Олеся і Рома дружили зі школи. Сміхотунка Олеся і серйозний Рома, як два береги однієї ріки. Широкої, повноводної, місцями вируючої річки під назвою Життя. Вони і долі свої планували мостом з’єднати: повернеться Роман з армії, весілля відгуляти.
Всім селом проводжали хлопця, Олеся плакала, обіцяла писати, Роман хмурився, раз у раз, погладжуючи лису маківку.
Пролетів перший рік. Хлопці сільські до Олесеві не ходять – знають, хлопця чекає. А тих, хто ходив, відвадити швидко: Романа любить.
Його батьки донькою Олесю кликали, радіють, що невістка хороша дісталася: поступлива, господарська, привітна, та й на личко мила. Волосся у неї на заздрість усім – густе, чорне і блискуче, як смола. Заплете його Олеся в тугу косу, нижче спини виходить, а в руку візьмеш, пальців обхопити не вистачить.
Всього півроку до Романового повернення залишилося, як помітила дівчина, що майбутні свекри цураються її, а якщо зустрінуться випадково, очі відводять, швидше піти намагаються, до себе в гості, як раніше, не кличуть.
Неспокійно на серці у Олесі, не витримала, сама до них пішла. Якщо з Романом щось сталося, то нехай скажуть прямо.
– Олесенько, мила, – тільки й видихнула тітка Галя, – біда.
– Що трапилося, мамо, не мовчи, – защеміло серце дівчини – Занедужав?
– Ні, мила. Іншу знайшов, міську, багату, – відповіла.
Дівчина застигла, в одну точку дивиться, ні моргне, ні ворухнеться. Клялися вони, обіцялися бути один з одним все життя, дітей ростити, будинок будувати. А зараз що? Проміняв її не дивлячись?
– Олесенько, Олесю, та що ж з тобою? – торсала її тітка Галя, чоловіка кличе. – Степане, йди сюди!
Удвох абияк привели дівчину до тями, водою напоїли. Галя плаче за двох, а Олеся ні сльозинки не пролила, скам’яніла. Погляд порожній, холодний, колючий.
– Піду я, – встала з-за столу, – тітко Галю, дядьку Степане, на вас зла я не тримаю. Немає вашої провини в тому, що трапилося. Але його довіку не прощу.
І пішла, тихо за собою двері закривши.
Відтоді змінилася Олеся. Невесела стала, відлюдькувата та неласкава. Бувало зустрінеться з нею хто на дорозі так швидше розійтися хоче, до того незатишно поруч. Подружки до неї не приходять, вечорами на гуляння не кличуть. А сусідська бабуся, та якій вже за сотню років перевалило, крадькома хреститься побачивши дівчину.
Мати з батьком намагаються розтопити серце дівоче, приклади показують, що хлопців багато хороших, не тільки в селі, а й у місті. Туди поїхати пропонують, вчитися, пожити міським життям.
Вона вислухає, кивне, а робити нічого не робить. Як працювала після школи на фермі так і працює. Голова не натішиться: дівчина сувора, повз неї жодне зернятко не пройде непоміченим. Скрізь де треба облік вести її призначає.
Дівчина розумна, все нальоту схоплює. Люди її побоюються, хоча голосу вона не підвищує, з повагою до всіх ставиться. Але при ній і сміх замовкає.
Роман приїхав в рідне село. Молоду жінку з ріднею познайомити привіз. Нікого ж на весілля не запрошував, тільки батьки та брати їздили. А рідні ж півсела!
Приїхали на великий іномарці – Роман за кермом. Гостинців навезли дві сумки. Одяг на ньому добротний, красивий, відразу видно не на ринку куплений. Черевики чисті, по городу в таких не ходити, навіть по порошній дорозі шкода взувати.
І дружина миловидна, невисока, біленька, все живіт погладжує, а там вже малюк семимісячний живе.
Батьки просили, сходи, мовляв, з Олесею поговори. Не можна так з дівчиною, зовсім вона інша стала, заклякла від його вчинку. Може, простить твою зраду, говорили вони.
А він тільки відмахнувся, нічийого вибачення просити, не має наміру, кожен сам господар свого життя. Самітницею жити він Олесю не просив, нехай виходить заміж, он хлопців неодружених скільки. А то і не хлопців, а дорослих чоловіків, які не проти господиню в дім привести. Він перший радіти за неї буде.
Нікому не казав Роман, та все село і без того зрозуміло, з грошима він одружився, а не з дівчиною. До такої машини йому все життя пахати. А тут все готове: і житло в місті і посада при тестеві, і машина, і поїздки на відпочинок, та й дружина цілком симпатична.
Життя так і текло струмком. За літом наступала осінь. Новий місяць змінювала повня. Після врожаю земля відпочивала.
******
Одного разу прокинувся Роман в холодному поту. Потер сивіючі виски, згадуючи сон. Наснилася йому в ту ніч Олеся, любов його по юності. Дивиться так уважно на нього, запитує:
– Ну що, нагулявся, нареченпий? Красивим життям переситився? Пора і відплату приймати, – і сміється так не по-доброму.
– Чого ти від мене хочеш? – Запитує Роман.
А вона не відповідає, лише дивиться, посміхається губами, а очі дивляться строго, аж до душі пронизують. Косу свою Олеся погладжує.
Ось тут і прокинувся Рома, присниться ж таке!
Заснути не зміг, та й світало вже, зайва година погоди не зіграє. Стало зрозуміло, зварив каву, поголився. Дружина діточок розбудила, пора по школах-садках розвозити, і самому на роботу їхати.
