fbpx
Дозвілля
Одного нам для повного щастя не вистачало – діточок. Не давав Господь і все. Все було: спеціалісти, поїздки у святі місця, карпатські цілителі. Але все було марно. Диво сталось, лиш виповнилось мені сорок сім. Але реакція на наше з чоловіком щастя від наших родин неочікувана

Ми з чоловіком познайомилися під час навчання в університеті. Побралися, як випустилися з вишу, батьки нам допомогли квартиру однокімнатну в Києві придбати. Через 10 років ми її продали, доклали накопичених грошей і купили приватний будиночок у тихому районі недалеко від величної ріки.

Живемо гарно, ні зрад, ні великих непорозумінь у нас ніколи не було.

Одного нам для повного щастя не вистачало – діточок. Не давав Господь і все. Все було: спеціалісти, поїздки у святі місця, карпатські цілителі. Але все було марно.

Та чоловік мені сказав одного разу, м’яко, але дуже твердо:

– Не дає Бог дитинку – проживемо самі, я тебе кохаю, а ось чужу дитинку прийняти не зможу. Я це точно відчуваю і знаю. В нас є племінники, ними і тішитися будемо, а також одне одним.

Я заперечити не змогла, бо наполягати було б не правильно: головне все ж – ми з чоловіком як родина, щоб між нами були розуміння, лад, гармонія. Бо якщо буде не комфортно чоловікові, я теж не зможу повноцінно радіти материнству.

Так і жили. Працювали, подорожували, облаштовували наш двір і будиночок. Спілкувалися з рідними. Рідні у нас багато: батьки, у мене – сестра, в якої аж троє дітей, у чоловіка – два брати, у яких по двоє діток.

Не можу сказати, що не була щаслива, ні, все було добре. І все ж… Як же я молилася, щоб це сталося!.. Як же мені хотілося дізнатися, як це – носити в собі нове життя.

В 47 я дізналася, що диво сталося! Сказати, що це була для нас з чоловіком найбажаніша звістка – це нічого не сказати!

Минуло 5 чудових місяців, я прекрасно себе почуваю. Є певні особливості, але професор каже, що всі вони в межах норми. Тож ми не переймаємося, слухаємося порад фахівців і насолоджуємося цим очікуванням.

А от наші рідні поставилися до новини по-різному і переважно – негативно. Мовляв, куди вже дітей в цьому віці? Сестра прийшла і почала запевняти, що її діти завжди мене за маму рідну вважали. Просила не йти на це, а подумати про тих дітей (тобто її), які в мене вже є.

Навіть мама говорила мені:

– Мало тобі племінників? Подумала б про свій вік і здоров’я, якими ви будете батьками для своєї дитини в такому віці?

Я дуже тоді образилася на маму. Нагадала їй, що колись її прабабуся останню свою дитину мала в 51 і нічого. Але мама відповіла, що то були зовсім інші часи, і здоров’я людей були зовсім іншими.

Для мене це не аргументи. Ми досить молоді і здорові з чоловіком, ні від кого фінансово не залежні. Адже це Боже диво, якого ми все життя просили й чекали, і я зараз найщасливіша жінка у світі!

Автор – Олена К.