fbpx

Про те, як Оля з Києва свою маму на той світ проводжала, люди ще довго балакатимуть. Це ж треба таке? Де таке видано? Мама їй усе що мала, останнє віддавала, а та як вчинила? Людоньки, людоньки, от хіба ж так можна?

Про те, як Оля з Києва свою маму на той світ проводжала, люди ще довго балакатимуть. Це ж треба таке? Де таке видано? Мама їй усе що мала, останнє віддавала, а та як вчинила? Людоньки, людоньки, от хіба ж так можна?

Бабусю Марусю усі любили. Тихенька і дуже добра старенька. Жила біля автобусної зупинки. Всі знали, якщо дощ, чи негода – іди до Марусі. Вона усіх вітала, чаєм поїла. Не очікування транспорту, а справжнє тобі задоволення. Тож коли донька Ольга забрала стареньку до себе в столицю, засмутились усі. Адже ж так мало у цьому світі доброти щирої.

П’ять років прожила ще Маруся. На літо поверталась у свій дім, а потім знову їхала до доньки. Аж ось прилетіла новина: не приїде цьогоріч Маруся. Віддала Богу душу, якраз перед Вознесінням.

І радіють за стареньку і плачуть люди. Це ж треба у Бога заслужити у такі дні на той світ піти. Та й життя Маруся довге прожила. При ясному розумі і на своїх ногах, аж до дев’яноста проходила. Це тобі не жарт. Правнука оженила. Тут тільки заздрити.

Передали, що в останню путь бабусю о першій дня проводжатимуть. Тут сільські кумасі уже невдоволено головами хитали: ну де таке видано, не дати старенькій у рідному домі переночувати? Адже потрібно було привезти і на ніч залишити, це ж усім відомо.

А потім і геть незрозуміле сталось. Привезли бабусю і одразу до місця вічного спочинку. Петро зі Степаном, аж роти пороззявляли. Вони ж сільські музики. На той світ без них ніхто ще не пішов, а тут на тобі! Даремно інструмент несли.

А потім коли уже і хреста над Марусею поставили її донька роздає усім булочки із цукерками і мовчить. Люди мнуться, не розходяться. Ну мають же на обід позвати, як без обіду? Он і Маруся з Галкою стоять готові. Вони ж перші гості на таких заходах. У обох по торбині в руці. Туди вони тихцем котлети і голубці зі столу скидають. А що? І такі повинні прийти пом’янути.

Тупцювали, тупцювали, аж не витримав хтось:

— Олю, – підійшли до заплаканої жінки, – Ти вибач, але командуй, куди людям далі йти. Де обід буде?

Ольга кліпнула здивовано. Роззирнулась довкола.

— Який обід? Ви про що? На дев’ятий день родичів зійдуться пом’янути.

Аж обличчя витягнулись від несподіванки. Петро з Степаном сплюнули невдоволено. Малого того що й не заграли, так і не пом’януть як слід.

Зібрався люд у сільському магазині. Галас стоїть, говорять одне одного не чуючи. І усі обурені: як же так, рідну маму от так на той світ провести. Звичаїв не дотримуючись, не пом’янувши, як слід. Люди по домівках голодні розійшлись. Сором! Який сором!

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page