Якщо ви чогось дуже потребуєте: любові, грошей, відносин, – у жодному разі не треба це підкреслювати. Говорити і показувати, що ви у тяжкому становищі. “Я страшенно потребую грошей, я потребую роботи!”, “я не можу без тебе жити”, “я дуже самотній, мені не вижити без твоєї дружби”. Можна і не говорити так, але всім своїм виглядом та поведінкою транслювати іншим свою потребу та відчайдушне становище.
І тоді ви отримаєте недоїдки, обноски та дрібні монети. Та ще й ті, хто зволив вам щось дати, вважатимуть себе благодійниками і вимагатимуть вічної подяки і будуть експлуатувати.
Так видавець платив письменнику Достоєвському вдесятеро менше, ніж Толстому. Чому? А тому що Толстой був графом, мав свій маєток та свої гроші. Він міг писати, а міг – не писати. Міг продавати свої рукописи, а міг не продавати. Він не залежав від видавця. Він був вільний.
А Достоєвський був колишнім азартним гравцем і не мав інших джерел доходу. Він повністю залежав від видавця, ось у чому річ. Видавець це добре знав і користувався таким станом справ. Платив гроші, а працювати змушував цілодобово – адже письменник часто брав гонорари наперед. Він потребував грошей.
Якщо ми показуємо, що чогось дуже потребуємо, “видавці” цим користуватимуться. Жебраку і цього достатньо! Він має бути вдячний, що хоч це дали, хоч якусь увагу проявили. Тому що у жебрака немає альтернативи. Він нікому не потрібен.
Альтернатива потрібна. Потрібні інші можливості. Інше спілкування. А якщо цього немає, у жодному разі не треба підкреслювати свою виняткову потребу в чомусь. Цим поспішать скористатися. І навіть добрі люди оплату за нашу працю чи хороше ставлення до нас вважатимуть милостинею зі свого боку. І будуть чекати на подяку. Ми ж самі заявили про своє залежне становище.
Так влаштовані люди. Щоб отримувати щось, треба бути впевненим, мати альтернативу чи хоча б не повідомляти про свою залежність. Потрібно не милостиню просити, а вимагати адекватної оплати, шанобливого ставлення. Бо жебраків не поважають. Поважають вільних.
Анна Кир’янова
