Ще 4 роки тому він освідчувався мені в коханні, залишав букети на порозі вранці і носив мене буквально на руках, а зараз… Як я не розгледіла це? Була так закохана, чи може він так гарно брехав?
Начі стосунки були наче в казці, починаючи від першої зустрічі. Коли я його побачила, то зразу зрозуміла що хочу аби саме він був моїм чоловіком. До нього я ніколи не мала серйозних стосунків в свої 22 роки. І була безмежно щаслива, коли зустріла таке кохання в своєму житті.
Кожне наше побачення була краще ніж у фільмах про кохання. Все як у казці тоді подруги мені кзали що це мені так повезло як нікому з них.
А зараз я сиджу в коридорі, бо мені заборонено заходити до кімнати, де він дивться телевізор; заборонено купувати дитині іграшки, бо це марна трата грошей які заробляю я, а не він. Чоловік працює охоронцем в магазині, а я маю дві роботи. Працюю вчителем, і після уроків проводжу додаткові заняття для дітей у гуртках. Робота з дітьми виснажує мене та й додому немає бажання йти.
І все тому, що я живу в його квартирі і він має право робити все, що хоче. Іноді думаю, а для чого я це терплю, адже мені тільки 26… Я ще можу знати кохання, але боюсь наступити на ті ж самі граблі. Бо як і першого разу мені може попастись так само закоханий чоловік який через час буде забороняти мені ходити по кквартирі.
