Коли прийшла старість, мама згадала про нас із сестрою.
Моя мама — зозуля. Коли в мене народилася молодша сестра, вона вирішила, що з двома дітьми їй складно, бо заробляє мало, житлові умови погані. І коли сестрі було два роки, мама тимчасово залишила її бабусі.
Тато маму у всьому слухався і робив так, як вона сказала. Він у нас був дуже слабохарактерним (тата з нами давно вже немає).
Моя сестра виросла окремо, і тепер між нами немає таких стосунків, як були б, якби ми росли разом. Після школи я вступила до інституту, мама поселила мене до гуртожитку та вважала, що на цьому її роль у моєму вихованні закінчилася. Я виживала як могла.
Мама вийшла заміж вдруге. Моє життя вона особливо не цікавила, навіть на моє весілля приїхала як звичайний гість.
Минуло кілька років, її другий чоловік помер. Тепер моя мама у віці та в неї з’явилося бажання поспілкуватися. Вона стала регулярно надзвонювати нам із сестрою, цікавитися нашим життям, розпитувати.
Вона живе сама і з кожним роком їй все складніше. Вона потребує допомоги, але ні я, ні моя сестра, не горимо бажанням жити з нею. Ми не бачили з її боку ні любові, ні ласки, і хоча я росла біля неї, вона про мене дбала остільки, оскільки я була з нею, і це був її обов’язок.
Я не пам’ятаю жодного разу, щоб вона в дитинстві хоч раз запитала мене, що я відчуваю, про що думаю, про що мрію. Вона просто годувала мене та одягала. І все.
Прилаштувати маму в пансіонат для літніх людей, буде негарно і негуманно. У нас у країні це місця, де пенсіонерів не шанують та не дбають про них. Але й у мене бажання дбати про людину, якій на мене стільки років було байдуже, також немає. Прикро мені через сестру досі.
