fbpx
Дозвілля
Ніч була спекотною і задушливою, а вранці дощ пішов. І ось дзвонить мені сусідка по дачі: — Іринко, у тебе в машині вікно не закрите.

Машина стоїть в провулку через два будинки, тому що у нас у дворі чоловік вивантажив машину перегною, обіцяв розсипати за вихідні, але ось пройшли ще одні вихідні, купа звичайно трохи зменшилася, але машину ще не поставиш.

Неохоче встала, одяглася, взяла велику пляжну парасольку, одягла калоші і пішла. Не хочеться щоб сидіння в машині залило.

Проходжу повз провулок, бачу: скрючившись буквою “зю” стоїть під дощем сусід, дядько Михайло. Я до нього:

— Що трапилося?

У дядька Міші все на замочках. Навіть теплицю закриває на ключ, кватирку тільки залишає. Все злодіїв боїться. Ось і зараз, зібрався їхати в місто за пенсією, закрутив хвіртку на ланцюжок і замок повісив, а ключик впустив. Нахилився підняти і спину заклинило, ні туди ні сюди. Ось і стоїть за паркан тримається. І так вже близько години. Вийшов ще дощу не було. І ось рушити не може, і покликати на допомогу не може. А ранок ранній, всі сплять.

Я Олену покликала, вона фельдшером на швидкій працювала, так би мовити місцевий лікар, коли щось трапиться всі до неї йдемо. З горем пополам довели ми діда до його будинку. Чоловіки ж то наші вже на роботу поїхали. Олена вколола йому знеболююче, допомогли йому в сухе переодягнутися, натерли спину розігріваючої маззю, гарячим напоїли, поклали, як можливо було, він випрямитися ж не може. Ось тепер Олена ним займатися буде.

Дідок цей, дядько Міша, один живе вже років п’ять. Хороший спокійний такий, відлюдник тільки, мало з ким спілкується. Дружина у нього тітка Катя була дуже товариська, навіть можна сказати допитлива більше ніж потрібно. Допомогти виходить йому нікому більше. Ну, що тут поробиш. Буває таке в житті. Син здається у нього є. Ніколи його не бачила. Завжди вони з дружиною удвох були. А тепер ось один він. Зовсім один.
Поки ми з дядьком Мішею метушилися самі геть намокли, змерзли, парасольку ж я там біля паркану і залишила. А тут вже і дощ закінчився. Сидіння мені в машині вже залило повністю. Олена каже:

— Ну ти все одно закрий, раптом ще буде дощ.

А я їй кажу:

— Та ж тепер треба щоб висохло, продувало.

І відкрила вікно ще й з іншого боку. Нехай сохне.

Ось в таких випадках завжди думаю що все в нашому житті не випадково. Олена могла в вікно не побачити що дощ мені в машину ллє. Я не пішла б повз цього провулка. І стояв би дядько Міша скорчившись. Все не випадково. А може і дощ почався для того щоб запустити цей ланцюжок дій. Але ми цього не знаємо. Мабуть хтось підштовхує нас. Підказує. А ми буває чинимо опір, намагаємося знайти пояснення тому чому пояснення просто немає. Просто так повинно було бути. І все.

Зайшли до Олени кави попити. І мовчимо обидві. Все дядько Міша з голови не йде.

— Нічого зараз я його проколю, через кілька днів йому легше стане.

— А далі, як він буде. — подумавши, запитала я. — Бо ж не стане його ось так, і не врятує ніхто. А ховати його хто буде. Треба хоч дізнатися які служби цим займаються, куди дзвонити, коли щось трапиться, не дай Бог звичайно.

У Олени колись давно бабусі не стало. Жила вона одна в селі, ніяк не хотіла до дітей в місто переїжджати, хоча ті постійно її кликали. Город великий тримала і живність якусь, все їй під силу було, не скаржилася на здоров’я. І ось те літо дуже спекотне видалося, жнива, прибирання, всі працюють з ранку до ночі і не помітив ніхто, що бабусі не видно. І тільки через кілька днів хтось почув, що порося голодне кричить. Знайшли її в своєму ж ліжку, її не стало уві сні. Як же потім всі себе картали і лаяли, кохана мати і бабуся, а ось так пішла в засвіти. Олена тоді тільки інститут закінчила, молода була, але все добре запам’ятала. І ось тепер всіма старими та одинокими опікується. Ось такими, як дядько Михайло, бо у когось є діти, але далеко, а хтось зовсім один.

Поки ми в Оленкою кави пили знову пішов дощ. Тепер уже і в друге вікно вода натекла. Я закрила вікна, забрала парасольку і пішла додому. Настрій був на нулі. Може замісити тісто, напекти пирогів, порадувати наших старичків?

Як же страшно залишитися одному і бути нікому не потрібним, на старості.

Фото ілюстративне.