fbpx
Дозвілля
Пішла на кухню випити води, побачила світло за рифленим склом кухонних дверей. “Тату”. Маріка відкрила і остовпіла. Біля столу на руках батька сиділа Ірина, запустивши руку в його волосся. Вони обоє сіпнулися і разом повернули голови. З обличчя Ірини сповзла посмішка, вона схопилася на ноги, поправивши чорний светр. Батько винувато опустив голову

Маріка стояла поруч з бабусею, яка гірко лила сльози і, яку з другого боку підтримував дід.

Маріка не могла більше дивитися на кришку, обтягнуту червоним оксамитом, з хрестом з чорних стрічок посередині. Їй хотілося, щоб швидше все закінчилося. Але маму від неї відділяла лише ця кришка. Здавалося, коли вона не буде її бачити, обірветься остання ниточка, що зв’язує їх. Залишиться тільки пам’ять.

Бабуся схлипнула і прошепотіла: «Донечко». По шкірі Маріки пройшли дрижаки, вона підняла очі, не в силі більше дивитися на вигляд кришки, і подивилася на інший бік. Там стояв блідий, згорблений батько. Чомусь не з нею, ні з ними, а з найкращою маминою подругою Іриною.

Те, що ця яма розділяла їх, неприємно вразило її. Але думати, чи випадково так вийшло, чи в цьому є якийсь сенс, незрозумілий нею, не було сили.

«Напевно, Іра стала з батьком, щоб підтримати його в скрутну хвилину. І все ж… Це неправильно».

– Пора закопувати, господарю, – почула вона слова чоловіка з лопатою, що підійшов до діда.

Бабуся охнула і з новою силою схлипувала, затуливши обличчя в мокру від сліз хустку. Краєм ока Маріка бачила, як дід кивнув.

***

За три дні до цього.

Вони з мамою їхали на машині на дачу до бабусі і дідуся. Маріка опустила скло і виставила руку. Від зустрічного вітру перехоплювало подих. Вона мружилася від яскравого сонця і кивала головою в такт пісні з динаміків «Пов’яжи ці нитки на зап’ясті і тобі буде щастя, щастя, щастя…»

– Це небезпечно. Не роби так, – суворо сказала мама.

Маріка слухняно прибрала руку, але скло не підняла.

– А можна мені повернутися в місто завтра з тобою? – запитала вона, дивлячись на профіль мами. – Всі говорять, що я на тебе схожа, але чому я не така красива, як ти?

– Смішна. Тобі ще чотирнадцять. Я в твоєму віці була товстою і незграбною. – Мама на мить повернула голову і глянула мигцем на доньку. – Навіщо тобі в місто? А, втім, поїхали.

Маріка посміхнулася і сильніше закивала в такт мелодії. Вихідні обіцяли бути веселими, погода ясною і сонячною, а завтра ввечері можна знову сидіти вдома до пізньої ночі біля комп’ютера. На дачі Інтернет працював погано.

– А чому тато з нами не поїхав? – Маріка знову подивилася на матір.

– Тато, – ехом повторила вона, не відриваючи очей від дороги. – Він зайнятий. Роботи багато. Ну нічого. Ми і вдвох добре відпочинемо, правда? – весело сказала мама.

Вони дійсно добре проводили час: ходили на річку, гуляли по сосновому бору. Тільки мама ставала задумливвшою, мовчазною, не впопад відповідала на питання доньки, пропускаючи мимо вух її балаканину.

Після вечері вона раптом почала збиратися додому, пояснюючи причину плутано і незрозуміло. Пообіцяла, що повернеться завтра вранці і поїхала.

Від дзвінкої незвичної тиші дачного селища Маріка спала погано, часто прокидалася, спостерігаючи, як за вікном світає. Перегородка, що розділяла невеликий будинок на дві кімнати, була тонкою, чисто символічною. Тому вона відразу почула мелодію дзвінка на мобільному в іншій кімнаті. Коли бабуся заплакала, Маріка схопилася з ліжка і кинулася за перегородку.

– Що з мамою? – запитала Маріка, але вже відчувала, знала, що сталося щось непоправне.

– З лікарні дзвонили. Сказали, щось трапилося на дорозі. Більше нічого не знаю. Треба їхати. – Дід встав з ліжка.

– Так татові подзвони, може, він знає? – Маріка з надією дивилася на діда.

– Вірно, зараз. – Дід тремтячою рукою знайшов номер батька… – слухавки не бере.

***

– Киньте по жмені землі, – підказав чоловік з лопатою, якому набридло чекати.

Бабуся похитала головою, і схилила голову на плече діда. Маріка підняла грудку вологої землі. Вони з батьком, не змовляючись, одночасно кинули землю в яму.

Копачі тут же почали швиденько закидати яму. Земля падала вже м’якше…

На поминки прийшли кілька сусідів. Маріка не доторкнулася до їжі. Погляд раз у раз зупинявся на фотографії мами, щасливо, молодої і усміхненої.

Коли всі розійшлися, бабуся запропонувала поїхати до них. Але Маріка знала, що потім все одно доведеться повертатися додому, де ніколи не буде мами. Похитала головою, вперто стиснувши губи.

