fbpx
Дозвілля
Останній місяць Лариса пролежала у стаціонарі. А вдома нудьгувала маленька донечка і місця не знаходив собі люблячий чоловік. Серцем відчував неминуче. І серце його не підвело

Микола був закоханий в Ларису ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудого ластовиння на носі. Саме такою він побачив її вперше і, ще тоді, коли був у шостому класі, закохався в неї по самі вуха.

Лариса була молодша за нього на три роки. Вчилася вона завжди на відмінно, була скромною і сором’язливою. А Микола з кожним роком приростав до неї душею. Поглядав на неї на перервах, поки вона з подружками на скакалці стрибала. Легка, як яскравий метелик.

Коли він повернувся з армії, в той же день приходив до Лариси з букетом квітів просити її руки. Батько у Лариси був чоловіком строгим, серйозний. З Миколою довго розмовляв в окремій кімнаті, а потім, з посмішкою на обличчі, простягнув йому руку Лариси.

Весілля було веселим. Приїхали навіть найвіддаленіші родичі. Молодих вітали 3 дні. Очі у Лариси сяяли від щастя, а Микола пишався собою. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена в селі.

Через 2 роки, з допомогою батьків, Микола побудував будинок. Лариса літала від щастя — за 3 місяці до появи первістка вона змогла переїхати до рідної оселі.

Народилася у них дівчинка, назвали її Веронікою, в честь Ларисиної бабусі. Дівчинка була міцною і здоровенькою, ось тільки для Лариси її поява на світ виявилися справжнім випробуванням. Цілий рік після народження доньки, Лариса ходила бліда і немов знесилена. Микола возив її до лікарів, а ті— знизували плечима і говорили одне: потрібен час для відновилення сили.

А коли Вероніці виповнилося півтора року, Лариса дізналася, що знову при надії. Лікарі рекомендували цей раз подумати добре. Мовляв, сили не ті, може і не виносити. А якщо і виносить, то може не народити.

Микола вмовляв Ларису разом з лікарем, але вона наполягала на своєму.

— Я зі своїм малюком нічого робити не буду! Він зовсім не винен, що захотів з’явитися на світ. Будь що буде, — говорила Лариса, — На все воля Божа!

Останній місяць Лариса пролежала у стаціонарі. А вдома нудьгувала маленька донечка і місця не знаходив собі люблячий чоловік. Серцем відчував неминуче. І серце його не підвело. Появу малюка Лариса не пережила, але на світ встигли з’явитися дві чудові дівчинки близнючки.

Микола був невтішний. У нього перед очима пролетіло все його життя з Ларисою, їхні щасливі дні, її посмішка. А у вухах дзвенів її веселий сміх. Вечорами Микола вив, мов зранений звір.

— Як, як я без тебе тепер маю жити? Що мені робити? — по щоках текли сльози, а в душі була порожнеча.

Там тепер замість серця — чорна діра.
Чоловік запив. Сильно, безпробудно, по-чорному. Він пив, щоб не згадувати її, щоб не чути у своїй голові її голос.

Ларисині батьки забрали дівчаток до себе. Вони вважали, що Микола навряд чи оговтається і зможе бути їм хорошим батьком.

На сороковий день після втрати Лариси, Микола, в черговий вкотре до нестями і заснув в сінях. І сниться йому сон. Заходить до хати Лариса, в білому сарафані, волосся розпущене на плечах і м’якими рудими баранчиками блищать в ньому промені сонця, що сходить. Підійшла вона до нього, по голові його погладила і так ласкаво, ніжно йому каже, як раніше:

— Колюсику, милий, ну що ж ти коїш? І не соромно тобі? — очі свої зелені примружила і пальчиком пригрозила, — Донечки, зовсім батька не бачать, сумують. Ти, коханий, їм дуже потрібен, так, як я тобі потрібна була. Якщо ти мене ще любиш, то донечок наших не кидай, а люби їх так, як мене любив.

