома щось не так? Може, тобі дати кілька вихідних, щоб розібратися з проблемами та відпочити?

— Та я б не сказала, що вони мені аж так потрібні… — розгублено відповіла Ольга, не очікуючи такої пропозиції.

Вона була впевнена, що начальниця викликала її, щоб зробити догану.

— Просто ти у нас була найкращим продавцем за весь час роботи! Завжди енергійна, весела, а зараз тебе ніби підмінили! Ти ж розумієш, що нещодавно вище керівництво переглядало камери й у мене вже питали, що з тобою відбувається? Вони хотіли тебе звільнити, бо, як вони сказали, ти… майже не працюєш! Але я за тебе вступилася. Тож хочу, щоб ти повернулася до роботи!

— Ого! — здивувалася Оля.

— Так! Саме так! — кивнула Ірина Олександрівна. — Тож, візьмеш відпочинок?

— Напевно… Так… — після роздумів погодилася Ольга. — Якраз час розібратися з домашніми справами.

— То це через них ти така… розбита?

— Можна й так сказати.

— Отже, вирішено! У тебе, якщо по графіку подивитися, за два дні вихідний. Додам тобі ще два. Тож із завтрашнього дня можеш відпочивати! Все одно зараз людей мало, не сезон, дівчата впораються.

— Гаразд. Дякую, Ірино Олександрівно!

— Мені головне, щоб ти повернулася до нормального стану. Не хочу втрачати хорошого співробітника!

Після цієї розмови Оля повернулася у торгову залу, де на неї вже чекала Галя.

— Ну що вона хотіла? Знову причепилася? Тебе не звільнили? — швидко заговорила вона.

— Ні! Навпаки, вона мені дала два додаткові вихідні! Уявляєш? Сказала, що не хоче втрачати такого співробітника! А я навіть не знала, що мене вже хотіли звільнити! Тепер у мене буде час розібратися з усім удома і трохи відпочити!

— Оце так!!! — здивувалася Галя. — Оце поворот! Я ніколи не думала, що наша керівниця може бути такою людяною!

— Я й сама не очікувала такого.

— Тепер тобі треба все владнати вдома, виставити племінників і пояснити Вові, що ваш дім

— не прохідний двір! Хай їхні батьки займаються ними, а не ви!

— Саме так і зроблю! — рішуче відповіла Оля.

Увечері, повернувшись з роботи, вона знову побачила, що їхня квартира перетворилася на базу для племінників її чоловіка.

— Вово! Та скільки можна?! — накинулася вона на чоловіка, затягнувши його в спальню, щоб поговорити без зайвих вух. — Чому вони знову тут?

— А що я можу зробити? Ліза з Антоном знову не вдома, а це ж діти… Голодні, вдома нікого…

— Діти?! Та старший вже на голову вищий за мене! Йому чотирнадцять років, Вова! Він що, не може сам собі їсти приготувати? За стільки років нічому не навчився?!

— Він же хлопчик, Оль! Відчепися від дітей!

— «Він же хлопчик»?! В них є батьки, які мають за ними дивитися й виховувати їх! Досить робити з нашої квартири гуртожиток! Я вже втомилася приходити додому з роботи і бачити цей безлад!

— А що я можу зробити?! Якщо вони одразу після школи приходять сюди? Що, вигнати їх?! — вже підвищеним тоном відповів Вова.

— Так! Вигнати! Сказати їм, що в них є власний дім і власні батьки! Вони тільки їдять усе підряд і грають у приставку! Скільки вони вже геймпадів тобі зламали? П’ять? За два тижні?! А що буде далі? Ти хоч уявляєш, що вони зламають наступним? І це вже не можна буде просто купити в магазині!

— І що ж? — не зрозумів Вова.

— Наш шлюб! — різко відповіла Оля, не давши йому договорити.

До чоловіка почало доходити, що її терпець урвався, раз вона вже заговорила про розлучення, хоч і не сказала цього прямо.

Оля подивилася на нього твердим поглядом, швидко переодяглася у домашній халат і вийшла з кімнати, прямуючи у ванну. Вова, осмисливши її слова, кинувся за нею:

— Тобто ти реально розлучишся зі мною через пацанів? Через те, що вони у нас проводять час?

