Сьогодні ми з вами зібралися в цьому святому храмі та помолилися на Божественній літургії пам’ятаючи про те, що наше життя, подароване нам Богом, дано нам не просто для того, щоби ми облаштували тут своє земне благополуччя, не для того, щоб здобути тут багато земних статків, почесті від людей, народити багато дітей чи побудувати багато будинків.
Хоча, люди так і говорять: ціль життя – посадити дерево, побудувати будинок і народити сина. Звичайно, це дуже добре, коли людина зможе себе реалізувати за своє життя та зможе втілити ці речі. Тим не менше, маємо добре пам’ятати, що ціль нашого перебування на землі зовсім не будинок, не сад і не потомство. Ціль нашого земного життя – облаштувати свою душу таким способом, щоб після своєї смeрті ми ввійшли у Вічність із чистим сумлінням.
Маємо за життя познайомитися з Богом настільки, щоб коли ми помремо, Він упізнав у нас своїх дітей, своїх близьких друзів. І тому, свята Церква часто нам нагадує думку св.Силуана Афонського: тримай свій розум у пеклі, але не впадай у відчай. Частіше думай про смeрть і повік не согрішиш.
У повсякденному житті люди дуже часто, шукаючи способів посадити сад, побудувати будинок і виростити сина, дуже часто начебто змушені согрішити, зійти на манівці, допуститися до певних хитрощів. Дуже часто ми хочемо нечесно повестися з людьми, щоб нам від співпраці з ними було вигідно, а їм не обов’язково.
Часто ми шукаючи собі земного благополуччя йдемо на компроміси з власною совістю. Думає, один раз згрішу потім покаюся. Потім, мине ще якийсь час, вона думає, що раз їй Бог простив перший раз, то простить і другий. І так, з часом вона звикає так часто робити собі послаблення, що зрештою й не помічає важкості своїх гріхів і жаху своїх вчинків.
А буває ще й інший погляд на гріх. Людина цілком щиро каже, що не вона одна грішить, бо довкола неї багато людей, що роблять ще гірші вчинки. От їм точно місце в пеклі. На їх фоні ми виглядаємо набагато краще – майже ідеально. Тому, Господь постійно, різними способами нам нагадує, що ми тут не тому, щоб добре облаштуватися на землі.
Потрібно, щоб ми, беручи приклад від Самого Спасителя, пам’ятали про вічне – про справжню ціль свого життя. Коли Він прийшов на землю, то як кожна людина звичайно ж не хотів страждати. У Гефсиманському саду він молився до кровавого поту, щоб Його минула, якщо можливо така доля. Однак, завершив Христос свою молитву словами: «Але нехай буде воля Твоя, а не Моя». От так і наше життя має мати такий дивіз: нехай буде воля Твоя Боже, а не моя. Звісно, ми собі хочемо, щоб обставини довкола нас складалися таким чином, щоб нам усюди й завжди нам було добре.
І сьогодні в Євангельському читанні (19 зач. Іоан.) ми читали дивну історію, яка направду не може не вражати нас, людей XXI століття. Давайте її коротко пригадаємо.
Буквально перед згаданими подіями, Спаситель нагодував кількома хлібинами та рибою багато тисяч людей. Люди були вражені тим, що до них прийшов якийсь учитель чи пророк-чудотворець, що може нагодувати їх хлібом у необмеженій кількості.
Вражені цим вони готові були йти з ним на інший кінець моря. Звичайно, Галілейське море нині всі називають озером, воно не таке велике. Для людей того часу, які ніколи далеко не подорожували, воно виглядало справжнісіньким морем.
Отже, ми читаємо. Що апостоли взяли човен і попливли на інший бік моря. Христос по воді прийшов до своїх учнів, і далі вони разом пішли до Капернауму – рідного міста Спасителя. Люди, що були свідками чудесного помноження хлібів, величезним натовпом попрямували за ними й хотіли зробити Христа своїм царем. Їм зовсім не важливо було Хто цей чоловік, що Він проповідує, що Він від них хоче та яка в Нього ціль життя. Вони побачили диво та захотіли ще хліба.
