fbpx
Дозвілля
По всьому виходила, що Саме Даринка повинна лишитись маму доглядати. Ну а що? Їй сімнадцять – усе життя по переду, та й сестра обіцяла довчитись в інституті і приїхати її замінити. Ну справді, не залишати ж тій інститут? От і лишилась Даринка на два роки біля мами, а потім ще на два і ще на трошки

Коли мама злягла так уже вийшло, що саме Даринці випало її доглядати.

— Сестричечко, я ж саме третій курс закінчую. – благала старша Даринчина сестра Олена, – Ну куди я з неповною вищою освітою піду? А так ти ще два роки з мамою побудь, а я виш закінчу і в селі в школі працюватиму, доки ти навчатимешся.

Що Даринка мала казати? Їй тоді лиш 17 виповнилось, школу скінчила. Два роки, так два роки. А за два роки сестра нову пісеньку заспівала.

— Дариночко, сестричечко! Я ж так Тарасика кохаю і при надії уже. Ну, як я така до лежачої матері? Ще два рочки, сестро ти біля мами побудь, а маля стане на ноги ми з Тарасом переїдемо в село.

Даринка і сама бачила, як непросто сестра племінника виношує. Що ж вона не рідна? Та й з мамою, хоч і важко, а два роки ще почекати можна.

— Даринко, тут така справа, – одного разу у сльозах дзвонить сестра, – Семенчик такий кволенький у нас. А мій Тарас кожну копійку мені рахує. Можна я ніби, як для мами на тебе гроші переказуватиму, а потім коли приїжджатиму вас провідати, ти їх мені віддаватимеш? Дитині потрібні дорогі процедури, а Тарас на них гроші давати не хоче. А так усі задоволені будуть.

Звісно Даринка погодилась. Семенчика вона любила. Хлопчик і справді мав певні недуги і сестра їздила з ним ледь не по всій Україні. За маму Даринка вже й мовчала. Ну куди бідолашній Оленці з таким дитям ще й лежачу маму глядіти? Прикро дівчині було. Але трохи зігрівали душу слова сусідки.

— Це твій святий обов’язок, дитинко. Невже зможеш лишити неньку на чужих людей. Матимеш і ти долю донечко, а поки гляди маму, бо ж більше нікому.

Роботи в селі не було. Добре, що мали чималий город, а ще завела ого, яке господарство. Ото і всі її кошти: мамина пенсія і свинка з бичком, яких здавала раз у рік. Не бідувала, але й без розкошів жила.

Минали роки. Семенчику виповнилось сімнадцять а сестра вже й не приїздила.

— У мене робота. Сина навчати потрібно буде. Ти хоч уявляєш, які то фінанси? Оце думаю, може ми тобі бичка купимо га? А ти нам його до осені потримаєш. Скільки там того діла? Ти ж все одно собі тримаєш.

Даринка погодилась. А, що? Ну трави більше вкосить. Тим паче Тарас допомагати обіцяв. Так у Даринчиному хліві крім свого господарства оселились сестрині парко поросят і бичок. Ну, не просто було, але ж сестра права була. Чим їй ще займатись у селі?

Роки брали своє. Даринка бачила по матері, що та доживає останніх днів. Зателефонувала Олені – попередила. Та лиш відмахнулась пославшись на зайнятість.

— Що я шефу скажу: сестрі здається? Давай уже, як все станеться тоді і відпрошуватись буду.

Але коли матері не стало Олена теж не з’явилась – аврал на роботі і Семенчик занедужав щось. Приїхала лиш на дев’ятий день, але не сама а з покупцями на хату.

Даринка дивилась отетеріло. Чомусь у неї завше думка було, що хата їй зостанеться, адже і матір вона догледіла і у вічну путь вона її відправила. Так сестрі і сказала, а та враз на обличчі змінилась.

— Ти тільки подумай! – сплеснула театрально руками сестра, – Прожила усе життя на всьому готовому, ні в чому собі не відмовляючи. У самої ні кошеняти ні дитинчати, а на материну хату претендує. Ну і що, що ти біля неї жила? Так, доглядала, але ж не безкоштовно. Я за всі двадцять років щомісячні квитанції пред’явлю на кошти, які тобі переказувала.

Даринка не просто пережила материн відхід у вічність, а тут таке. Сил щось доводити сестрі, яка водила людей її подвір’ям і хатою, не було. Накинула на плечі старого светра і пішла геть.

Чи то випадковість, чи Даринка свідомо так зробила? Машиніст потяга запевняв, що сигналив, але жінка у старому светрі ніяк не реагувала, ніби й не чула, що довкола діється.

Після всього того Олена за три дні розпродала всю господарку і все, що могла продати з хати. Щойно вступивши в права власника, продала дім.

Ні Даринці, ні мамі з тих грошей навіть пам’ятничків не поставила. Та що там, жодного разу до рідних горбочків і не навідалась. Заросло усе бур’янами, ніби й не жили люди.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.