fbpx
Дозвілля
Оля, – узявши мене за руку сказала чоловікова тітка, – Ти власних дітей хочеш? І куди? – вона красномовно озирнулась довкола і додала, – Я старшенького прилаштую кудись, вам же легше буде

– Ця кімната тепер ваша! – я відчинила двері в дитячу. Дві пари дитячих очей подивилися на мене серйозно і насторожено.

– Влаштовуйтеся, вечеряти будемо! – сказав чоловік.

На кухні я тихенько запитала чоловіка:

– Вони що від різних батьків?

– Так, я тобі казав, пам’ятаєш?

Нічого я не пам’ятала, відтоді, як племінники опинилися в дитячому будинку і чоловік сказав, що їх треба забрати до нас, я жила в постійній напрузі. Розуміла – чоловік правий, при наявності родичів діти не повинні рости безбатченками, але в двадцять сім ставати мамою двом нерідним дітям? Лячно якось.

– Миколо, ти ж далекий родич, Уляна була тобі двоюрідною сестрою, невже немає нікого ближче!

– Є, – чоловік спохмурнів – рідний брат, але він сказав, що немає житлових умов і дружина проти.

Можна було подумати, що я «за». Ми тільки купили і відремонтували двокімнатну квартиру. Я радісно планувала нашу з чоловіком спальню, обирала меблі в неї, тепер спальні у нас не буде.

– Сестра заміжньою ніколи не була, – продовжував розповідь чоловік – для себе дітей у світ приводила.

– І зважилася ж?

– Оля, хто б міг подумати, що міцна здорова жінка одного ранку просто не прокинеться.

Юрка і Олега спочатку забрала бабуся, але потім вона занедужала і довелося просити соціальну службу оформити дітей в дитбудинок.

Я сподівалася, що Галина Іванівна одужає і забере дітей назад. Але нажаль.

Ось тоді і стало питання, як ми будемо жити разом я не уявляла. Чоловік часто їздив у відрядження і зупинявся у сестри, тому хлопчаків любив і був до них дуже прив’язаний, втім як і вони.

Перші дні виявилися найважчими. Хлопчики слухняно виконували всі наші прохання: прибирали ліжка, йшли до столу, коли кликали, відповідали на питання, але навіть з чоловіком вони себе поводили, як з малознайомою людиною.

– Це від усього що з ними трапилось, Оля. Звикнуть, обов’язково звикнуть.

– Добре так міркувати, коли практично не буваєш вдома, – думала я.

Микола тоді брався за будь-який підробіток, грошей стало катастрофічно не вистачати, з’явилося багато абсолютно непередбачених витрат. Треба було збирати хлопчаків до школи. Старшого в другій, молодшого в перший клас. Канцтовари, одяг, взуття – список розтягнувся на два листки.

Діти слухняно з усім погоджувалися, щоб я їм не обирала. Зрештою я не витримала і заплакала.

– Вихователька казала, що ми повинні бути слухняними. Казала, що інакше нас повернуть, – мовив старший.

– Слухайте мене уважно, ви будете з нами жити поки не виростите і не заведете свої сім’ї. Зрозуміло?

Брати слухняно закивали. Старший Юрко навіть посміхнувся, вперше за весь цей час.

– Ми ніколи вас нікому не віддамо! – резюмувала я.

Відтоді наші відносини стали краще.

Я крутилася, як білка в колесі намагаючись впоратися з напливом справ, ввечері валилася з ніг і тут же засипала. Чоловік з дітьми намагалися допомогти, а я все думала, як же справляються ті жінки у яких троє і більше дітей!

Час минав, хлопці переходили з класу в клас, не завжди відносини з однокласниками складалися гладко, але хлопчаки стояли один за одного горою.

Вона приїхала до нас, коли старший закінчував шостий клас. На хлопчаків новина про те, що приїжджає бабуся подіяла дивно. Юрка взяв Олега за руку і сказав:

– Вона не на довго приїде, Бабуся завжди зайнята.

