Ні брат, ні його дружина слухавки не брали. Ніна не на жарт стривожилась: раніше такого не було. Так, брат розмовляв, після того, що з ним трапилось, погано, але за допомогою відеозв’язку вони спілкувались щодня. А це п’ятий день абсолютної тиші. Не довго думаючи, зібрала найнеобхідніше і купивши квиток на найближчий рейс поїхала до Степана.
І нащо так далеко від рідного дому вони з Ольгою оселились, думалось дорогою. Чужим – чужина, ні милих душі гір, ні сосен, що п’ють світанки на схилах. Ще коли Степан був молодим, направили його до місцевого колгоспу головним інженером. Так і залишився він у тому селі, тепер уже фермером. Найуспішнішим в районі був.
З Ольгою мають доню Діанку. Балував, як тільки міг своїх дівчаток. Вже хто-хто, а вони по закордонних курортах грілись скільки душа бажала. Доки не зліг Степан. Кілька днів телефонуючи сестрі все жалівся на самопочуття. А одного дня Ольга подзвонила вся в сльозах:
— Ніно йому вночі зле стало. Кажуть, лічені дні залишилися.
Вона тоді летіла, як ось зараз, втираючи сльози і молячи Бога, аби лиш залишив брата на цьому світі. Тоді Степан довго змагався зі старенькою з косою. Переміг. Уже не міг, як слід говорити, рука і нога його не слухали, але він залишився на цьому світі
– Бережіть його, – сказав сивочолий професор, – він борець, але на цьому світі дивом залишився. Тепер, мов дитя мале, мусить бути під постійним наглядом.
Приїхавши до братової господи, одразу побачила – без чоловічої руки тут немає порядку. Скільки ходила довкола будинку стукаючи в усі вікна, крім старого Сірка у вольєрі нікого й не побачила. Подалась до сусідки, та лиш руками розвела. З Ольгою вони не балакають років з десять, а через той двометровий паркан бачить лиш стріху сусідської хати. Наважилась, відчинила двері власним ключем, колись Степан дав на всяк випадок. У домі нікого.
Вже не на жарт стривожившись побігла до сільського голови.
— Шукайте, пане, де ділись. П’ять днів телефони не відповідають, хтось мусить бодай щось знати.
Обдзвонивши усіх кого міг голова повідомив, що Ольгу відвезли з донькою в столичний аеропорт. Поїхали до Туреччини на десять днів. На справедливе питання де ж Степан, розвів руками. Подались знов до братової господи вже вдвох. Обійшли увесь дім – порожньо. Ніна не знала, що й думати. Вийшовши на двір безсило опустилась на лаву, погляд впав на двері літньої кухні – не замкнена.
Двері відчинили разом. Зайти одразу не змогли, лиш прикривши носа хустинкою переступили поріг. На ліжку лежав Степан. Один. Поруч якісь пакети пляшки і тарілки. І полчища мух.
Сільський голова виніс Ніну на руках – не витримала. Викликали всі відповідні служби. Степана виходжували кілька днів. Навіть з телебачення приїздили, знімали для вечірніх новин.
Після виписки сестра забрала брата до себе. Виявилось, що Ольга домовилась з місцевою панянкою, що та годуватиме і доглядатиме Степана. Гроші дала наперед. Та й залила з першого ж дня за комір. А Степан п’ять днів був геть один.
— Нащо він мені? – заявила невістка, – Мені лиш сорок, я ще жити хочу, та й іншого знайти не проблема. Забирай, як треба.
Нічого зі Степанової господи не залишилось. Усе Ольга пустила на продаж, навіть паркан двометровий зняла. Кажуть люди, знайшла ще одного чоловіка. Переказували, що багатий то господар. Ольгу і Степанову доньку обожнює і все в них добре.
Ніна глядить брата, як зіницю ока. Щовечора бачу їх крізь вікно: веде його поволі сільською вуличкою і щось розповідає. Вони завше багато розмовляють. Не знаю, як, але Ніна його розуміє. Ні донька, ні колишня тут не з’являються. Степан для них минуле.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
