— Ну що, Анно Іванівно, настав час збирати ваші речі. Квартира моя, і я більше не збираюсь терпіти вас тут! – заявила дружина онука
Знаєте, у житті часто буває так, що найближчі люди стають чужими. І ця історія почалася багато років тому, коли раптово не стало батьків трирічного Максима. Бабуся, Анна Іванівна, не роздумуючи забрала внука до себе. Що тут казати — хлопчик став для неї всім. Вона змінила роботу на ту, що була ближче до дому, щоб водити його у садочок. Від женихів відмовлялася — мовляв, не до особистого життя, треба онука поставити на ноги.
Максим ріс слухняним хлопчиком. Ще б пак — бабуся око з нього не спускала. У школі тільки гарні оцінки, в університет без проблем вступив. Правда, на першому курсі закохався в однокурсницю. Як тільки Анна Іванівна дізналася — місця собі не знаходила.
Ще рано йому у шлюб, — говорила знайомим, — «вона тільки гроші з нього тягнутиме».
Кожен день говорила з онуком, поки той не розлучився з дівчиною.
А потім Максим вирішив квартиру купити. Здавалося б, вже й виріс, а все з бабусею радився. І ось, як треба було статися, ріелтором стала Світлана. Красива, впевнена у собі, на п’ять років старша за Максима. Як тільки він її побачив — пропав. Анна Іванівна відразу зрозуміла: ця не відступить.
Світлана дійсно виявилася з характером. Коли Максим заїкнувся про знайомство з бабусею, вона лише підняла брову: «А чому я повинна у когось дозволу питати?» Але прийшла, звісно. В дорогому костюмі, на підборах — справжня бізнес-леді. Сіла за стіл, чай п’є акуратно, а сама так уважно по квартирі поглядає, наче вже планує, що тут треба поміняти.
Максим вперше у житті не послухав бабусю. «Я зі Світланою одружуся, — заявив, — хоч ти що говори». Анна Іванівна, звісно, поплакала, але виду не подала. Подумала, може, справді час хлопцеві самому думати головою. Та й Світлана, здавалося, була господарська — квартира своя, робота хороша.
Весілля зробили скромне — родичі та близькі друзі. Але ось після реєстрації Максим поставив свої умови: «Бабуся буде з нами жити, у твоїй квартирі, Світлано». У нареченої аж лице здригнулося, але вона стрималася, тільки кивнула. А що робити? Як кажуть, любов зла.
Перший час все було спокійно. Ну, майже. Світлана переставляла меблі, ремонт затіяла. Анна Іванівна мовчала — не її ж квартира, хоч і важко було бачити, як улюблені речі йдуть у комору. Невістка допізна на роботі пропадала — кар’єру робила. А Максим з бабусею вечорами чай пили, як колись.
Тільки Світлані ці посиденьки стали поперек горла. Прийде додому втомлена, а чоловік з бабусею на кухні воркують. Почала демонстративно вмикати телевізор голосно або приходити додому раніше. Стала між чоловіком і бабусею, як кішка, метатися — то ласкава, то з пазурами.
Анна Іванівна намагалася налагодити мир. Стіл накриє, пирогів напече:
— Може, поїмо разом?
А Світлана лише відмахувалася:
— Вибачте, роботи багато, — і йшла до спальні.
Максим, як між двох вогнів, метався. То з дружиною посидить, то з бабусею поговорить. А в домі, як холодом тягнуло.
Все вийшло наяву в один вечір. Максим затримався на роботі, а Світлана повернулася раніше звичайного. Анна Іванівна якраз тісто розкатувала — внук улюблений булочки попросив спекти.
— Ви знову тут господарюєте? — Світлана у дверях кухні стала, вся така елегантна, тільки очі злі.
Анна Іванівна навіть не одразу зрозуміла, до чого це було сказано. А невістка продовжувала, і кожне слово було ще гострішим:
— Скільки можна? Це моя кухня, моя квартира! А ви… ви наче спеціально мітите територію своїм кашеварінням!
Жінка так і застигла з піднятою качалкою. А у відкриту форточку увірвався вітер, занавіски роздулись, ті самі, що ще Анна Іванівна шила, і які Світлана все ніяк не наважувалась викинути.