Правда в тому, що ми з вами повторюємо вчинки цих нерозумних людей. І подивіться, що поведінку тих людей ще якось можна зрозуміти, бо вони дійсно ніколи нічого схожого не зустрічали. Але ж ми, вже дві тисячі років читаємо Євангеліє, та мали б уже зробити висновок і хоча б від цих нерозумних юдеїв могли б навчитися, що не потрібно такими бути. На це Христос відповідає відкрито: ви шукаєте не просто дива – зовнішнього ефекту, але вам потрібен легкий хліб. Під хлібом тут, безперечно, розуміється загально наше земне благополуччя.
От, подумайте, що ми приходячи до храму просимо в Бога? Хочемо здоров’я та довгий вік. Хочемо, щоб наші діти виросли послушними, добре вчилися, отримали освіту, знайшли добру роботу, мали добру зарплату, знайшли добру дружину чи чоловіка.
Усі наші сподівання та мрії пов’язані лише з земним. Ми навіть не хочемо зрозуміти, що людина, якою б вона здоровою не була, вона все одно колись помре. Прийде час, і кожен із нас змушений буде попрощатися з цим видимим світом.
Буквально вчора я прочитав, що зафіксовано рекорд: найдовше в Україні прожили жінка, яка нині має 120 років. У березні вона зустріла свій День народження. Але пройде ще кілька років чи місяців і її життя мине. Те, що її записали до Книги рекордів Гіннеса зовсім не врятує її від Вічності та відповіді за своє життя. Ми завжди маємо бути готовими дати звіт про своє життя.
Які у нас цінності? Заради чого ми живемо? Чи ми живемо ради тимчасової насолоди чи заради того, щоб хоч якусь мить тут побути з Христом? Пам’ятаєте кровоточиву жінку, яка отримала зцілення з вірою доторкнувшись лише до краю одежі Спасителя?
У книзі Діянь святих Апостолів описується, як тінь, що падала від Апостолів мала здатність лікувати хворих! Люди як тільки могли хотіли потрапити під тут тінь, щоб вона їх зцілила! Так сильно тоді одні люди прагнули, щоб на них впала хоча б краплинка благодаті та уваги Божої, а інші просто хотіли від нього хліба – хотіли щоб він став їх царем та постійно насичував їх фізичну плоть.
Ось, чому нинішнє Євангельське читання важливе кожному, хто намагається облаштувати правильно своє життя. Воно навчає нас думати про вічне. Воно навчає нас того, що коли ми тут не примиримося з Богом, там, за гробом уже може бути запізно. Ми сподіваємося на те, що Бог буде до нас милостивим.
Ми часто повторюємо собі, що Бог є Любов. Одночасно, також нам не можна забувати, що Бог є справедливим і нелицемірним Суддею. Сподіватися, що за наші гріхи, за все те зло, яке ми робимо нашим ближнім, друзям і знайомим нас буде підстави милувати просто смішно.
Люди не можуть спокійно жити в одному будинку. Одружені пари, згідно статистики, найбільше розлучаються в перші два роки після шлюбу. Люди, які клялись один одному у вічні любові не можуть змиритися, смиритися та опустити трохи нижче свою гординю. Вони не можуть хоча б трохи потерпіти заради спільної користі та майбутнього свого, своїх дітей та онуків. Але їм цього не потрібно. Вони хочуть, щоб все було так, як вони захотіли.
Люди сваряться через такі дрібниці, про які навіть соромно було б говорити . Я часто розповідаю про випадок який мав місце в одній із родин. І не думаю, що це щось надто оригінальне в наш час. Там люди в один день могли варити три борщі. Три покоління однієї родини не можуть дійти між собою згоди. Кожен має власну каструлю, тарілку чи стакан, і Боже збав, щоб ти взяв щось чуже. От із таких дрібниць день за днем і складається наше життя.
