— Олено, послухай… — наречений провів рукою по волоссю. — Тільки не кажи моїм батькам одразу, що ти директорка, добре? Наречена погодилася, але під час розмови з майбутніми родичами вона почула кілька цікавих моментів, про які раніше не здогадувалася
Олена переглядала резюме, розкладені перед нею на столі. Сіре осіннє світло ледь пробивалося крізь жалюзі просторого кабінету генеральної директорки компанії «LogoTrans». Вона відкинулася на спинку крісла, злегка насупилася й потерла скроні — головний біль не відпускав від самого ранку.
— Можна, Олено Миколаївно? — постукала у двері секретарка Марина.
— Заходь, — Олена випрямилася, намагаючись виглядати бадьоро.
— Принести вам каву? За п’ятнадцять хвилин остання співбесіда, — нагадала Марина.
— Ковальчук? — перепитала Олена, глянувши на резюме зверху теки.
— Так, Максим Петрович. Тридцять два роки, вражаючий досвід, — зачитала вона.
— Каву — обов’язково, — кивнула Олена. — І нехай зайде рівно о третій.
Коли Марина вийшла, Олена знову вдивилася в резюме. Максим Ковальчук і справді виглядав перспективно: три успішні проєкти, чудові рекомендації, профільна освіта. Компанії конче потрібен був сильний керівник відділу продажів.
«Десять років…» — подумала вона. Рівно десять років минуло відтоді, як вона буквально втекла з важкого шлюбу й створила «LogoTrans». П’ять філій, сотні працівників, великі обсяги обороту — тоді, в маленькому орендованому офісі, це здавалося неможливим.
Рівно о третій постукали.
— Заходьте, — сказала Олена, випрямивши спину.
До кабінету увійшов високий чоловік. Стриманий костюм, світле коротко підстрижене волосся, впевнений погляд, рівна постава.
— Добрий день, Олено Миколаївно. Максим Ковальчук, — представився він, простягаючи руку.
Рукостискання було впевненим, без показної зверхності.
— Сідайте, Максиме Петровичу, — Олена кивнула на крісло навпроти. — Чому саме наша компанія?
Наступні сорок хвилин пролетіли непомітно. Максим глибоко орієнтувався в логістичному ринку, наводив конкретні приклади, ставив влучні запитання. Не підлещувався, не перебільшував заслуг.
— Тут можна оптимізувати процес, — він нахилився над столом, показуючи щось у презентації.
Олена зловила себе на думці, що давно не бачила настільки зібраного й професійного кандидата.
— Ви прийняті, — вирішила вона, закриваючи папку з резюме. — Починаєте з наступного понеділка.
— Дякую за довіру, — відповів Максим, приховавши легке здивування за ввічливою усмішкою.
Перші місяці роботи повністю виправдали очікування. Він швидко влився в колектив, запропонував кілька вдалих ідей, працював чітко й відповідально. Справжній командний гравець.
Усе змінилося на дні народження компанії. Офіційна частина завершилася, гості розійшлися залом. Олена стояла біля вікна з келихом у руці.
— Не очікував, що вам подобається ця книжка, — почувся голос Максима.
— Звідки ти знаєш? — здивовано спитала вона, підвівши брову.
— Бачив у вашому кабінеті. Я теж перечитую її щоосені.
Вони говорили весь вечір — про подорожі, книжки, мрії. Олена забула, що вона директорка, а він підлеглий. Просто двоє людей, які раптом знайшли багато спільного.
Після цього їхні робочі зустрічі дедалі частіше затягувалися. Обговорення проєктів плавно переходили в розмови про фільми, виставки, музику.
— Може, продовжимо за вечерею? — якось запропонував Максим, коли годинник показував дев’яту, а вони все ще переглядали звіти.
— Чому б і ні? — усміхнулася Олена, замикаючи документи в сейфі.
Це була перша з багатьох вечорів — наповнених розмовами й сміхом, які вже не вкладалися у формат «керівник — підлеглий».
