Тобі б дружину простішу, сину…
Почувши від Діми новину про те, що його кохана погодилася вийти за нього заміж, батьки лише перезирнулися й тяжко зітхнули:
— Тобі б дружину простішу, сину…
Але Діма не помічав їхньої стриманої реакції — він був на сьомому небі від щастя. У своїх мріях він уже бачив омріяне майбутнє з Анжелікою: як носить її на руках, дарує улюблені, найдорожчі троянди, як проводить з красунею-дружиною дні й ночі.
Примхи Анжели стали для нього справжнім випробуванням, перевіркою на міцність. Не кожному по силі було витримати такий тиск. Саме через свій непростий характер Анжела у свої двадцять шість досі не була заміжня. Зазвичай залицяльники не витримували її вимог.
Вона поводилася різко й безкомпромісно, легко спалахувала через дрібниці, ображалася й змушувала довго випрошувати пробачення та задобрювати подарунками. Та попри все, Діма її обожнював. Уже півтора року він терпляче залицявся до дівчини, сподіваючись заслужити її прихильність.
Минулої п’ятниці він подарував їй дорогу каблучку, на яку довго збирав гроші, і розкішний букет з дев’яноста дев’яти троянд, поставивши лише одне запитання:
— Анжело, ти вийдеш за мене?
— Ти справді хочеш провести зі мною все життя? Ти ж знаєш мої умови: я не збираюся бути зразковою домогосподаркою, як усі інші. Мені важливо, щоб доглядали за мною, а не навпаки. Ти готовий до такого?
— Так, бо я люблю тебе всім серцем, — щиро відповів він.
Анжела всміхнулася й притиснулася до нього.
— Тоді згодна. Але весілля має бути розкішним. Заробиш до літа?
— Звісно! Для тебе я зроблю все можливе — і неможливе теж! — запевнив Діма, ледве стримуючи бажання злетіти від радості.
Щоб влаштувати нареченій таке весілля, про яке вона мріяла, він влаштувався на другу роботу й без перепочинку працював, відкладаючи кожну копійку.
Одного дощового вечора, після важкого робочого дня, Діма поспішав додому. Хотів ще встигнути заїхати до Анжели й порадувати її улюблені солодощі та квіти. Останнім часом дівчина ображалася на нього за те, що через постійну зайнятість він приділяє їй менше уваги.
Поспіх і слизька від дощу дорога стали фатальними. На повороті втомлений водій не впорався з керуванням — і машину винесло в кювет…
Очнувся Діма вже в лікарняній палаті, почувши розмову матері з лікарем:
— Він одужає?
— Зараз важко щось прогнозувати. Швидкого одужання я не бачу. Готуйтеся до довготривалого відновлення. Це буде нелегко, — похмуро мовив лікар і поспішив до наступної палати.
— Мамо… — тихо прошепотів Діма ослаблим голосом.
— Синочку, нарешті ти прийшов до тями! Все буде добре. Я прийду завтра, ще й друзі дуже хочуть тебе провідати.
— Анж… Анжелі…
— Вона нікуди не дінеться. Бережи сили, не говори поки що. Відновлюйся.
Хочеш води? — метушилася мати, намагаючись не дивитися синові в очі.
Діма й справді почувався надто слабким.
«Не хотів би я, щоб Анжела бачила мене таким. Може, й добре, що її зараз тут немає.
Нічого, скоро одужаю — тоді й побачимося.
Треба попросити маму, щоб поки її не кликала, щоб Анжела не засмутилася», — подумав хлопець, засинаючи.
За тиждень Дімі стало легше. Він радів візитам друзів, які приносили фрукти й намагалися підбадьорити його жартами.
Найчастіше приходив найкращий друг Мишко. Він єдиний сказав чесно:
— Виглядаєш не дуже, звісно. Але добре, що живий — усе інше додасться. Тримайся!
— Дякую, Мишко. Одне тільки мене тривожить: батьки, мабуть, попросили Анжеліку поки не приходити, щоб її не налякати мій вигляд.
А я хвилююся — як вона там без мене? Може, ти хоч квіти їй від мене віднесеш? Вона ж любить бордові троянди. Такі, знаєш, високі…
— Ех, Дімоне… Не хотів казати, але доведеться. Не переймайся, твоя Анжеліка не нудьгує на самоті. І квіти їй, думаю, не потрібні…
— Бачив я її нещодавно в кафе з якимось хлопцем. Виглядала щасливою.
— Не може бути!
Не повіривши другові, Дмитро почав розпитувати матір про наречену. Мама, зітхнувши, неохоче зізналася:
— Я ж одразу подзвонила тій Анжелі, щойно ти потрапив до лікарні. Сказала їй, що в тебе серйозні проблеми. А вона відповіла: «Співчуваю, звісно. Але я тут нічим не допоможу. Більше мене не турбуйте».