— А ти думаєш, що ні? Думаєш, я жартую?

— Але, Олю… Що я можу зробити?!

— Відправити їх додому і сказати, що наш дім закритий! Ось що ти можеш зробити!

— Але ми ж одна сім’я! Ліза — моя сестра! Хлопці — мої племінники! Тобі що, важко потерпіти якийсь час, поки Ліза з Антоном уладнають свої справи, і все повернеться на свої місця?

— А я що, зобов’язана годувати й доглядати за твоїми племінниками? Знайшли, на кого звалити всі обов’язки! Хай твоя сестра цим і займається!

— Але ж вона зараз…

— Я прекрасно знаю, чим вона займається! Не треба вигадувати для неї нових виправдань!

Вона тільки по кафешках та салонах бігає! Вона кожен день буває у нашому торговому центрі! Я ж її бачу, коли на обід ходжу! Вона, звісно, мене ніколи не помічає! Куди їй звертати увагу на простого продавця канцелярії?

— Та годі тобі її в усьому звинувачувати, Олю!

— Тоді забери їх звідси!!! — закричала вона на всю квартиру, вказуючи на двері до вітальні, де вже почали з’являтися голови племінників. — Або просто відправ їх додому! Тому що я хочу приходити додому і займатися тим, чим мені треба! Як мені треба! І коли мені треба! Може, я хочу роздітою у квартирі ходити? Але як я це зроблю, якщо в нас постійно гості — вона подивилася в бік вітальні, помітивши у дверях якесь рухання.

— Олю… — окликнув її старший з хлопців. — Якщо ти хочеш роздітою ходити по дому, ми з пацанами не будемо проти! — і після цих слів у вітальні роздався гучний регіт.

Якщо всі слова Олі тільки навели на різні думки її чоловіка, то це вже був для нього перебір. Він обернувся від жінки й пішов до вітальні, де ховалися хлопці.

— Відкривайте двері!!! Швидко!!! — рявкнув Вова на них з-за дверей.

— Що таке? — відкрив наймолодший хлопець.

— Отак! Швидко йдіть і вибачтеся перед Олею! Це перше! А по-друге… — Вова важко зітхнув. — Вам краще піти. Нам з Олею важко, коли кожен день гості. У нас є свої справи, дружина хоче відпочити після роботи, але не може.

— Вов… — покликала його дружина з коридору.

— Зачекай, Оля! Зараз я все розберуся з цим балаганом, який не помічав, поки ти мені не відкрила очі!

— А що ми такого зробили, Вово? — спитав старший. — Вона прийшла з роботи і почала права качати! Ми що, повинні були мовчати? Або…

Не встиг він договорити, як Вова перебив його.

— Вона у себе вдома! А ви в гостях і повинні поважати мою жінку! Вам батьків вдома не вистачає, так?! Тож самі й розбирайтеся з цим! А сюди можете приходити тільки по запрошенню.

Оля все це слухала і не вірила своїм вухам. Вона була вдячна чоловіку за захист, але водночас трохи налякана, тому що вперше бачила його таким обуреним.

— Йдіть додому! — знову почула вона.

— А що, вибачатися перед Олею, яка нам їжу не пожалкувала, вже не треба? — запитав середній, явно намагаючись ще більше вивести дядька з себе.

Чоловік продовжив:

— Я очікував від вас хоча б “дякую”, але побачив справжній рівень вашої культури. Нехай вашим вихованням батьки займаються.

Одразу після цього він подзвонив сестрі і сказав:

— Щоб твоїх дітей більше не було ані у нашій квартирі, ані у нашому житті! Це твої діти, ти їх сама і виховуй.

Він не став слухати, що вона відповість й одразу вимкнув телефон, хоча з іншого боку лінії почали лунати обурені вигуки.

Після цього він підійшов до дружини, вибачився перед нею за все і пообіцяв, що більше ніхто з його родичів, крім батьків, які дуже рідко приїжджали і завжди поводилися нормально, не потрапить до їхньої квартири та їхнього життя.

Оля відпочила, взяла себе в руки завдяки додатковим вихідним, і їхнє життя поступово налагодилося.

А Вова ще попросив у чоловіка сестри гроші за моральну компенсацію, за тей час, коли у них вдома були їхні діти.

You cannot copy content of this page