fbpx
Дозвілля
Після того, як матусі не стало, я забрала осиротілого кота до нас. Я вже писала, як везла кота, скільки переживань і мені, і йому це коштувало. Але ось уже дорога була позаду, Коля зустрів нас в аеропорту

Не вірте тому, хто скаже, що у котів коротка пам’ять…

Я писала вже про маминого кота Хрюшу. Його єдиного Пуся прийняв у нас вдома, що в принципі було очікувано, коти були знайомі з раннього Пусіного віку, я, коли літала до батьків на літо, завжди брала його з собою.

Після того, як матусі не стало, я забрала осиротілого кота до нас. Я вже писала, як везла кота, скільки переживань і мені, і йому це коштувало. Але ось уже дорога була позаду, Коля зустрів нас в аеропорту.

– Як ви? – він заглянув в переноску, де лежав абсолютно байдужий до своєї долі кіт, – Так і не отямився?

Хрюша навіть вухом не повів, як це зазвичай роблять коти, насторожено прислухаючись до обстановки навколо.

– Сподіваюся, Пуся прийме, – зітхнув Коля, – Вони ж раніше ніколи не чубилися.

Так, але то було на Хрюшиній території, а що буде зараз – одному котячому Богу відомо. Ми зайшли додому і Коля, трохи побоюючись реакції вибіг зустрічати Пусю, відкрив переноску. Наш кіт відомий боягуз і ревнивець, до переноски не підійшов, але, відчувши запах іншого кота, негайно розпушив хвіст, став на диби і зашипів. Буквально через півхвилини Застигли в напрузі. І тут Пуся коротко нявкнув, хвіст його набув нормального вигляду, він підійшов до новоприбулого і ткнув його головою, ніби визнаючи. Хрюша теж перестав тремтіти, лизнув Пусіну голову. І два кота, відвернувшись від нас, пішли кудись, коротко перемяукуючись… Ми з Колею зітхнули з полегшенням. Коли через годину заглянули в кімнату – Пуся і Хрюша спали на ліжку, обнявшись.

Взагалі Пуся начебто зрозумів, що сталося: він часто обіймав Хрюшу, втішав, облизував голову, поступався своїми мисками і лежанками. І це наш ревнивий кіт, що навіть близько не підпускають до дому інших кошенят! Навіть коли я брала Пусін матрацик, щоб почистити або випрати, він бігав за мною і нявчав, немов кажучи:

– Моє! Віддай! Не смій чіпати своїми брудними руками!

А тут… Іноді бачила картину: Хрюша розвалився на Пусіному матраці (для Хрюші були куплені власні, але вони його не цікавили), а Пуся головою на Хрюші, решта – на холодній підлозі.

Хрюша довго нудьгував, але десь через півроку заспокоївся, принаймні зовні не було помітно, що йому з нами погано. Особливої ​​любові Хрюша до нас не відчував, але і неприязні не виказував, спав поруч, спокійно йшов на Коліні коліна, шкрябав мене, коли йому раптом хотілося ласки. Здавалося, минуле життя забуте.
Скоро вони стали пустувати на пару з Пусею, причому діяли як справжня злагоджена команда.

Якось сиджу собі на кухні, нікого не чіпаю, котлети ліплю. Котам вже було видано трохи свіжого фаршу, в іншу частину додала солі і перцю, тобто котам вже не належеться. Коти покрутилися-покрутилися, зрозуміли, що все, лавочка закрита, розвернулися і пішли спати. Ну, це я так думала, що спати. І раптом, через п’ять-сім хвилин чую несамовите котяче нявчання. Не розуміючи толком, хто нявчить, біжу шукати і по дорозі думаю, що трапилося? Залітаю в кімнату, Пуся сидить на підвіконні і нявчить – просто так, без причини. При цьому дивиться на мене чистими безневинними очима.

– Пуся, ти чого, з глузду з’їхав? – я погладила кота, але той, невдоволено фиркнув, зістрибнув на підлогу, я тільки встигла розгублено запитати в спину, – А ти чого нявчав так? І де Хрюша?

Повернулася на кухню, продовжила робити котлети, але відчуваю, що щось не те, із-за холодильника лунають дивні звуки. Заглядаю, а там в невеликій ніші затишно влаштувалися два чорних пухнастих негідника і доїдають вкрадену котлету.

Потім часто таке траплялося, що ці бешкетники дружно крали щось смачне і заборонене: один відволікав увагу, другий спокійно творив свої чорні справи, а потім, зустрівшись в затишному містечку, вони дружно наминали вкрадене.

Так ось, про пам’ять. Через два роки я, нарешті, спромоглася віддати в студію відеокасети з сімейними відео, щоб їх перетворили в цифровий формат. У зазначений термін отримала флешку, ввечері влаштувалися з Колею біля комп’ютера.

На екрані були аматорські відеозйомки: мама, тато, будинок за містом, Тузик, Мотька. Тато хвалиться врожаєм, показує кабачки і помідори, мама сміється і теж щось розповідає. Я намагалася не заплакати, трималася з останніх сил. І тут в кімнату буквально влетів Хрюша. Він здивовано нявкав, намагаючись зрозуміти, звідки чує мамин голос. Потім скочив на стіл до комп’ютера і застиг – на моніторі мама якраз розповідала щось про нього, Хрюшу… Кіт обережно підійшов, лизнув монітор, ліг на клавіатуру і завив. До цього я тільки раз чула, як виє кіт – татів Мотя вив, коли не стало Тузика. Прибіг Пуся, поклав голову на спину друга і почав тихенько підвивати. Ось тоді я і розридалася, не в силах більше стримуватися.

Часто читаю, що у котів немає пам’яті, якщо вони впізнають господарів, то тільки по запаху, а не візуально. Але я категорично з цим не згодна: хіба Хрюша чув запах, бачачи маму на моніторі? Як він її впізнав?! Цілий місяць після цього кіт поводився в’яло, іноді сидів, втупившись у стіну. Все, чого ми досягли за два з половиною роки, розсипалося прахом, Хрюшу немов відкинуло назад, на той час, коли мама тільки-тільки пішла.
Через місяць Хрюша не прокинувся. Йому був 21 рік, ветеринар сказав: вік. Але я впевнена, кота не стало  від туги. Той запис я більше не дивилася, не можу.

Автор: Khikhidna.

Фото ілстративне.