– Ну як знаєш. Завтра вранці потрібно з’їздити на могилку, чуєш, Сашо? – Нагадав дід.

– Так, – глухо відгукнувся батько, стоячи в дверях кімнати.

За його спиною мамина найкраща подруга прибирала зі столу посуд.

– Вибач, Ірочко, сили немає допомогти тобі, – сказала бабуся, зітхнувши.

– Що ви. Впораюся. Відпочивайте. – Ірина зі стопкою тарілок зникла в кухні.

Маріка не збиралася їй допомагати. Раніше дуже любила, коли Ірина приходила до них у гості, а зараз вигляд її викликав неприязнь. Господарює на маминій кухні.

Вона пішла в сою кімнату, скрутилася калачиком на дивані, обнявши подушку. Від напруження майже відразу заснула.

В кімнаті було темно, електронний годинник показував пів на десяту, коли вона прокинулася і тут же все згадала. У роті противно пересохло. Пішла на кухню випити води, побачила світло за рифленим склом кухонних дверей. “Тату”. Маріка відкрила і остовпіла. Біля столу на руках батька сиділа Ірина, запустивши руку в його волосся.

Вони обоє сіпнулися і разом повернули голови. З обличчя Ірини сповзла посмішка, вона схопилася на ноги, поправивши чорний светр. Батько винувато опустив голову, на його вилицях зарухалися жовна.

– Я пішла, – Ірина протиснулася повз Маріки в передпокій.

А та не дивилася на неї, вона не зводила очей з батька. Звук закриття дверей за спиною пролунав як вирок.

– Це ти… Ти в усьому винен. Через тебе не стало мами! – прошепотіла приголомшена здогадкою Маріка.

Батька пересмикнуло, він, нарешті, підняв голову і подивився на дочку.

– Пробач.

– Маму тільки що…, а ти… з її подругою… в нашому домі… – Сльози душили, замість голосу  назовні виривався тільки здавлений шепіт.

Батько зблід, по скроні котилися краплі поту.

– Мама несподівано повернулася додому в той день, побачила нас і вискочила з квартири. Думав, поплаче, заспокоїться і повернеться, поговоримо. А вона сіла в машину і поїхала до вас на дачу. В такому стані не впоралася…. Так що, так, я винен. І що мені тепер робити?

– Зникни – прошипіла Маріка, з силою грюкнула дверима і вибігла в передпокій.

Батько кинувся за нею, перекинув стілець, і він з гуркотом впав на підлогу. А Маріка вже зірвала з вішалки куртку, сунула ноги в туфлі і вискочила з квартири.

– Маріко! Вернись! Не роби дурниць! – Двері в під’їзд обірвали голос батька.

Вона йшла по нічному місту, схлипуючи, розмазуючи сльози по щоках. До неї поступово доходило, чому мама зірвалася з дачі в місто, чому батько стояв по інший бік разом з Іриною, найкращою подругою мами.

Вчинок батька подіяв на неї гірше, ніж втрата матері. За спиною почулися кроки. Маріка різко розвернулася. Її наздоганяв батько. Вона не могла дивитися на нього, але зраділа його появі. Який би він не був, але він батько, а одній вночі страшно, самотньо і нестерпно погано.

Вони йшли повільно по темному місту – Маріка попереду, батько трохи позаду. Мовчали. Кожен вів всередині себе діалог з іншим.

– Як ти міг… – Маріка несподівано зупинилася. Її трясло, з очей струмками текли сльози. – Ти приведеш тепер в наш дім цю?… – Маріка пересмикнула плечима. – Я піду жити до дідуся і бабусі. Бачити її не хочу, вас обох! – Голос тремтів і зривався на крик.

– Я обіцяю, що вона не переступить поріг нашого дому. Не йди. – Батько простягнув руку до неї, але Маріка відсахнулася.

– Я не вірю тобі. Ти обдурив маму і мене обдуриш. Завтра я подзвоню дідові і попрошу приїхати за мною. – Маріка закрила обличчя руками і заплакала.

– Я сам можу відвезти… – почав батько, але Маріка сильно замотала головою і пішла назад.

Повернувшись додому, вона знову закрилася у своїй кімнаті. Жалість, безвихідь – Маріка відчував все разом. «Ось в таких моменти люди, напевно, і зважуються на останній крок», – подумала вона.

Маріка заснула тільки під ранок, коли на сході, над дахами будинків сходило сонце і щосили співали пташки.

На наступний день вона переїхала до бабусі з дідом. Батько приїжджав кілька разів, намагався умовити повернутися, клявся, що з Іриною розлучився.

Неприйняття і образа вимотують. Неможливо довго жити в такому стані. Через кілька місяців Маріка повернулася до батька. А після закінчення школи вона поїхала вчитися до столиціц. Батько через два роки одружився. Але не з Іриною.

Охолов дім, розпалася сім’я.

Якби знати і пам’ятати, що кожен крок, кожна дія в нашому житті має значення і наслідки…

Автор: Halyna Zakharova.

Фото ілюстративне.