Я стояла на кухні, тримаючи в руках його сорочку, яку щойно дістала з сушарки, і відчула, як усе всередині мене стискається від напруги.
Дмитро щойно повернувся з роботи, кинув портфель біля дверей і одразу сів за стіл, розгорнувши свій улюблений зошит із записами витрат. Я намагалася дихати рівно, але слова самі вирвалися.
— Дмитре, ми ж домовилися, що після твого підвищення все зміниться, — сказала я тихо, але голос тремтів. — Ти обіцяв, що ми нарешті почнемо жити нормально. Купимо нову пральну машину, поїдемо кудись відпочити, я хоч раз одягну щось нове, не зшите з того, що вже сто разів перелатане…
Він навіть не підвів очей від зошита.
— Олено, ти знову починаєш? — його тон був спокійним, майже байдужим, ніби ми говорили про погоду. — Я щойно підписав великий контракт. Це означає стабільність. Але саме зараз не можна розслаблятися. Якщо ми почнемо витрачати все підряд, то за рік-два опинимося там, де й починали. Ти ж розумієш.
— Розумію? — я відчула, як сльози підступають до очей. — Я розумію лише те, що вже десятий рік живу як у таборі економії! Я не можу купити собі навіть нормальні туфлі, бо “незаплановано”! Пральна машина зламалася, а ти пропонуєш мені прати руками, як у минулому столітті! Ти думаєш тільки про себе і свої “запаси на майбутнє”, а я тут просто існую, а не живу!
Він нарешті підвів погляд. Холодний, розрахований.
— Ти перебільшуєш. Ми маємо дах над головою, їжу на столі. Багато людей мріють про таке. А ти хочеш усе й одразу. Терпи ще трохи. Я роблю це заради нас.
— Заради нас? — я ледь стрималася, щоб не крикнути. — Заради кого саме? Ти навіть не помічаєш, як я зношуюся поруч із тобою!
Він зітхнув, закрив зошит і встав.
— Я втомився після роботи. Не хочу зараз це обговорювати.
І пішов у кімнату, залишивши мене саму з відчуттям, що моє життя повільно розчиняється в його безкінечних “ще трохи”.
Я пам’ятаю той день, коли ми познайомилися. Це було на весіллі спільних друзів у маленькому затишному ресторані на околиці Києва.
Дмитро сидів за сусіднім столиком, у строгій сорочці, хоча всі навколо були в яскравому одязі. Він усміхався рідко, але коли наші погляди зустрілися, щось у мені здригнулося.
Він підійшов познайомитися, представився менеджером з продажу в компанії, що займалася побутовою технікою, і одразу почав розпитувати про мою роботу — я тоді була вихователькою в дитячому садку.
— Ти, напевно, дуже терпляча людина, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — З дітьми працювати — це справжнє покликання.
Я розсміялася, бо ніхто раніше не говорив мені такого. Ми пробалакали весь вечір. Він розповів, що виріс у простій родині в невеликому містечку на Вінниччині, що батьки всього життя працювали на заводі, і він поклявся собі, що його діти ніколи не знатимуть, що таке нестача.
Я слухала і думала: ось чоловік, який знає, чого хоче. Надійний. Серйозний.
Через рік ми одружилися. Весілля було скромним — жодних зайвих витрат, як сказав Дмитро. Я погодилася, бо кохала його і вірила, що це тимчасово.
Спочатку все було добре. Ми винаймали маленьку квартиру в спальному районі, я продовжувала працювати в садку, він їздив містом на маршрутках, зустрічаючись із клієнтами.
Грошей вистачало на найнеобхідніше, але я помітила, як обережно він ставиться до кожної копійки.
— Олено, давай запишемо всі витрати, — запропонував він одного вечора, дістаючи чистий зошит. — Так ми зрозуміємо, куди йдуть гроші, і зможемо швидше накопичити на власне житло.
Я кивнула. Здавалося, це розумно. Ми почали записувати все: від хліба до проїзду. Якщо я купувала щось для дому — навіть звичайну сковорідку — мала пояснити, чому саме зараз і чому не можна почекати.
— Ми ж тільки починаємо, — казав він лагідно, але твердо. — Треба бути розсудливими.
Я погоджувалася. Думала: він правий, ми молоді, все попереду.
Але роки минали, а нічого не змінювалося. Дмитро старанно працював, його почали помічати. Спочатку невелике підвищення, потім — посада старшого менеджера.
Зарплата росла, але наш спосіб життя залишався тим самим. Я продовжувала ходити в одязі, який вже давно потребував заміни, готувала прості страви, бо “дорогі продукти — це марнотратство”.
Мої подруги іноді дзвонили, розповідали про нові сукні, поїздки до моря, подарунки від чоловіків.
— Олено, а ви коли востаннє кудись їздили? — питала моя найкраща подруга Марина.
— Та… ще не час, — відповідала я, відчуваючи, як щоки горять від сорому. — Дмитро каже, що треба спочатку машину купити, потім квартиру…
— Але ж ви вже стільки років разом! Треба жити сьогодні, а не чекати ідеального моменту!
Я сміялася, але всередині все стискалося. Бо знала: ідеального моменту не буде. Дмитро завжди знайде причину почекати ще.
Одного разу я наважилася.
— Дмитре, — сказала я ввечері, коли ми сиділи за столом. — Мені дуже потрібна нова куртка. Стара вже зовсім зношена, і взимку в ній холодно.