Я не хотіла тобі про це говорити — знала, як тобі буде важко.
Почувши це приголомшливе зізнання, Діма лише безсило відкинувся на подушки. Життя раптом втратило всі барви, а в голові крутилися гіркі думки:
«Все марно. Усе було дарма. Вона ж завжди казала, що не буде ні за ким доглядати.
На що я сподівався? Вона просто дозволяла себе любити. І тепер у мене навіть цього немає…»
Анжеліка справді так і не навідала нареченого в лікарні. На його дзвінки не відповідала або скидала.
Згодом батьки забрали сина додому, де мала продовжитись його реабілітація. Але рідні стіни не радували Дмитра — його стан поліпшувався повільно, а душевно він зовсім згас. Він усе частіше просив залишити його наодинці, годинами лежав, відвернувшись до стіни, втупившись у порожнечу.
Та одного дня все змінилося.
Одного ранку до кімнати зайшла молода медсестра і бадьоро сказала:
— Привіт! Я — Олена. Чула від твоїх батьків, що відновлюєшся важко. — Так не годиться! Ти ж молодий, сильний хлопець — маєш боротися, а не витріщатися в стіну.
Але нічого, зі мною ти за два місяці бігати знову будеш!
— Привіт, — відповів Діма, з цікавістю зиркнувши на дівчину з таким впевненим тоном.
Колись він, можливо, навіть не глянув би на Олену: невисока, при тілі, з кумедними веснянками — вона не мала яскравої краси Анжеліки. Але її теплий погляд, щира усмішка та сонячний настрій створювали відчуття затишку й спокою.
Спершу Діма ставився до неї байдуже, занурений у власні думки. Але з часом помітив у дівчині надзвичайну внутрішню силу й доброту.
Минуло два тижні — і він уже з нетерпінням чекав кожного її візиту. Її присутність зігрівала йому душу й не давала остаточно впасти у відчай. Зрештою Дмитро зрозумів: його серце знову ожило. Він покохав Олену — за її оптимізм, силу і здатність дарувати радість іншим. На щастя, почуття були взаємними.
Минуло ще трохи часу — і сталося обіцяне Оленою диво: лікування дало чудовий результат.
Настало літо, і тепер Олена й Діма могли зустрічатися, гуляти теплими вечорами, забувши про ролі медсестри й пацієнта. На перше «справжнє» побачення Діма подарував коханій розкішний букет яскраво-червоних троянд. Олена злегка змутилася, побачивши квіти, а потім серйозно подивилась на хлопця і сказала:
— Дім, троянди красиві, звісно, але… якщо чесно, це не мої улюблені квіти. Вони мені здаються занадто холодними.
— Не знаю, чому, — з усмішкою мовила дівчина, — але мені більше до душі звичайні польові квіти — ромашки, волошки… Тож не витрачайся даремно наступного разу. Краще на вихідних поїдемо за місто, і ти там збереш для мене найкращий букет. Домовились?
Дмитро спершу розгубився, почувши таке щире зізнання, але згодом усміхнувся — адже саме за цю відвертість він і цінував свою Олену.
— Звісно! Просто… це так незвично. Ти неймовірна дівчина!
Відтоді Діма прагнув тішити кохану простими речами: щойно зірваними ромашками, прогулянками на природі, спокійними вечорами удвох.
У жовтні, зібравшись освідчитись, він прийшов на побачення з букетом яскравого осіннього листя й кількома гілочками горобини. Олена з радістю погодилася стати його дружиною. Весілля влаштували скромне — тільки для найближчих. Лише для тих, хто був поруч у найважчі часи.
Якось, повертаючись із роботи, Дмитро побачив, як із ресторану вийшла Анжеліка у супроводі немолодого чоловіка, який упевнено вів її до своєї машини. Дівчина відповідала йому натягнутою усмішкою, притискаючи до себе розкішний букет троянд.
«Оце зустріч!» — подумав Діма. — Раніше мені здавалося, що, коли побачу Анжеліку, мене переповнять якісь сильні емоції: образа за зраду, ревнощі до її супутника чи жаль за втраченим майбутнім. Але я не відчуваю нічого! Мабуть, річ у тому, що моя любов до Олени — справжня. Я люблю саме її — веселу, сильну, оптимістичну. І вона відповідає мені взаємністю.
Колись я готовий був гори звернути, аби завоювати холодну красуню. І вважав себе щасливим… Як же я помилявся! І як мені було важко, коли втратив можливість доглядати за Анжелікою й був покинутий нею. А тепер розумію: мені неймовірно пощастило, що життя все розставило саме так!»
