Ви б на моєму місці сказали? Чи мовчали б?
Вже багато років я працюю перукарем. В мене багато клієнтів, які роками біжать саме до мене. Саме такою клієнткою, а заодно вже і доброю знайомою є Олена, яка вкотре перед святами записалася до мене на стрижку і фарбування.
Я вже майже закінчувала роботу, коли Олена несподівано змінила тон розмови. До цього ми весело обговорювали новинки в догляді за волоссям, але тепер вона нахилилася ближче і зітхнула.
– Я вже не можу мовчати, Ганно. Розповім тобі, бо знаю, що ти мене зрозумієш. Я зустрічаюся з іншим чоловіком.
Я отетеріла з гребінцем у руці. Олена – моя постійна клієнтка, ми вже роками знайомі. Я завжди вважала її взірцем вірності: з чоловіком, Вадимом, вони разом більше двадцяти років. І ось це…
– Я знаю, що це неправильно, – продовжила вона. – Але я більше не можу жити у байдужості. Вадим ніби хороший чоловік, та ми вже давно стали просто сусідами. Розлучатися? Ні. У нас дорослі діти, спільна квартира, спільні друзі. А з Ігорем – це щось інше. Він дає мені відчуття, що я жива.
Я намагалася тримати обличчя. Не судити. Але глибоко всередині мене щось збурилося. Я знала Вадима. Він часто забирав Олену з перукарні, приносив їй каву, жартував. Так, можливо, він не був романтиком, але ж… чи варто так?..
Можливо, Олена просто шукала уваги, яку давно втратила? Жінки люблять відчувати себе бажаними, навіть якщо це лише ілюзія. Але чи виправдовує це зраду? Я раптом зрозуміла, що більшість людей вважають себе чесними, поки їхні секрети не виходять назовні.
– І що ти будеш робити? – запитала я, намагаючись не видати своїх емоцій.
– Нічого. Я просто житиму так, як є. Я не збираюся руйнувати родину, мені добре. Я ж нікого не змушую. Вадим навіть не помічає, коли мене немає вдома.
Мене наче блискавкою зачепило. Як можна жити в такій брехні? Як можна ділити життя з людиною і водночас обманювати її?
Коли Олена пішла, я не могла зосередитися. Чи варто мені щось сказати Вадиму? Він заслуговував знати правду? Чи це не моя справа? Я не хотіла бути тією, хто руйнує чужу сім’ю, але і чути такі речі було важко.
Наступного дня я випадково зустріла Вадима біля магазину. Він привітався, як завжди, запитав, як справи. І тут я побачила в його очах втому. Він виглядав виснаженим.
– Олена іноді говорить, що ти її не помічаєш, – обережно кинула я.
Він здивовано підняв брови.
– Та що ти? Я її люблю, просто… ми давно разом, вже звикли одне до одного. Думаєш, їй чогось не вистачає?
Я лише знизала плечима. Не могла сказати правду. Не могла…
Вдома я довго не могла заснути. Думала про те, скільки таких історій приховано за зачиненими дверима. Може, справа не лише в Олені? Чи буває так, що люди просто не помічають, як їхній шлюб тріщить по швах? І якщо помічають – чому не намагаються щось змінити?
Наступного дня я бачила Олену знову. Вона була щаслива, легка, немов дівчина, яка щойно отримала перші компліменти. А Вадим? Він знову заходив за нею, але цього разу виглядав ще втомленішим.
І ось тепер я мучусь. Як правильно? Мовчати? Чи Вадим має знати?
Як би ви вчинили на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для intermarium
Передрук суворо заборонений!