Олена помічала, як змінюється її життя. Кава, яку приносив Максим, мала зовсім інший смак. Вихідні перестали бути порожніми сторінками щоденника. У коридорах офісу з’явилися крадькома кинуті погляди.
— Знаєш, увесь офіс уже шепочеться про нас, — сказала вона якось на терасі заміського ресторану.
Максим усміхнувся, накрив її руку своєю.
— Хай шепочуть. Ми дорослі люди, — він на мить замовк, дістав з кишені маленьку оксамитову коробочку й відкрив. — І, до речі, хочу дати їм ще більше тем для розмов.
Олена завмерла. У коробочці лежала каблучка з невеликим, але бездоганним діамантом.
— Ти серйозно? — вона подивилася на нього. — Ми ж знайомі лише три місяці.
— Ніколи не був таким серйозним, — сказав він, стаючи на коліно. — Ти вийдеш за мене?
Олена мовчала. Десь у глибині свідомості звучали голоси — про корпоративну етику, про ризики змішувати особисте й робоче, про думку інших, про різницю у віці.
Вона видихнула, відпускаючи сумніви:
— Так. Я згодна.
Наступного дня новина миттєво розлетілася офісом. Співробітники, заходячи з робочих питань, мимоволі кидали погляди на каблучку на її пальці.
— Максим чекає вас біля машини, — зазирнула Марина наприкінці дня. — І виглядає дуже схвильованим.
Олена побачила нареченого, який спирався на бампер свого джипа. Його обличчя й справді було напруженим.
— Щось сталося? — підійшла вона.
— Мої батьки хочуть з тобою познайомитися, — швидко сказав Максим. — Цієї суботи.
— І це привід для хвилювання? — усміхнулася вона, але Максим не підтримав жарту.
— Олено, послухай… — він провів рукою по волоссю. — Тільки не кажи їм одразу, що ти директорка, добре?
Олена насупилася.
— Чому?
— Розумієш… вони доволі консервативні. Для них важливо, щоб ти була розумна, гарна… Не твоя посада, — він відвів погляд.
— Тобто зовнішність важливіша за мої досягнення? — вона схрестила руки.
— Я не це мав на увазі! — вигукнув Максим. — Просто… не ускладнюймо. Скажи, що працюєш у логістиці.
Олена стиснула губи, але кивнула. Усередині наростав тривожний передчуток.
У суботу вони приїхали до солідного двоповерхового будинку за містом. Олена поправила стриману темно-синю сукню.
— Готова? — Максим взяв її за руку.
— Як ніколи, — сухо відповіла вона.
Двері відчинив високий чоловік із сивиною на скронях — обличчя Максима, тільки грубіше й владніше.
— Петро Іванович, — представився він, тиснучи руку Олені. — Проходьте.
У просторій вітальні їх чекала жінка з ідеально вкладеним волоссям і гострим, оцінювальним поглядом.
— Наталія Семенівна, — кивнула вона, оглядаючи Олену з ніг до голови. — Максим казав, що ти старша за нього. Але не уточнив, наскільки.
— Мамо! — Максим почервонів.
— На шість років, — спокійно відповіла Олена.
Під час вечері Наталія Семенівна продовжила своєрідний допит:
— А чому розпався твій перший шлюб? Діти є? Плануєш ще? У твоєму віці вже небезпечно відкладати.
Олена дедалі міцніше стискала виделку. Максим мовчав, втупившись у тарілку.
— А де ти працюєш, Олено? — несподівано запитав Петро Іванович.
— У «LogoTrans», — швидко відповів за неї Максим. — Там само, де й я.
Наталія Семенівна пожвавішала:
— О, і як там? Максим каже, що скоро стане начальником відділу!
Олена повільно повернула голову до нареченого. Він зблід і пробурмотів:
— Я… тату, ходімо по напої… — і майже втік із-за столу.
