Одного ранку я не встигла на маршрутку. Наступна – аж за пів години. Запізнювалась на роботу. Вирішила добратися попутним транспортом. Почала зупиняти машини. І ось зупинився позашляховик. Молодий хлопець відчинив дверцята і я пірнула в салон.
Правда, перед тим запитала, чи зможе мене довезти до школи, в якій я працювала вчителькою. Він нічого не відповів, лиш кивнув головою.
Поки рухалося авто, я підготувала гроші за проїзд, які хотіла віддати водієві. Він запротестував, хитнувши заперечно головою. Я чемно подякувала, побажавши юнаку щасливої дороги і пішла своєю дорогою.
Звичайно, після напруженого дня в школі в мене і думки не було про незвичне вранішнє добирання на роботу.
Втомлена поверталася додому. Ось зупинка. І очам своїм не вірю – переді мною стоїть позашляховик, яким рано добиралася на роботу. Я наближаюся зовсім впритул – і прямо переді мною відчиняються дверцята, з яких висовується уже знайомий мені юнак. У руках у нього квіти, які він з усмішкою простягає мені, вкладаючи в мою долоню записку.
Розгублено беру букет і пробігаю очима по рядках: «Привіт! Мене звати Павло. Я німий, але хороший хлопець. Я хочу спілкуватися з тобою. Читаю слова по губах».
Звісно, я була трохи здивована таким поворотом подій. Глянула на Павла і потонула в його очах, які світилися радістю і випромінювали тепло.
Так ми почали зустрічатися. Він був доволі симпатичним хлопцем, дуже добрим. І сталося те, що, либонь, мало статися. Я закохалася по вуха. Для мене не було перешкодою те, що він не говорить. Ми прекрасно спілкувались і без слів. любов вона така, може все.
Згодом я вивчила мову жестів. Ми тепер розуміли одне одного за порухом руки, що ще більше нас зблизило.
Одного дня привела Павла додому, познайомила з батьками. Тато змовчав, а мама просто вийшла з себе. Її обурював мій вибір – виявилось, що вона не такого кавалера очікувала.
Мама не хотіла поступатися – не прийшла на наше весілля і припинила зі мною спілкуватися.
За рік у нас з’явився син. Мама так і не бачила онука, не прийшла на хрестини і не привітала мене з материнством. Через рік Бог послав мені ще донечку.
Я була щаслива з Павлом. Він був чуйним і дбайливим чоловіком. Його матір, яка жила в сусідньому будинку, часто навідувалася до нас і допомагала мені з малюками.
Так збігло шість років подружнього життя. Ми жили мирно і дружно, дітки підростали здоровими і веселими бешкетниками.
Коли онукові виповнилося п’ять років до нас навідалася мама. Вірніше, ми запросили дідуся і бабусю на день народження, і вони на цей раз не відмовилися. Я була неймовірно щаслива, що батьки врешті пробачили і зрозуміли мене. Хоч при зустрічі зауважила, наскільки соромно моїй мамі дивитись нам з чоловіком в очі.
Що ж, нарешті мої діти мають ще одних бабусю і дідуся, а в моїй душі зникла порожнеча, яку я нічим не могла заповнити.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
