fbpx
Дозвілля
Ну якщо ти кажеш, що та дівчина просто фантастична, залишається з’ясувати чи у неї когось немає, — підказує єдиний товариш Олексія, більш жвавий і успішний в сімейному житті

Він замріяно дивився, коли вона проходила повз, і опускав очі, якщо зустрічався з нею поглядом. Йому подобалося в ній все: і зовнішність, і одяг, і хода, і те як вона подає документи, або нахиляється, щоб підписатися.

Великий юридичний відділ на масштабному підприємстві, де працював Олексій, зранку схожий на мурашник. Кабінет розділений на два приміщення: одне менше, інше трохи більше, а вхід загальний.

Олексій Сергійович після розлучення вже три роки так і не наважився одружитися знову. Звичайно, він хотів створити сім’ю, але тільки з тією жінкою, яку буде дуже сильно кохати, щоб у нього душа відпочивала, коли він дивитиметься на свою другу половинку. Тридцятирічна Надія, яка з’явилася в їхньому колективі півроку тому, хвилювала його скромне серце. Він проводжав її поглядом, сидів, як загіпнотизований, милуючись молодою жінкою і мріючи про те, як було б чудово прийти після роботи додому, а там — Надійка, така ж елегантна, миловидна. Ледь кучеряве волосся торкається її обличчя і вона прибирає його рукою і дивиться, дивиться… на нього, на Олексія.

Коли вона підходить до нього він схоплюється і полишає усі свої мрії. Відразу ж «застібається на всі ґудзики», в тому сенсі, що стає зібраним і серйозним, таким ніби крім роботи його більше нічого не цікавить.

— Угу, — відповідає він, киваючи головою і приймаючи документи, які вона йому принесла, жодного разу не глянувши їй у обличчя. І вона йде до себе в сусідній кабінет, а він кидає їй услід вдумнивий погляд.

— Ну якщо ти кажеш, що та дівчина просто фантастична, залишається з’ясувати чи у неї когось немає, — підказує єдиний товариш Олексія, більш жвавий і успішний в сімейному житті.

— Вона не заміжня, — замріяно відповідає Олексій, — цариця моєї душі. Так-так, уявляєш, так і називаю її подумки — «цариця моєї душі».

— Ого, друже, та ти капітально на ній схиблений, так що не затягуй з цим, точно тобі кажу.

Олексій погоджується, обіцяє запросити панянку на побачення. Але на тому все і закінчується. Він як і раніше тихо зітхає, здалеку милується Надією, а вдома все частіше сідає в крісло і під тихий звук телевізора мріє. «Ось завтра підійду і посміхнуся їй, залишу на столі цукерки… Ні, не так. Краще зустрінуся з нею в коридорі, зупиню її і розповім усе, як є. Ні, так теж не піде», — Олексій Сергійович втупився поглядом в екран телевізора, так ніби намагається зрозуміти, про що йдеться у фільмі. «Краще після роботи проведу її додому, хоча там поруч є зупинка і досить часто їздить тролейбус, вона сяде і поїде. А що, якщо відразу після роботи запросити її кудись на побачення…» Ця ідея йому дуже сподобалася, він захоплюється нею, навіть потирає від задоволення руки і уявляє, як в його невеликій квартирі оселиться Надійка — цариця його душі.

Адже й справді легко, дивно і приємно стає йому на душі, коли він дивиться на неї. А якщо вона буде поруч, то… то він взагалі опиниться на сьомому небі від щастя.

Чоловік йде на кухню, машинально ставить чайник на плиту, дістає сир, обережно нарізає його на тонкі пластинки, — нарізка у нього виходила філігранно. Ловить себе на думці, як все ж таки нудно він живе, ось була б поруч Надя, все б змінилося.

Так пройшов ще місяць. Одного разу в п’ятницю він зустрівся з Надією в коридорі, де як раз нікого більше не було. Вони йшли назустріч одне одному. Він уже готовий був опустити очі, щоб не зустрічатися з нею поглядом, як раптом почув: — Доброго дня, Олексію Сергійовичу. — Надія, мила, елегантна Надія стояла за крок від нього і щиро йому посміхалася.

— Здрастуйте, Надіє Юріївно, начебто бачилися вже, — пробелькотів він.

— Ну то й що, я подумала, що варто привітатися з вами ще раз, — вона як і раніше сяяла своєю білосніжною посмішкою.

Ось вона та мить, коли дівчина сама заговорила з Олексієм і тепер стоїть перед ним «цариця його душі».
Не почувши нічого більше у відповідь, вона зніяковіло заговорила першою:

— Сьогодні такий гарний день, може прогуляємось ввечері…

Олексій Сергійович мнеться, шукає потрібні слова, злякано дивиться на всі боки, потім раптом бурмоче:

— У мене цей… справи у мене ввечері… Він хотів ще щось сказати у своє виправдання, але жінка винувато посміхнулася, вибачилася і пішла.

Він прибіг увечері додому, дістав з холодильника сир, почав знову обережно його нарізати, розмірковуючи про те, чи потрібно йому все це. «Красива жінка — це ж така відповідальність… та й одному вже якось звичніше».

Ну хіба ж він знав, що в цей час Надійка сиділа у подружки і обережно витирала хустинкою заплакані очі, щоб туш не потекла.

— Ну ось, а ти казала, що він закоханий у мене… так безглуздо все вийшло, ніби я нав’язуюся…

— Тепер я нічого не розумію, — казала подружка, — чесне слово, не розумію. Якщо він сам не міг підійти, то ти коректно йому про все натякнула, а він раптом дав задній хід. Але чому, я справді не розумію.

— Я б і уваги на нього не звернула, якби він не дивився на мене, а то ж уже не перший місяць він очей з мене не зводить. Ну тепер вже все, більше я його не помічатиму.

Через місяць Надію почав зустрічати з роботи симпатичний чоловік, трохи вищий за неї. Він брав дівчину за руку і вів, як маленьку дитину, до свого автомобіля, іноді дарував їй красивий букет квітів. «Скоро наша Надійка виходить заміж», — сказав хтось із колег. Олексій Сергійович занурився з головою в папери, страждаючи від розуміння того, що скоро «цариця його душі» буде остаточно і безповоротно ним втрачена.

— Ех, Олексію, важко тобі прийдеться, потрібно терміново тебе з кимось знайомити.

Олексій потирав лисину і згадував «царицю своєї душі», з якою так і не наважився заговорити першим і провести її додому. Та й взагалі не наважився.

Фото ілюстративне.