Бабуся виявилася доглянутою, інтелігентної жінкою, про яке слабке здоров’я говорив чоловік? Вона поцілувала онуків, віддала подарунки і звернулася до мене:

– Постараюся не витрачати ваш час, Оля.

Чесно кажучи вона мене здивувала навіть, очікувала побачити зігнуту стареньку, напоїти чаєм з пирогами, розповісти про успіхи хлопчиків. Від їжі вона відмовилася, але кави випити погодилася.

– Оля, я розумію, який тягар ви на себе звалили, молода сім’я, а тут двоє хлопчиків з непростими характерами. Прийміть мою щиру подяку.

Я кивнула, не розуміючи до чого цей вступ.

– Я можу забрати Юру, влаштую в гарне училище.

Я навіть дихати припинила? В училище? Так вони ще маленькі.

– Ви хочете їх розлучити? Але вони не можуть один без одного. У них і так не залишилося ні батька ні матері.

– У них є ми. Влітку буде приїжджати в гості.

– Я не хочу нічого змінювати. Діти вже звикли до нас.

Тут гостя узяла мене за руки.

– Олю, ви плануєте мати своїх дітей?

– Чому це Вас цікавить?

– Тому що ви молоді і наївні. Хлопчики ніколи не сприйматимуть ваших дітей, як своїх братів і сестер, розумієте, погоджуйтеся!

– Ні! Життя і так їх не шкодувала: ви, дитячий будинок, потім ми. Діти залишаться в родині і крапка!

Я схопилася і тут же схопилася за спинку крісла, так зрадницьки запаморочилося в голові.

Бабуся багатозначно подивилася на мене, встала і пішла на вихід.

– Я поговорю з Миколою. Він – офіційний опікун чи не так.

– Так. Він скаже вам те ж саме.

Я навіть не проводила гостю. Тиждень я прожила, як в тумані, вранці не могла піднятися з ліжка, весь день мріяла опинитися там знову, стала плаксивою, чоловік дивився на мене, а потім запропонував звозити на огляд.

– 9 тижнів, вітаю вас! – повідомили мені.

Я так і сіла. Яка дитина? У нас же і так двоє дітей. Що тепер буде!

Однак чоловік і діти дуже зраділи новині. Оточили турботою і увагою, мені відразу якось і легше стало. Коли я була на шостому місяці, прийшов лист.

– Від бабусі, – сказав чоловік

Я здригнулася. Що знову треба цій жінці? Дітей не віддам!

– Не читай. Нічого хорошого вона нам не напише.

– Ні, треба подивитися. Відмовитися в будь-якому випадку зможемо. Ніяких прав на дітей у неї немає.

«Дорогі Ольга і Микола! Днями дізналася прекрасну новину і хочу вас щиро привітати! Не люблю ходити навколо – я бачила в яких умовах ви живете, з появою дитини, стане дуже непросто.

Тому я прийняла рішення подарувати вам свою квартиру, вона простора, місця вистачить усім, але ви так само можете розпорядиться нею на свій розсуд. Сама переберуся в заміський будинок, мені там буде краще, за мене прошу не переживати. Дякую за все”.

Ми перезирнулися з Миколою. Звідки така щедрість. Але квартири дарують не щодня, все ж рідна бабуся хлопчиків. І чоловік поїхав наступного дня все оформити. А повернувшись повідомив, що вона ще й склала заповіт на хлопчаків.

Виписувалися миз донечкою вже в нову простору квартиру, де місця вистачало всім. З бабусею відносини потихеньку налагодилися, кудись пропала гордовитість і цей зверхній тон, вона стала частіше приїжджати і допомагати з дітьми.

А я ставши мамою зрозуміла, які прекрасні у мене діти. Вони такі дружні, такі помічники. Як же я усіх їх люблю.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.