Прокинувся Микола, хмелю в голові наче не було, а в вікно сонце пробивається і променями теплими щоку йому пригріває. Як тільки сонце зійшло, Микола прийшов в будинок до батьків Лариси, поголений, попрасований. А сам — серйозний-серйозний, стільки мудрості в погляді, ніби подорослішав він відразу років на п’ятдесят. Мовчки поцілував він руку матері Лариси, тещі своєї, обійняв батька міцніше, дівчаток забрав і повернувся в свій будинок. Відтоді почали вони жити вчотирьох. Намагався він бути для дівчаток і батьком, і матір’ю. І обіди варити навчився, і прати, і шити. А коси заплітав — краще за будь-яких матусь.
У школі всіх дівчаток хвалили, вчилися вони завжди добре, слухняними були, уважними. А якщо хтось ображав їх, то Микола шулікою летів їм на захист.

Сусіди часто питали у Миколи, чому вдруге не одружишся? Адже чоловік ти ще молодий, красивий. І здоров’ям Бог не обділив. А він дивився здивовано і відповідав усім, що вже одружений.

— Та ж ви подивіться, у мене в будинку вже три наречені, а я їм ще одну приведу? Ні, з чотирма мені не справитися…

Ось так, жартами, недоспаними ночами та тяжкою працею, виростив Микола трьох своїх дівчаток — красунь. А коли дівчатка були вже в старших класах, до Миколи сусідка в гості ходити внадилася. То грибів сушених принесе, то оселедця малосольного. І так і сяк клини підбивала. Бачить він, що по доброму вона ніяк не відчепиться. А образити жінку не хотів. Покликав він її якось в гості і каже:

Кого з донечок моїх найбільше любиш? А вона йому:

— А дочки мені твої без потреби! Он, скоро школу закінчать і розлетяться. А ти що, все життя
ось так один вирішив провести? Я тебе люблю, а не дочок твоїх.

Подивився на неї Микола:

— Ось тобі мій портрет, — і фотокартку їй дає, — І люби собі мене вдома, скільки хочеш.

Так і пішла сусідка, спіймавши облизня, геть.
Дівчата виросли, вступили до інституту, але батька не забували. На вихідних завжди приїжджали до нього втрьох, допомагали і по господарству, і в городі.

А потім Микола видавав своїх дівчаток заміж. І з кожним нареченим окремо розмовляв, як колись тесть його з ним говорив. Він завжди бажав тільки щастя своїм трьом маленьким принцесам.

І ось, його дівчатка вже зовсім дорослі. У кожної своя сім’я, діти, турботи, клопоти. Але свого батька, ні одна з них не забуває! Як вихідний або ж свято, їдуть всією сім’єю обов’язково в гості до батька, в село. Любили Миколу і дочки, і внуки, і правнук маленький.

Коли Миколі виповнився 81 рік, приснився йому знову сон. Стоїть він у полі, молодий, красивий, плечі широкі, волосся чорне. А на зустріч до нього його Ларочка біжить! У білому сарафані, боса, а в її волоссі сонячні промінчики заплуталися і блищать, переливаються, немов вирватися на волю хочуть. Він розпростер свої руки широко-широко, а серце у самого так і б’ється, так і тремтить, ось-ось назовні вирветься. Зустрілися вони, обнялися, підняла на нього очі його кохана Ларочка і тихим голосом сказала:

— Колюсику, милий мій, який же ж ти молодець! Дівчаткам нашим таке щасливе життя влаштував. Я все бачила. Я кожен день за тебе зверху молилася — вона взяла його ніжно за руку, — Ходімо. Тепер разом до кінця життя будемо. Взялися вони за руки і пішли по траві густій-густій і зеленій, як малахіт.

Попрощатися з Миколою Івановичем приїхала вся рідня. Сумували сильно його донечки, важко їм було з батьком прощатися, але кожна з них розуміла: Тепер він поруч з тією, яку так любив усе своє життя!

Фото ілюстративне.