Для шлюбу потрібен штамп у паспорті. Для розлучення — сміливість визнати очевидне.
Я дивилася на чашку кави перед собою. Олена сиділа навпроти. За вікном жовтневий дощ перетворював перехожих на розмиті тіні.
— Ти справді хочеш це знати? — запитала вона, зустрівшись зі мною поглядом.
— Ще й як.
Олена відвела очі. П’ятнадцять років дружби — і ось ми тут, на роздоріжжі, де правда може зруйнувати все.
— Вони разом уже пів року. Знімають квартиру біля його роботи. — Вона замовкла, а тоді тихіше додала: — Я бачила їх. Випадково. Вони… вони виглядають як пара, Дашо.
Всередині щось обірвалося — не від самої новини, а від її незаперечності. Я ж знала. Знаходила чужі волосини на його одязі. Помічала, як зникали спільні гроші. Відчувала незнайомий парфум. Спершу я гралася в детектива — перевіряла телефон, поки він був у душі, відстежувала дивні списання з картки. Потім просто припинила. Так було легше — не знати.
— Чому ти не сказала мені раніше?
Олена зітхнула.
— Пам’ятаєш, два роки тому, коли я натякнула на ту його “командировку”? Ти не говорила зі мною місяць. Сказала, що я заздрю твоєму шлюбу.
Сором обпік мене зсередини. Я й справді таке сказала. Вибрала зручну брехню замість важкої правди.
— Мені було ніяково, — зізналася я. — І досі дивно себе почуваю. У нас іпотека на п’ятнадцять років. Спільний бізнес. Синові сім, він обожнює батька. А його мама…
— Та до чого тут його мама! — Олена не витримала. — Вісім років вона тебе гризе, а ти усміхаєшся й удаєш, що все гаразд. Скільки ще?
Я мовчала. Перед очима спливла сцена з весілля: реєстрація, свекруха — мініатюрна жінка з очима-крижинками — нахиляється до мене й шепоче з усмішкою: «Ну, для першої дружини зійде». Тоді я подумала, що це жарт.
— Хто вона? — спитала я, ковтаючи вже холодну каву.
— Начальниця маркетингового відділу в їхній фірмі. Здається, Віка. Тридцять два роки.
Молодша за мене на шість років. Без дітей. Без іпотеки. Без проблем. Я уявила їх: Ігор приносить їй каву в ліжко, сміється з її жартів, дивиться закоханими очима — усе те, що колись було нашим.
— Розлучення з чоловіком, який живе на дві родини — це не кінець світу, — тихо додала Олена.
— Легко сказати, коли це не твоє життя летить шкереберть, — відповіла я, і відразу пошкодувала. — Пробач. Я не це мала на увазі.
Олена накрила мою руку своєю.
— Знаєш, що найнеприємніше в розлученні? Не суди, не гроші, не свекруха. А момент, коли ти визнаєш, що всі ці роки обманювала саму себе. Що жила у фальшивому світі. Це… важко.
Я уважніше подивилася на неї.
— Ти так говориш, ніби…
— Так, — ледь усміхнулася вона. — Три роки тому. Схожа історія. Тільки без свекрухи й з меншою іпотекою.
Вдома я відкрила фотоальбом. Наше весілля. Медовий місяць у Греції — ми на фоні вечірнього моря, його рука на моїй талії. Перший рік шлюбу — маленька орендована квартира, саморобні полиці, щасливі обличчя. Ось і Кирил з’явився. Я виснажена, але щаслива у пологовому, гордий Ігор із букетом білих троянд.
А ось тут вже видно тріщину. Мій день народження, п’ять років тому. Ігор запізнився на дві години. Сказав, що затримався на роботі. Від нього пахло жіночими парфумами. На фото я усміхаюся через силу, він дивиться кудись убік. А між нами — його мати з торжествуючою посмішкою.
