– Мамо, ну ти знову? Скільки разів я просила тебе не мити посуд!
– Та я тільки допомогти хотіла. – Розгублено пробурмотіла Зоя Петрівна.
– Після твоєї допомоги нічого неможливо знайти! – Продовжувала виказувати матері Ірина. – У кожної речі своє місце. Та й хіба це миття? – Ірина взяла в руки тарілку. На блакитних краях виднілися ледь помітні плями присохлого соусу.
– Вибач, Ірочко, зір підводить, не вгледіла. – Винувато посміхнулася мама.
– Посудомийка, мамо! Для цього є посудомийка. – Ірина різко відчинила дверцята посудомийної машини і з гуркотом почала відправляти в неї кухонне начиння.
Зоя Петрівна, зсутулившись, присіла на стілець. Тонкі, зморшкуваті, загрубілі від роботи і часу руки безпорадно опустилися на коліна. Голова, за звичкою підв’язана косинкою, сумно схилилася.
– Скоро не стане мене, перестану вам тягарем бути. – Тихо промовила Зоя Петрівна.
– Припини! – Ірині стало ніяково, за те, що вона наговорила грубощів матері. – Вибач, погарячкувала. Ти не тягар для нас. Але я прошу тебе, не треба посуди, прання, прибирання і іншого.
– Добре, Ірочко, добре. – Зітхнувши погодилася Зоя Петрівна. Ірина вийшла з кухні. А Зоя Петрівна так і залишилася сидіти, з сумом дивлячись перед собою.
Все життя Зоя Петрівна з чоловіком прожили в селі. Вона звикла поратися по господарству з ранку до вечора. Піклуватися про чоловіка і дітей. Ірина була їх молодшою донькою. Старший – Микола був археологом і давно жив далеко від рідних країв. Чоловіка Зої Петрівни не стало п’ять років тому. Ірина запропонувала матері перебратися в місто, ближче: обміняти будинок на невелику квартирку. Зоя Петрівна відмовилася:
– Важко мені в місті буде, незвично. Тут життя пройшло, тут нехай і закінчиться. Ви краще в гості частіше приїжджайте, з дітлахами.
На тому і порішили. Микола не приїжджав, спілкувався з матір’ю тільки по телефону. І то дзвонив не часто – відрядження, роз’їзди, переїзди. А ось Ірина з родиною приїжджали кілька разів на рік. Гостювали день, два, намагалися допомогти з городом і по господарству. Набирали в якості гостинців хрусткі бочкові огірочки, домашнє варення. Зоя Петрівна була рада, що її не забувають і що вона потрібна.
Близько року тому сталося непоправне – у Зої Петрівни згорів будинок. Сама дивом жива залишилася, встигла вискочити. На покупку-споруду нового житла грошей не було. Ірині з Миколою такі витрати теж були не по кишені. У Ірини з чоловіком двоє дітей-підлітків і квартира в іпотеку. У Миколи копійчана зарплата. Ірина з чоловіком забрали Зою Петрівну до себе. І почалося…
То Зоя Петрівна пирогів напече, а Ірина свариться, навіщо, мовляв?
– Ми борошняне не їмо, тільки бруд на всю кухню розвела!
– Та як же? З капустою, з м’ясом. Як же не їсти? – Розводить руками Зоя Петрівна.
То порошку, на думку Ірини, Зоя Петрівна багато в пральну машину сипле. То чоловік Ірин скаржиться, що у вихідний встає Зоя Петрівна занадто рано, посудом гримить, поспати не дає. Зої Петрівні знову прикро, вона всього лише одну тарілку взяла. То продукти не ті Зоя Петрівна купила, то пил не тією ганчіркою протерла.
Онуки більшенькі вже, старший в дев’ятому класі, молодша в сьомому. Школа, уроки, гуртки, секції, з друзями погуляти – все встигнути треба, не до бабусі. Вранці «Доброго ранку!», Ввечері – «На добраніч». Ось і все спілкування. Зоя Петрівна все більше сиділа одна в маленькій кімнатці, яку відвели для неї. Коли сім’я сідала вечеряти, звали і її. Але Ірина дивилася таким поглядом на крихти, що кидала їх мама, що Зоя Петрівна намагалася відмовитися від запрошення. Казала, що не голодна. Виходила потім, коли всі розійдуться по кімнатах, у справах. Наливала чай і, сьорбаючи його, розуміла, що серце щемить не від старості, а від печалі.
Невелику пенсію Зоя Петрівна майже повністю віддавала донки. Залишала собі зовсім небагато. Цього трохи, звичайно, ніколи б не вистачило на новий будинок. Ірині та її чоловікові не подобалося, що Зоя Петрівна порушує звичний уклад їхнього життя. Але купувати їй окреме житло не було за на що.
– Я думаю, віддати твою маму в пансіонат для людей похилого віку, це буде найрозумнішим рішенням. – Заявив якось ввечері Ірині чоловік.
– А якби це була твоя мама? – заперечила Ірина.
– Ми виберемо пансіонат гарний. І якби це була моя мама, то це теж було б розумним рішенням. – Наполягав на своєму чоловік. – Їй буде там комфортно з людьми її віку. Це не так страшно, як ти думаєш. А якщо мамі буде погано в пансіонаті, ми її заберемо.
Ірині було дуже соромно, але в душі вона поділяла думку чоловіка. Ближче до вихідних, Ірина здалеку завела з матір’ю розмову про це. Зоя Петрівна швидко зрозуміла, до чого хилить донька. Вона не заперечувала, мовчки погоджувалася з усім. У п’ятницю ввечері Зоя Петрівна акуратно поклала в чемодан нечисленні речі. У суботу вранці вони з дочкою і зятем вже стояли на порозі невеликого пансіонату. Ще через годину Зоя Петрівна дивилася услід машині. Сльозинка ковзала по її зморшкуватому обличчі.
– Ми будемо тебе провідувати! – Зоя Петрівна все твердила про себе останні слова дочки. Їй дуже хотілося в них вірити.
Автор: Svitlana Hess.
Фото ілюстративне.