Чи бояться такі люди майбутнього пекла? Ні, не бояться! Вони вже в ньому живуть, а коли помруть, то в них зовсім нічого не поміняється. Вони вже мучаться самі один від одного, мучать інших та нічого не хочуть змінювати.
На що вони сподіваються? Невідомо. І навіть не хочеться їх запитувати. Люди не люблять коли їх вчать. Однак, це обов’язок священика. Так, це один із найменш приємних обов’язків священика – вчити інших, як вони мають жити. Це дуже не просто. З одного боку він сам недосконалий, а з іншого всяка людина впевнена, що знає себе краще за всіх – краще себе бачить і краще відчуває. Але це не завжди так. Люди, які живуть або працюють поруч дуже тонко, дуже точно відчувають, якими ми є насправді.
Ось чому досвідчені духівники попереджують нас, що коли ми хочемо дізнатися, що почуємо на свою адресу в час страшного Суду Божого, то не треба довго чекати – можна просто запитати своїх друзів, сусідів чи знайомих. Тільки коли збагнемо цю істину, ми зможемо навчитися правильного життя.
Ми змушені будемо віддати своє життя Богу та скласти відповідь за все. Сьогодні ми з вами ще дуже сподіваємося, що Свята Церква, яка молиться і за живих, і за померлих, зможе подати нам цю рятівну руку допомоги та витягне нас із небезпеки. Ми молилися з вами сьогодні, і не тільки сьогодні, а робимо це постійно, за всіх наших померлих. За тих, кого знаємо та не знаємо.
І важливо тут зрозуміти, що наша молитва лунає не лише за тих людей, яких ми записали в своїх записках, але й про тих, кого не знали або забули. Не згадали через неуважність, лінь чи погану пам’ять. У кожного з нас є дуже багато родичів і друзів, які вже відійшли у засвіти. І про кожного з них безперечно хотілося б згадати. Все ж ми змушені написати лише кілька імен, щоб певного дня виділити саме їх у особливий спосіб. Тому, будемо й надалі молитися за всіх: за усіх своїх родичів, за живих, за померлих, за своїх друзів і ворогів.
Усі ми – діти Божі. І мусимо підтримувати, любити та пам’ятати один одного в своїх молитвах. Якщо ми не будемо просити милості для інших, то й нас Бог не спасе та не помилує. Нам чесно скажуть на Суді, що в анс не було любові. Не було жодного важливого випадку, коли б ми подумали про своїх ближніх та захистили їх, а не себе. Натомість, тих людей, які пам’ятають своїх ближніх і моляться за них – їх Господь помилує та спасе.
Яке ж це велике нещастя, яке ж це велике горе в тих протестантів та сектантів, які ніколи не моляться за своїх померлих. Із якими ж відчаєм та здивуванням вони після власної смерті переконаються, що Православна Церква це єдина правдива Церква, яка правильно вчить про можливість молитви за тих, хто відійшов із земного життя.
А Церква говорить про те, що ще з перших віків християнства, а навіть і до нього – в Старому Завіті – люди молилися за своїх померлих родичів, а найперше за всіх воїнів. Це правда. Найдревніші згадки у Біблії про молитви за померлих – це молитви за померлих воїнів, які загинули захищаючи рідну землю від ворога та окупанта. Отже й ми з вами повинні пам’ятати за тих людей, які віддали своє життя за нас і за те, щоб ми мали змогу молитися.
Маємо, також, вперто та не зупиняючись йти по цьому шляху. Можливо, він для декого з нас не дуже зручний. На направду було б багато краще відпочивати вдома чи знайти собі якийсь інших вид роботи чи розваги. Але ми прийшли саме сюди, на це святе богослужіння, щоб помолитися. Віримо, що Господь невидимо був присутнім тут із нами. Віримо, що він чує наші молитви та обов’язково дасть нам усе те, чого кожен із нас потребує.
Читайте також:ПРИТЧА ПРО ГОЛКУ: ВИ ПРОЧИТАЄТЕ ЇЇ ЗА 20 СЕКУНД, А ПАМ’ЯТАТИ БУДЕТЕ ДОВГО!
За матеріалами видання bogoslov
