Ну ти як, справляєшся, – співчутливо запитують мене подруги і колеги, – як мама? Який прогноз дають спеціалісти?
Мама зараз в стаціонарі. У колективі все знають про те, що мама виростила мене одна, будучи вдовою, точніше не мене, а нас з братом. Тільки брата давно вже немає і після цього маму наче підмінили. Мені було тоді 24 роки, а брату 27. Сім’ю він не встиг створити, а я планувала вийти заміж.
– Давай трохи почекаємо, – попросила я тоді нареченого Антона, – я не можу зараз ось відразу взяти і заявити мамі про радість, їй не до того.
Антон погодився почекати і ми ще рік з ним зустрічалися, тому що піти і залишити маму в такий важкий для неї період я ніяк не могла.
– Мам, – оголосила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Антоном подали заяву в РАЦС, ми не станемо влаштовувати гучних урочистостей, просто замовимо столик в ресторані, будуть кілька наших друзів і приїдуть його батьки.
– Мені зараз абсолютно не до урочистостей, якими б скромними вони не були, -сказала мені мама у відповідь, – як ти можеш взагалі думати про весілля, коли в родині таке сталось.
Я намагалася м’яко сказати мамі, що мені треба жити далі, та й їй теж. Мама не хотіла слухати. В результаті, в ресторан вона не пішла. Батьки Антона дуже здивувалися, що сваха не побажала бути присутньою, все ж рік – термін пристойний, а у неї залишилася одна дочка.
– Непросто буде нашому синочку з тещею, -сказала мама мого чоловіка, – та й тобі не солодко доведеться. Якщо що – просіть допомоги, ми вас не залишимо.
Антон в столиці свого житла не мав, знімав квартиру, тому було вирішено, що я просто перевезу свої речі до нього. Коли мама почула, що я переїжджаю до чоловіка, то вона заголосила.
– Я все втратила, – горланила вона, – тепер і єдина дитина мене залишає, що вам в цій квартирі місця мало? Зрозумій, я не можу залишитися одна.
Я поговорила з чоловіком і на другому тижні після весілля ми здали господині ключі і перебралися жити до мами, в нашу трикімнатну, яку отримував ще мій батько.
Відразу скажу, моя мама була не надто люб’язною і я розумію, як непросто довелося Антону в ті півроку, які ми прожили з мамою під одним дахом.
– Зрозумій, – намагалася я пояснити чоловікові, – вона сина втратила, а ти його ровесник, пройде, потерпи.
Але не проходило, тільки складніше ставало.
– Світланочко, – зателефонувала свекруха, – я все розумію, але мені він теж син, і мені не подабається, що він не може жити спокійно. Хочеш врятувати свій шлюб – йдіть від свахи. Ми з батьком грошей дамо на перший внесок, так, буде не просто, але це краще, ніж неминуче в таких умовах розлучення.
Я була при надії, лячно в іпотеку вступати при тому, що скоро буде малюк і одна зарплата.
– Світланочко, – сказав чоловік, – я так не можу більше жити. Якщо не йдемо від тещі разом, я піду один. Я візьму підробітки і ми впораємося.
І я погодилася, витримавши всі волання і невдоволення мами.
– Я більше ніколи не хочу бачити твого чоловіка, – заявила вона, – можеш приходити, я буду допомагати з онуком чи онукою, але я у вас бувати не маю наміру і чоловіка свого сюди не запрошуй.
Сказано зроблено. Так і жили. З’явився син, я з ним бувала у мами, але ніяких візитів її до нас в будинок і ніяких спільних відзначень свят. Вони з Антоном навіть привіти один одному ні разу не передали. Це мене, звичайно, обтяжувало, але в іншому все було нормально. Грошей Антон на нас і іпотеку заробляв, так що через 7 років після появи сина я я знову спокійно в декрет уже з другим пішла.
– Так навіть краще, – сказав щасливий Антон, – два хлопчики, не потрібно буде думати про окремі кімнати.
Так і вийшло, зараз молодшому 5 років, я вже працюю, старший в школі вчиться. Ми навіть змогли меблі поміняти і в минулому році з’їздити у відпустку до моря. А недавно мама занедужала, раптово. Скажу відразу, що жити одна вона вже ніколи не зможе.
– Грошей дам, скільки зможу, скільки буде потрібно дати постараюся, – сказав Антон, – але сам до неї не піду. Нікому з нас через стільки років це не потрібно.
Я спочатку навіть не хотіла сказати чоловікові, що нам доведеться забрати маму до себе або переїхати з дітьми в її квартиру, бо вона потребувала догляду та нагляду, але рано чи пізно ця розмова повинна відбутися.
– Знайдемо доглядальницю, влаштуємо її в спеціалізовану установу. На що? Так продайте її квартиру, мені вона даром не потрібна. Договір ренти уклади з кимось, я туди жити не піду і у себе її бачити не хочу, – сказав Антон.
Але у мене душа не на місці. Як це – залишити маму у такому стані на чужу людину? Як це відправити у спеціалізований заклад?
– Підеш жити до мами одна, – я туди ніколи не повернусь, – сказав чоловік, – Але зрозумій, що це кінець сім’ї, а в нас з тобою діти.
Ось і опинилась я на роздоріжжі долі: догляну маму і залишуся з двома дітьми без чоловіка? А чоловіка я люблю, та й дітей без батька залишати – не діло.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.