У передпокої гримнули двері, Максим повернувся. Світлана метнулась до спальні, і через хвилину звідти донеслися приглушені голоси. Сперечались. Гучно. А ввечері, коли вже стемніло і Анна Іванівна збиралася до сну, у двері кімнати постукали. На порозі стояла Світлана, в руках якісь папери. І по її обличчю було зрозуміло – розмова буде нелегкою…
Ця розмова стала початком справжнього протистояння. Хоча, якщо подумати, воно почалось набагато раніше, просто ніхто не хотів цього визнавати. Анна Іванівна потихеньку, день за днем, відновлювала свої порядки в квартирі. То стару вазу на комод ставить, то фотографії малого Максима на стіни вішає. А одного разу Світлана прийшла з роботи і побачила, що її улюблене крісло кудись зникло, а замість нього з’явилося старе, ще радянських часів.
— Твоє крісло я у комору прибрала, — сказала тоді Анна Іванівна. — Це улюблене Максима, він у ньому з дитинства любив читати. Світлана тільки зубами скрипнула. А що тут скажеш? Попробуй поясни бабусі чоловіка, що часи змінилися, що у молодої сім’ї може бути свій смак, свої звички.
Особливо тяжко було на кухні. Світлана стежила за харчуванням, намагалася готувати корисні страви. А Анна Іванівна як почне:
— Що це за трава на тарілці? Хіба це їжа? Ось за наші часи… Максимко, сідай, я тобі борщу наллю, котлетки смажила – як ти любиш.
І вона спеціально готувала окремо для онука. А на Світланину їжу дивилася так, наче та отруту в тарілку підсипає.
Варто було Світлані хоча б згадати, що непогано було б з нею рахуватись, Анна Іванівна хапалася за серце:
— Ой, тиск підвищився… Води… Максимко, таблетки мої, швидше!
І Максим метався між дружиною і бабусею, не знаючи, кого слухати. А по дворі вже поповзли чутки. Сусідка Марія Петрівна, стара подруга Анни Іванівни, хитала головою: — Ось яка невістка попалася – бабусю рідну зі світу зживає. А та ж онука сама підняла, від женихів відмовлялася, все для нього…
На сімейних святах було найгірше. Анна Іванівна, здається, спеціально збирала всю родину – і починалося:
— А ось мама Максима, царство їй небесне, так смачно готувала, і квартира завжди блищала. А зараз… — і так виразно на Світлану погляне. Або почне про дітей розпитувати. І не просто так, а при всіх:
— Світлано, ви коли нас порадуєте? Уже не молоденька ж. Ось Максимова мама у двадцять два мене бабусею зробила. А ти все про кар’єру думаєш…
Світлана червоніла, блідла, а сказати нічого не могла. Максим сидів поряд, як у воду опущений. Видно було, мучиться, але перечити бабусі не наважується.
А потім почали заходити родичі, дальні, сьома вода на киселі. То тітка Зіна з Харкова приїде, то якась троюрідна племінниця. І всі норовили на кухні поговорити:
— Ось раніше жінки інші були. А нинішні – ані готувати не вміють, ані господарство вести. Тільки на роботу бігати…
Анна Іванівна кивала, підливала чай, а сама так багатозначно на Світлану поглядала.
Світлана терпіла довго. Навіть коли бабуся Максима почала до її шаф з одягом підбиратись – мовляв, треба розібрати, викинути всі ці модні лахміття, місце тільки займають.
