fbpx
Дозвілля
Ніколи я на них і уваги не звертала. Ну сидять люди під під’їздом у прохолоді обговорюють щось – їхня справа. А вчора випадково почула про що ж вони балакали там усі. Чесно, і досі сльози на очах. Ніяк я заспокоїтись не можу

Мені сорок дев’ять років, а моєму єдиному синові тридцять. Я все життя виховую його сама. З чоловіком я розлучилася ще, коли син був зовсім маленьким, і ми не підтримуємо зв’язок. Я все життя присвятила сину, його вихованню навчанню. У мене є робота, непогана зарплата і своя квартира. В принципі, все склалося добре. Я досягла всього, чого хотіла. І вважаю себе самодостатньою людиною.

Сина виховала як гідну людину, він здобув вищу освіту і має перспективну роботу. Я маю повне право пишатися своєю дитиною: він дотримується здорового способу життя, ніколи не поводив себе якось не чемно, на роботі на хорошому рахунку і має цікаве захоплення. Але так склалося, що досі не одружився.

Я з цього приводу не переймаюсь, всьому свій час, значить він просто не зустрів ще свою долю. Тим більше що зараз час такий, у багатьох моїх знайомі діти приблизно такого ж віку, і у багатьох немає ще своєї сім’ї. Зараз такий ритм життя.

Нещодавно я поверталася з роботи, і біля під’їзду сиділи місцеві бабусі. Я вийшла з-за їх спини, і вони мене не бачили. Але я почула, як вони обговорюють мого сина. Кумасі  активно висували версії, чому у тридцять він не має роботи і досі живе зі мною. Мовляв, чого можна очікувати від хлопця, мама якого залишила його без тата. У мене аж сльози на очі повиходили від почутого.

Я трохи затрималася, почекала, поки в їх розмові буде пауза, і пройшла повз. Звичайно, привіталася, на що вони привіталися у відповідь, зробивши вигляд, що розмовляли тільки що зовсім не про мене. Коли прийшла додому, я весь вечір обмірковувала те, що почула біля під’їзду.

Мій син зовсім не відповідає їх уявленню про нього. Він якраз моя гордість: розумний, красивий і самостійний хлопець. Зараз у нього хороша робота, і він мені допомагає і матеріально, і просто по дому. А живе зі мною, тому що знімати квартиру і жити окремо просто немає сенсу. Я його ні в чому не обмежую і не роблю зауважень, у скільки він прийшов додому. Я розумію, що він дорослий, і сам вирішує, як і де йому проводити час. Періодично у нього бувають дівчата, з деякими він мене знайомив. Але поки серйозних відносин не склалося. Я його розумію, зустрічатися це одне, а створювати сім’ю зовсім інше. Не так просто знайти людину, на якого можна покластися і бути впевненим в ній все життя. Тим більше, для хлопця тридцять років, не такий і великий вік. Ось коли мужики в сорок п’ять років живуть з мамою, це вже перебір.

Мені так хотілося тоді зупинитися, і відповісти їм щось, але я стрималася. Тому що вважаю, що це не їхня справа, як ми живемо. Я що, повинна тепер перед кожним звітувати? Кому яке діло, як, хто і з ким живе?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.