Він подивився на мене спокійно.
— Куртка? Зараз? Ми ж плануємо накопичити на автомобіль. Це важливіше. Почекай до весни, може, щось на розпродажі знайдеш.
— Але весна прийде, а потім ти скажеш почекати до літа, бо треба на щось інше відкладати, — мій голос став тихішим. — Я не прошу чогось надзвичайного. Просто нормальну теплу річ.
— Олено, ти не розумієш, — він зітхнув. — Я роблю це заради нашого майбутнього. Коли в нас буде власна машина, квартира, стабільність — тоді зможемо дозволити собі більше. А зараз кожна витрата — це крок назад.
Я мовчала. Бо знала: сперечатися марно. Він завжди мав останнє слово.
З часом я навчилася просити якомога рідше. Купувала тільки найнеобхідніше, і то з почуттям провини. Коли пральна машина почала ламатися, я сподівалася: ось воно, нарешті доведеться купити нову.
— Продамо її на запчастини, — сказав Дмитро. — А ти поки що потерпи, перемо руками. Нова — це великі гроші, а ми щойно почали відкладати на щось серйозніше.
Я стояла біля раковини, тримаючи в руках мокру річ, і відчула, як сльози капають у воду. Скільки ще?
Його підвищення на посаду регіонального менеджера стало для мене променем надії. Зарплата стала значно більшою, контракт — стабільним. Я думала: тепер точно все зміниться.
Але ні.
— Дмитре, ми ж можемо тепер трохи розслабитися, — сказала я обережно одного вечора. — Ти стільки досяг. Може, поїдемо кудись на вихідні? Чи хоча б купимо нову техніку для дому?
Він посміхнувся своєю фірмовою посмішкою — тією, що означала “я знаю краще”.
— Олено, саме зараз найважливіше не розтринькати те, що ми маємо. Велика зарплата — це відповідальність. Якщо ми почнемо витрачати все, то втратимо пильність. Треба накопичити резерв. На всяк випадок.
— На який випадок? — я не витримала. — Ми молоді, здорові, ти на хорошій посаді. Чого ми чекаємо?
— Життя непередбачуване, — відповів він спокійно. — Я бачив, як люди все втрачали за один момент. Не хочу, щоб з нами таке сталося.
Я дивилася на нього і розуміла: він не зміниться. Ніколи. Його страх бідності був сильнішим за все — сильнішим за мене, за наше спільне щастя, за прості радощі життя.
Подруги вже давно перестали розпитувати. Вони бачили, як я поступово згасаю. Марина якось прямо сказала:
— Олено, ти ж гарна жінка, розумна, добра. Чому ти дозволяєш йому так з тобою поводитися? Він думає тільки про себе і свої накопичення. А ти? Коли ти востаннє відчувала себе щасливою?
Я не знала, що відповісти.
Одного разу я вирішила поговорити з його мамою — може, вона вплине. Ми зустрілися в кафе, я довго вагалася, але все ж сказала:
— Тетяно Іванівно, Дмитро так багато працює, я пишаюся ним. Але… ми зовсім не дозволяємо собі нічого. Я вже втомилася чекати “кращого завтра”.
Вона подивилася на мене з розумінням, але й з якоюсь втомою.
— Доню, Дмитрик з дитинства такий. Ми з батьком усе життя економили, щоб хоч щось мати. Він бачив, як важко нам було. Тепер хоче, щоб у вас усе було інакше. Дай йому час.
Час. Знову час.
Я повернулася додому і зрозуміла: часу в мене вже немає. Я витратила найкращі роки на чекання, якого ніколи не буде.
Того вечора, коли сталася наша найгостріша розмова, я вже знала, що скажу. Стояла на кухні, тримаючи його сорочку, і відчувала, як усе в мені перевертається.
Після того, як він пішов у кімнату, я довго сиділа за столом. Потім встала, дістала свою валізу і почала збирати речі. Тихенько, щоб не чув. Найнеобхідніше. Документи. Трохи одягу.
На ранок, коли він прокинувся, я вже пила каву.
— Дмитре, — сказала я спокійно. — Я йду.
Він завмер з чашкою в руках.
— Куди?
— Від тебе. Я більше не можу так жити. Я хочу дихати вільно. Хочу купувати квіти без дозволу. Хочу поїхати на море, коли захочу. Хочу жити, а не чекати.
Він дивився на мене довго.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— І куди ти підеш? У тебе ж нічого немає. Все, що в нас є — це завдяки мені.
Я посміхнулася. Вперше за довгий час — щиро.
— У мене є я. І цього достатньо.
Я взяла валізу і вийшла. За дверима було холодно, але всередині розливалося тепло. Я йшла вулицею і відчувала, як з кожним кроком стає легше на душі.
Я знайшла маленьку затишну квартиру в оренду, влаштувалася на нову роботу — адміністратором у приватному садочку, де платили краще.
Почала дозволяти собі маленькі радощі: чашку кави в улюбленій кав’ярні, нову сукню, поїздку на вихідні до подруги в Львів.
Іноді Дмитро дзвонив. Просив повернутися. Обіцяв, що все зміниться.
— Олено, я зрозумів. Давай почнемо спочатку.
Але я вже знала: він не зміниться. Його світ — це цифри в зошиті і страх втратити те, що має. А мій світ став ширшим.
Я живу. Просто живу. І це найкраще, що я могла зробити для себе.
Головна картинка ілюстративна.