– Наталко, до вечора. Діти, йдіть маму поцілуйте, в машині чекаю.
Спустився, пішки – третій поверх, ліфт довше чекати. Між першим і другим поверхом кіт сидить. Раніше в їхньому під’їзді не бачив такого: чорний як вугілля, очі жовті. Сидить в кутку на Романа дивиться, не моргає. Холодок по спині пробіг, згадав Роман свій сон.
– А, ну геть звідси! – шугонув кота.
Той вальяжно встав, хвостом змахнув і царственою ходою спустився вниз, попереду Романа. Що робити? Прикмета ж є, але він начебто чоловік дорослий, кота боятися не стане, тільки непомітно через ліве плече плюнув.
Сів в машину абияк тремтіння в руках вгамував. Треба ж, кота злякався! Кому скажеш – засміють.
Але тільки з того дня перевернулося все в житті Романа. Він і сам не зрозумів, з чого все це почалося, як запустився маховик.
Приїхав на роботу, а там все опечатано.
Тесть, керівник дорожнього будівництва, прокрався, кажуть. Облава з ранку: всі кабінети опечатали, подзвонити не дозволили. Тесть сидить блідий, як тільки що випране простирадло, дивиться на нього жалібно. А чим йому Роман допоможе? Самому б під заміс не потрапити.
До ночі на допиті був, під підписку відпустили. Ох, а вони в Туреччину через місяць планували…
На наступний день Наталя зранку розштовхала: у тещі на фоні переживань приступ трапився, добре хоч сусідка вранці зайшла, вчасно швидку викликала.
У лікарні поки потрібних лікарів знайшов, домовився з ким треба, кому треба заплатив, ліки хороші купив – півдня пройшло.
Тільки зібрався за сином в садок їхати – машина не заводиться. Він і так і сяк до неї, а мотор не бурчить. Викликав евакуатор, відігнав в автосервіс. Згадав, що останнім ТО знехтував, заощадити вирішив, масло, ремінь ГРМ, фільтри, все в іншому салоні міняв. Тому що машину міняти хотів, на цій третій рік їздить. Значить, не чекай від офіціалів пощади, розведуть руками: не гарантійний випадок. А запчастини дорого коштують.
Наталка дзвонить, кричить: він сина з садка не забрав! Той останній залишився, злякався, плаче. А він так, забув, забігався з машиною. Навіть дружині не подзвонив, попередити.
Старший син просить на кіно грошей дати, завтра класом збираються. Хотів на карту кинути: недостатньо коштів. Зайшов в додаток, а гроші заблоковані. Швидко у нас поліція працює. Гаразд, хоч готівка є, та й у Наташі рахунки.
Ось так в один день зламалася життя у Романа. Тещу до себе після лікарні забрав, їх квартиру продати довелося, щоб заплатити кому треба, адвоката хорошого найняти.
Сина в звичайну школу перевів – за елітну платити нічим.
Машину продав, на стару пересів.
Самому довелося хоч на якусь роботу погоджуватися. Гаразд, Наташа не з ними працювала, але її дохід не збігається з бажаннями.
Півроку тривало слідство, випустили тестя, умовним терміном відбувся. Тільки все що могли, конфіскували: дачу, машини, гроші на рахунках. Видно, міцно розлютив когось, або для своїх дорогу розчищали.
Але і то слава богу, що не сидить зараз і квартира у Романа залишилася. Так і живуть тепер двома сім’ями в трьох кімнатах, незвично стало, тісно. Дратують всі часом, а сховатися ніде.
Влітку відвозив дітей до своїх, до села: дитячі табори не по кишені. Пішов прогулятися до річки, в тиші побути.
А назустріч жінка йде, побачила його здалеку, зупинилася, хустку з голови зняла. А під нею чорна коса, такої товщини, що пальцями не обхопити.
Тремтіння охопило Романа, але не зверну з прямої дороги, не втечеш з ганьбою. Так і дійшов до неї.
– Здрастуй, Олесю.
– Здрастуй, Ромчику, – посміхнулася, поглядом вколола, а у нього від того юнацького прізвиська аж око засмикалося, – Ну що напився щастя?
А сама дивиться суворо, тільки в зіницях бісики танцюють, а чи Роману ввижається.
– Твоїх рук справа?
– А я то тут причому? Я тебе в чужу постіль не штовхала.
– Наснилася ти мені, а потім почалося все це…
– Може, і моїх, – не стала відпиратися Олеся, – Я б все пробачила тобі, якби любив ти її. Ну, всяко буває, інша сподобалася. Не можу пробачити одного, що на гроші ти мою любов проміняв.
– Олесю…
– Пізно, Ромчику, пізно. Не хочу ворушити минулого і тобі не раджу.
З цими словами кинула хустку на землю, розвернулася і пішла. А куди вона поділася Роман так і не зрозумів, до річки ж дорога, але на березі він її слідів не бачив.
Тільки подейкують, що постригла в той же день Олеся свою косу, покидала речі в сумку, та й поїхала з села.
Пише батькам листи, листівки на свята шле. Мовляв, добре все у мене, жива здорова, чого і вам бажаю.
Сама в село не приїжджає, і адреси не пише, навіть штемпель поштовий то дощем розмиє, то такий блідий, що і з лупою не прочитати.
Ось таке воно життя, то бурхливе, то тихе, то вузьке, то широке. Як та річка.
Автор: Ayhulʹ Sharipova.
Фото ілюстративне.