Першу зраду я пробачила. Він плакав, клявся, що це нічого не значило. Випадковість, слабкість, більше ніколи. Я повірила — дуже хотіла в це вірити. Ми ходили до сімейного психолога, забронювали поїздку на море, займалися коханням, як у перший рік шлюбу.
Другу я не пробачила. Я її прийняла — мовчки, без сварок. Він і не здогадувався, що я знаю. Я удала, що нічого не помітила. Я була в декреті, по вуха у боргах. Розлучення здавалося розкішшю.
Третю я навіть не помітила. Або четверту. Збилася з рахунку. Просто звикла жити з порожнечею всередині й усміхатися, коли він повертався додому.
О дев’ятій вечора зателефонував Ігор.
— Привіт. Затримаюся сьогодні. Проєкт горить, сама розумієш.
Його голос звучав буденно, ніби він замовляв піцу, а не будував паралельне життя.
— Я знаю, де ти, — сказала я так спокійно, що сама здивувалася. — І з ким.
Пауза. Було чутно його дихання, потім якийсь шурхіт — певно, відійшов подалі від своєї… Віки.
— Про що ти? — нарешті озвався він.
— Про квартиру, яку ви знімаєте. Про спільні поїздки. Про гроші, які ти знімаєш із нашого рахунку на своє друге життя.
Мовчанка. Я фізично відчувала, як руйнується картковий будинок його брехні.
— Нам треба поговорити, — нарешті сказав він. — Я зараз приїду.
— Ні, — перебила я. — Завтра. О другій. Удома. І попередь свою маму, будь ласка, що це розмова лише між нами.
Я поклала слухавку й сповзла по стіні на підлогу. Всередині все тремтіло. Сльози нарешті прорвалися, і я заридала, закривши обличчя руками. За що? Чому? Що я зробила не так? Була недостатньо гарною? Недостатньо пристрасною? Недостатньо цікавою?
Телефон знову задзвонив. Я подумала, що це Ігор. Але то була свекруха.
— Дашенько, що сталося? — її голос звучав стурбовано, але я чула в ньому погано приховану переможну інтонацію. — Ігор так розхвилювався, телефонував мені!
Вісім років вона чекала цього моменту. Вісім років підточувала наш шлюб, втручалася, критикувала мене — спочатку за кар’єру «яка жінка працює, коли чоловік може забезпечити?», потім за її відсутність, «сидить удома, на шиї в мого синочка».
— Ми поговоримо завтра, Анно Петрівно. Усі разом.
— Але що трапилося? Ти якась дивна.
Я глибоко вдихнула.
— Трапилося те, що ваш син живе на дві родини. І я більше не маю наміру це терпіти.
Пауза.
— Дорога моя, всі чоловіки такі, — її голос став солодкавим. — Вони як діти, їм іноді треба погуляти. Ти ж розумна жінка, маєш це розуміти.
— Я розумію тільки одне: або він справді обирає сім’ю — без подвійного життя, або я подаю на розлучення.
— Розлучення?! — майже закричала вона. — Та ти що, з глузду з’їхала? А іпотека? А бізнес? А Кирюша? Ти ж дитині життя зруйнуєш!
— Його життя зруйнує не розлучення, а життя з батьками, які обманюють одне одного, — я сама здивувалась своєму спокою. — На добраніч, Анно Петрівно.
Я не спала всю ніч. Обмірковувала, що скажу Ігорю. Складала план. Згадувала наше життя — було ж і хороше, багато хорошого. Коли все пішло не так? Після появи Кирила? Раніше? Може, ми з самого початку були приречені?
О другій дня задзвонив дзвінок у двері. Ігор стояв на порозі — зім’ятий, неголений, із винуватим поглядом. За його спиною маячила свекруха.
— Я ж просила, — почала я, але Анна Петрівна вже проштовхувалась у квартиру.
— Це сімейна справа, — відрізала вона. — А я — частина сім’ї.
Я подивилася на Ігоря — він опустив очі. Як завжди. Хлопчик, що так і не став чоловіком.
— Добре, — сказала я, пропускаючи їх. — Давайте поговоримо всі разом.
