Після того, що витворила моя свекруха, я зроблю все, щоб вона не бачила мого сина, а свого онука. Назарко не привітає її з ювілеєм чи новим роком і навіть не зателефонує, щоб спитати, як справи. Просто це той випадок, де “бурна фантазія” мами чоловіка переходить всі рамки.
– Ти ж розумієш, що твій син тобі не належить? – свекруха глянула на мене так, наче вже перемогла. – Я не дозволю тобі зруйнувати життя мого сина.
– Вашого сина? – я ледь не розсміялася. – Це той самий син, якого ви навчили бігти від будь-якої відповідальності? Який живе за принципом «аби не чіпали»?
Тарас роздратовано потер обличчя.
– Олесю, припини.
– Що припини? – я зиркнула на нього, а потім знову на його матір. – Ви серйозно думаєте, що можете відібрати у мене сина? Та я зубами вигризу його право на нормальне дитинство!
Свекруха хитро усміхнулася.
– О, ти ще не знаєш, на що я здатна.
Тоді я ще не розуміла, наскільки вона серйозно це сказала.
Ми з Тарасом були разом десять років. Спершу здавалось – ідеальна пара: я амбітна, сильна, він – спокійний, неконфліктний. А потім я зрозуміла, що за його миролюбністю ховається банальна безвідповідальність. Тарас не приймав рішень. Він плив за течією, і якщо траплялися труднощі – просто відступав.
А потім народився Назар, і я вже не могла бути тією, хто тягне все на собі. Я втомилася. Тому коли наш шлюб почав сипатися, я першою сказала: «Досить».
Здавалося б, розійшлися мирно. Назар жив зі мною, Тарас бачився з ним на вихідних. Але я недооцінила одного «ворога» – мою свекруху.
Спочатку були невинні шпильки.
– Олесю, він знову прийшов у брудних джинсах. Ну ти ж дівчина, не можеш нормально за дитиною доглянути?
Або:
– Ой, Назарчику, та ти худенький такий, мама тебе знову на дієту посадила?
Я не реагувала. Думала – не варто встрявати в цю гру. Але потім ситуація змінилася.
Одного дня мені подзвонили зі школи.
– Пані Олесю, нам надійшов анонімний дзвінок. Хтось повідомив, що Назар недоглянутий і вдома у вас не дуже хороші умови.
Я оторопіла.
– Що? Це якась помилка!
– Сподіваємось, що так. Але мусимо це зафіксувати, щоб не було проблем із соціальними службами.
Я не сумнівалася, хто це зробив.
Коли Тарас того дня привів Назара додому, я не стрималася.
– Тарасе, поговори з матір’ю! Вона пішла вже надто далеко.
Він розгублено глянув на мене.
– Олесю, ну вона просто хвилюється…
– Хвилюється?! Вона намагається виставити мене поганою матір’ю, щоб забрати в мене сина!
– Ти перебільшуєш…
– Не перебільшую! Якщо ти зараз не зупиниш її, я зроблю це сама. І повір, методи у мене будуть жорсткіші.
Він зітхнув і пішов. Але проблема не зникла.
За тиждень – нове. Дзвінок із податкової:
– Пані Олесю, хтось повідомив, що ви приховуєте доходи.
Я мало не луснула від люті.
Я не стала чекати. Я подзвонила до свекрухи.
– Що ви задумали? – сказала я без привітань.
Вона навіть не прикидалась невинною.
– Олесю, якщо ти не можеш дати моєму онукові стабільність, то хай це зробить хтось інший.
– Думаєте, якщо надішлете пару доносів, мене зламаєте?
– Давай подивимося.
Вона сказала це так спокійно, що мене аж пересмикнуло.
Я не чекала, поки вона зробить наступний хід.
Я пішла до адвоката.
Я підготувала всі документи про свою фінансову стабільність.
Я поговорила зі шкільним психологом, щоб зафіксувати, що Назар росте в нормальних умовах.
І я перестала мовчати.
Коли Тарас привів Назара в неділю, я сказала:
– Ти або тримаєш сторону свого сина, або своєї матері.
Він виглядав втомленим.
– Олесю, ну навіщо всі ці бурі?
– Бо вона не зупиниться, Тарасе. І якщо ти не станеш на мій бік, я зроблю так, що вона більше не побачить Назара.
Він зблід.
І, здається, вперше за всі ці роки нарешті мене почув.
Я не знаю, чим би це все закінчилося, якби я не почала діяти. Якби я чекала, що ситуація «сама вирішиться». Ні, такі речі не вирішуються самі.
І тепер я хочу запитати у вас:
Як би ви діяли на моєму місці? Чи можна «миритися» з такою свекрухою, чи краще одразу ставити межі?