Наталія Семенівна нахилилася до Олени й з легкою зверхністю мовила:
— То ким ти там працюєш? Секретаркою мого сина?
Запитання зависло в повітрі. Олена повільно випрямилася. Усередині щось остаточно надломилося. Тепер усе стало на свої місця — і прохання не говорити про посаду, і нервозність Максима, і його втеча.
— Секретаркою? — перепитала вона, смакуючи слово. — Цікава версія. То Максим розповідав вам про свої професійні успіхи?
Наталія Семенівна задоволено випросталася:
— Звісно! Наш хлопець завжди був амбітним. Три успішні проєкти, перевиконання планів. Скоро керуватиме цілим відділом! Каже, вже всім там заправляє!
— А скількома людьми він керує? — голос Олени був м’який, майже лагідний.
— Здається, п’ятнадцятьма, — втрутився Петро Іванович. — Так, люба?
— Саме так. Цілий відділ. І скоро ще більше.
Раптом відчинилися двері. Максим повернувся з пляшкою й, побачивши напружені обличчя, завмер на порозі.
— Що сталося? — спитав він, хоча в очах уже читався страх.
Олена повільно підвелася, випрямила плечі й подивилася прямо на Наталію Семенівну:
— Дозвольте представитися офіційно: Олена Миколаївна Кравцова, генеральна директорка й власниця компанії «LogoTrans». Тієї самої, де працює ваш син.
Наталія Семенівна розкрила рота. Петро Іванович застиг із виделкою в руці.
— Відділу, яким він нібито керує, насправді не існує. Максим — менеджер середньої ланки. Хороший фахівець, але не керівник. І про підвищення мови не було.
Пляшка вислизнула з рук Максима й глухо впала на підлогу.
— Олено, я можу все пояснити… — прошепотів він.
— Максиме, це якийсь жарт? — зблідла Наталія Семенівна. — Скажи, що це непорозуміння!
— Мамо, я… — Максим метав погляд між матір’ю й Оленою. — Я не міг сказати правду. Ви б вважали мене невдахою.
— Невдахою? — насупився Петро Іванович. — Бо твоя наречена успішніша за тебе?
Максим нервово провів рукою по волоссю:
— Ви завжди чекали від мене великих звершень. А я… просто менеджер. У компанії моєї коханої. Я не хотів вас розчарувати.
Олена стояла, опустивши руки. Десять років вона будувала свій бізнес. Вела переговори, писала бізнес-плани ночами, ризикувала всім. А чоловік, якого вона кохала, соромився її успіху.
— Я не соромлюся тебе, Олено! — вигукнув Максим, ніби вгадавши думки. — Просто… для моїх батьків важливо, щоб я був успішним. По-справжньому успішним.
— А я думала, що справжній успіх — це коли не треба брехати про власні досягнення, — тихо сказала вона й повільно зняла каблучку з пальця.
Усі мовчки дивилися на діамант, що блиснув у її долоні.
— Що ти робиш? — голос Максима тремтів.
— Повертаю тобі свободу бути тим успішним чоловіком, яким хочуть бачити тебе твої батьки, — Олена поклала каблучку на стіл. — Без мене.
— Олено, не треба… — він ступив до неї, але вона відступила.
— Знаєш, що найважче? Я ніколи не оцінювала тебе за посадою. Для мене ти був просто людиною, з якою я хотіла бути.
Вона пішла до виходу. Біля дверей обернулася:
— Максиме, ти звільнений. У понеділок отримаєш розрахунок у Марини. Схоже, ти більше мрієш, ніж працюєш. І ще… коли навчишся пишатися успіхами близьких, а не соромитися їх — тоді, можливо, станеш по-справжньому успішним.
Сівши в машину, Олена глибоко вдихнула. Усередині розливався дивний спокій. Вона дістала телефон — потрібно було обговорити з заступницею відкриття нової філії у Львові вже наступного тижня. Адже компанія, яку вона створила власними руками, ніколи не змушувала її соромитися своїх досягнень.