Ми сіли на кухні. Ігор — навпроти мене, свекруха — між нами, мов арбітр у фінальному матчі.
— Отже, — почала я. — Ситуація проста. Ти, Ігорю, вже пів року живеш з іншою жінкою.
Знімаєш квартиру. Їздиш з нею у відпустки. Витрачаєш на неї наші спільні гроші.
— Це неправда! — обурилася свекруха. — Хто тобі таке наговорив?
— Це правда, мамо, — тихо сказав Ігор, не підіймаючи очей. — Я… заплутався.
Анна Петрівна замовкла. Її обличчя стало кам’яним.
— Ти зраджуєш їй?
— Так, — він нарешті подивився на мене. — І не вперше.
— І ти вважаєш це нормальним? — у голосі свекрухи почувалась розгубленість.
— Ні, але… — він безпорадно глянув на мене. — Я не хотів так чинити. Просто так вийшло. Я заплутався.
Я спостерігала за ними, ніби з боку. Мати й син, які раптово опинилися по різні боки барикад.
— Заплутався? — повторила я. — Вісім років шлюбу. Дитина. Спільна квартира, бізнес. А ти — «заплутався»?
— Я кохаю тебе, — він потягнувся до моєї руки через стіл, але я відсмикнулася.
— Не треба, — похитала я головою. — Це лише слова. Ти роками мені брехав. Обіцяв, що більше ніколи — і знову робив те саме. Я більше так не можу.
— Що ти пропонуєш? — тихо спитав він.
— У тебе два варіанти, — сказала я, дістаючи заздалегідь підготовлений аркуш. — Перший: ти негайно припиняєш стосунки з нею. Ми йдемо до сімейного психолога. Починаємо з чистого аркуша, з повною чесністю. І жодної твоєї мами в наших стосунках.
Свекруха здригнулася, але промовчала.
— Другий, — я зробила паузу, — ти переїжджаєш. Ми подаємо на розлучення. Мирно, без сварок, без образ. Ділимо бізнес, вирішуємо питання з квартирою. Головне — не використовуй сина як інструмент. Кирило не винен.
Ігор мовчав. Анна Петрівна дивилася на нього з напруженим очікуванням, наче хотіла змусити очима зробити “правильний” вибір. Але її вплив більше не діяв на мене. Я вже була на іншому березі.
— Я… — він потер лице, — не знаю. Мені потрібно подумати.
— У тебе є доба, — сказала я спокійно. — Завтра в цю ж годину я хочу почути відповідь.
— Дашо… — голос його зламався. — Я не хотів усе зруйнувати. Просто… не вистачало чогось. Тепла, легкості. Я заплутався між обов’язком і бажанням.
— Тепло й легкість — це не те, що тобі має хтось дати. Це те, що створюють двоє. А ти давно нічого не створював, тільки руйнував. Мовчки, поступово, по цеглині.
Він опустив голову. Анна Петрівна хотіла щось сказати, але я підняла руку.
— Досить. Рішення — завтра. А зараз ідіть.
Я закрила за ними двері, притулилась до неї спиною й заплющила очі. Було важко.
Увечері я приготувала вечерю для себе й Кирила. Він весело розповідав, як на уроці образотворчого малював дракона, і як вчителька сказала, що він має хист.
— Мамо, а тато сьогодні не прийде?
— Ні, сонечко, сьогодні тато ночує в іншому місці. Але він зателефонує, добре?
— А ви посварилися?
Я на мить завмерла. Потім сіла навпроти нього, взяла за руку.
— Тато й я зараз вирішуємо важливі речі. Але ти маєш знати — ми тебе дуже любимо. І завжди будемо поруч, навіть якщо щось зміниться.
Він кивнув, і я побачила в його очах — ще не розуміння, але прийняття. Дитяче, щире.
Уночі я знову не спала. Але цього разу — не від страху. А від рішучості. Я знала: як би не склалося завтра, назад дороги вже не буде. І це — найкраще, що могло зі мною статися.
