Після того, як не стало батька, ми й дізналися, що більшу частину спадку отримаємо не ми з братом, а якась геть чужа особа. Тато жив подвійним життям. Я не знаю, кохав він цю Катерину більше за нашу матір, чи ні, але те, що він удочерив її дочку, це факт. Я вирішив не мовчати, тому пішов на зустріч з адвокатом, щоб відновити справедливість. Та за крок до вирішення питання мене зупинив Микола.
– Ти серйозно вважаєш, що я тепер маю ділитися родинним багатством з донькою батькової дамочки “на стороні”? – вигукнув я, ледве стримуючи злість. – Ірино, це ж просто знущання з нашої сім’ї.
Мене звати Тарас. Я виріс у звичайній українській родині, де батько завжди видавався мені уособленням честі та порядності. Моя дружина Ірина добре знала тата, бо ми давно разом, і вона щиро шанувала його стійкі принципи. Однак після його відходу я випадково з’ясував, що тато приховував свій найбільший гріх. З’ясувалось, що він мав стосунки з іншою жінкою, Катериною, і навіть удочерив її дочку Оксану. Гірше за все те, що значну частину спадку він заповів саме їй.
– Тарасе, зупинись на хвилинку, – сказала дружина, стискуючи мою руку. – Розумію твій гнів, але, можливо, за всім цим є якась причина.
Я спробував заспокоїтись, але в мені все кипіло. Я відчував, ніби мій світ перекинувся догори дриґом. Тато, якому я сліпо вірив, виявився людиною з секретами. Мій молодший брат Микола, навпаки, реагував більш стримано. Його позиція мене дратувала ще дужче, бо здавалося, що він готовий прийняти все, як є, і жити далі. У моїй голові це означало зрадити нашу родину.
– Тарасе, я не виправдовую батька, – казав Микола, коли ми зустрілися в домі, де пройшло наше дитинство. – Але він, мабуть, мав свої міркування. Іноді батьки роблять кроки, яких ми не розуміємо.
– Які там міркування? – сказав я. – Він зрадив нашу матір і тепер змушує нас ділити родинне надбання з людиною, яку ми й знати не знали. А ти сидиш тут, наче все нормально.
Микола важко зітхнув. Можливо, він і намагався щось пояснити, та в той момент я не хотів слухати. Я тільки й думав про те, як оскаржити заповіт і відвоювати все, що, на мою думку, належало нам з братом.
Разом з Іриною я вирушив до адвоката, сподіваючись знайти спосіб розрулити ситуацію в свою користь. Юрист, пан Богдан, уважно вислухав мене, проглянув документи й мовив:
– Ситуація непроста, але є шляхи її вирішити. Головне – не робити поспішних кроків.
Мені була потрібна будь-яка зачіпка, і, почувши це, я зрадів. Та за мить у двері кабінету різко постукав Микола і влетів усередину.
– Тарасе, що ти задумав? – гнівно прохрипів він. – Ти хоч розумієш, що, намагаючись оскаржити заповіт, лише погіршиш наші стосунки з Оксаною та викличеш ще більше болю?
– Я не можу миритись із такою несправедливістю, – відрізав я, дивлячись йому просто в очі. – Тато зруйнував нашу сім’ю, а я намагаюсь її врятувати. Хіба це погано?
Микола продовжував сперечатись, але я вже вирішив йти до кінця, бо бачив, що компроміс мене не влаштує.
Та потім усе перевернула зустріч з Катериною. Вона прийшла до нас, бо хотіла з’ясувати, чого ми так терпіти не можемо її дочку. Виявилося, що Оксана взагалі не знала про реальний масштаб спадку і аж ніяк не намагалася відібрати наше майно.
Катерина пояснила, що батько удочерив Оксану з почуття провини: він не був присутній у її житті, тож це була його запізніла спроба щось компенсувати. Я уважно слухав, а в голові народжувались питання, на які раніше я й подумати не міг.
Після тієї розмови я вперше відчув, що в моєму прагненні до справедливості щось було не так. Я ніби побачив з іншого боку і батька, і його вчинок. Він помилявся, проте, може, намагався виправити власні гріхи. Можливо, я надто зациклився на грошах і образі, забувши, що батько був звичайною людиною зі своїми недоліками.
Минуло кілька тижнів, перш ніж я наважився знову зустрітися з Оксаною, уже без злості. Микола і Ірина підтримали мене, а Катерина була рада, що ми нарешті зможемо поговорити по-людськи. Виявилося, що ми з Оксаною маємо чимало спільного: обидва були позбавлені нормального спілкування з батьком тоді, коли воно було найбільш потрібне.
Зрештою, я вирішив не оскаржувати заповіт. Не можу сказати, що я раптово полюбив всю цю ситуацію, але зрозумів, що життя складніше, ніж просто ділити спадок. Тепер треба навчитися жити з цим і, можливо, колись ми зможемо стати єдиною родиною.
– Якою б не була правда, потрібно будувати наше майбутнє з усвідомленням минулого, – підсумував я розмову з братом, дивлячись, як Ірина обіймає Оксану. – Це складно, але в цьому і є сенс сімейного життя.
А тепер хочу поставити вам питання. Як би ви вчинили на моєму місці: боролися до кінця за спадок чи спробували віднайти компроміс з новою родичкою? Поділіться своїми думками, бо, повірте, ця дилема дорожча за будь-які багатства.