Але останньою краплею став один випадок. Максим затримався на роботі, а Світлана повернулася раніше. Проходить повз кухню і чує розмову – Анна Іванівна по телефону з кимось говорить:
— Так, Людо, зовсім змучила мене дружина Максима. Вірите, ночами не сплю, все думаю, як онука спасти? Вона ж його своїми салатиками заморить. А характер який! Ні слова поперек не скажи – одразу на штики. От і думаю – може, знайдемо йому іншу? Пам’ятаєш Наташеньку, доньку Клавдії Петрівни? Така господарочка…
Світлана завмерла біля дверей. У голові промайнуло: “От воно що…”. А через тиждень грянув той самий обід. Максим запросив колег з роботи, начебто привід був, премію отримав. Стіл накрили багатий. Світлана спеціально раніше пішла з роботи, наготувала закусок, навіть торт спекла. Але тут зателефонував важливий клієнт, довелося затриматись буквально на півгодини. Коли Світлана відкрила двері, всі з-за столу ніби по команді втупились на неї. А Анна Іванівна, голосно так, на весь стіл:
— Ну нарешті наша бізнес-леді з’явилася! А ми тут гадаємо – прийде господиня дому чи знову робота важливіша за сім’ю? Гості переглядалися, хтось нервово усміхнувся.
Максим втупився в тарілку.
— Я попередила, що затримаюсь, — Світлана поставила сумку біля дверей.
— Звісно-звісно, — Анна Іванівна встала з-за столу. — Ви всі чули? Вона попередила! А те, що гості голодні сидять – не важливо. Те, що чоловік з роботи прийшов – дрібниця. Ось за наші часи жінки інші були. Я, коли Максимку ростила…
— До чого тут це? — Світлана відчула, як тремтять руки.
— А при тому! — Анна Іванівна підвищила голос. — Що у вас ні сім’ї, ні затишку! Тільки кар’єра на умі. Які діти? Яке виховання? Та я ніколи не дозволю, щоб мої онуки в таких умовах росли! У кімнаті повисла важка тиша. Хтось із гостей почав поспішно збиратись.
— Думаю, нам час, — пробурмотів колега Максима, тягнучи дружину до виходу.
Коли за останнім гостем закрилася двері, Світлана мовчки пройшла до спальні. Дістала телефон, знайшла номер.
— Алло, Михайло Сергійович? Пам’ятаєте, ми з вами обговорювали нерухомість? Мені потрібна консультація. Юридична.
Наступного дня Світлана вже сиділа в кабінеті юриста, розкладаючи документи.
— Отже, квартира ваша, приватизована? — юрист постукав ручкою по столу. — А прописана там тільки бабуся чоловіка… Що ж, підготуємо документи на виселення.
Вечір приніс важку розмову з чоловіком. — Максим, я більше так не можу, — Світлана поклала перед ним документи. — Вибирай – або ми починаємо жити своєю сім’єю, або я подаю на розлучення.
— Але як же бабуся? — Максим розгублено перебирав документи. — Вона ж все життя мені віддала…
— А я повинна віддати їй своє?
Коли Анна Іванівна отримала повідомлення про виселення, почалося справжнє пекло.
Телефони розривалися від дзвінків родичів. По під’їзду поповзли чутки, одна страшніша за іншу.
— Ви уявляєте, — Анна Іванівна ридала у слухавку. — Мене, стару жінку, на вулицю виганяють! Після всього, що я для них зробила!
А потім сталося те, чого ніхто не очікував. Під час чергових скарг бабусі про невдячність, Максим раптом хлопнув долонею по столу:
— Досить! Ти не для мене все робила – для себе! Щоб контролювати кожен мій крок, кожне рішення! Я навіть в інститут пішов не туди, куди хотів – туди, куди ти сказала. І з першою дівчиною розлучився через тебе. Але зараз – все! Досить!
Анна Іванівна охнула, схопилась за серце. Але Максим вже не реагував на звичні маніпуляції.
— У тебе є квартира. Та сама, де ми з тобою жили. Я допоможу з переїздом. Але тут ти більше не залишишся.
Переїзд минув тяжко. Анна Іванівна то плакала, то погрожувала, то благала. Але рішення було прийняте.
Минув рік. Світлана стояла біля дзеркала, дивлячись на округлені форми, коли задзвонив телефон.
— Максимко, — голос Анни Іванівни звучав незвично м’яко. — Може, заїдете?
Світлана усміхнулась і кивнула чоловікові – поїдь.
Тепер, коли між ними були кілометри міських вулиць, а не тонка стіна міжкімнатної перегородки, все стало простіше. Анна Іванівна більше не намагалася керувати їхнім життям, а вони навчились цінувати рідкісні теплі зустрічі.
