Під жінкою він мав на увазі дружину – розумну наваристу киянку, яка років двадцять п’ять тому подарувала майбутній надії української літератури себе і столичну прописку в якості приданого.
За чверть століття обидва подарунка втратили в очах поета цінність.
Михайло розумів банальність своїх почуттів, тому до появи Христини не намагався приховати свої зради, гордо називаючи їх “вільними стосунками”.
— Ти ж прогресивна жінка, Ірино, — викидав він вгору праву руку, точно збираючись декламувати черговий вірш. — Ревнощі застарілі. Давай будемо брати приклад з кращих!
— Звичайно, Міша, — неуважно ковзаючи пальцями по коротко стриженому і стрімко сивіючому волоссю, відгукувалася дружина.
Поет не вловлював іронії і хвалився дружиною перед друзями – іншими успішними поетами і прозаїками.
А потім в житті Михайла з’явилася Христина -жінка з ідеальною фігурою. Таку фігуру треба з глини ліпити, в риму оформляти і старіюче чоловіче самолюбство потішити.
Самолюбство Михайло тішив по-тихому, і друга сім’я у нього завелася непомітно від дружини. Поет перестав пропагувати вільні стосунки і порівнювати себе з Лілею Брік.
Нарешті, остаточно осмілівши, Михайло став подумувати про зміну дружини. Дітей у нього зі старою не було, а грядуще п’ятдесятиріччя змусило вперше задуматися про спадкоємця.
Йти від дружини було страшно, тому якби не помідори, невідомо скільки ще часу він би дав собі на прийняття рішення.
Помідори трапилися в кінці літа, як і годиться помідорам, на дачі. Зазвичай Михайло по неволі допомагав дружині вантажити ящики в машину, а в цей раз задумався
“Ні помідорів цих, ні тих, що дружина закатає на зиму з’їсти йому, мабуть, вже не доведеться”. Ця думка потягнула за собою іншу – про те, що рішення очевидно вже дозріло і тільки тепер оформилося в свідомості остаточно.
— Поїхали, — спокійно сказала дружина. — Я все замочила.
І вперше за все їх сімейне життя Михайло почервонів від сорому. Але не тому, що пропустив захоплюючий процес навантаження помідорів, а тому – що майже зізнався дружині про свій намір її покинути.
— Вибач, задумався, — сказав він уголос, сідаючи в машину.
— Звичайно, Міша, – поправила дружина сивий чубок і вставила ключ у запалювання.
Начебто і нічого особливого не почув Михайло в її голосі, але відразу чомусь захотілося вийти.
В пригоді, яка сталася хвилин через двадцять після зазначених подій, постраждав тільки поет. Ногу залишити так і не вдалося.
Через кілька місяців він вийшов з лікарні, зібрав свої речі, які міг на собі забрати – вони влізли в чемодан, схожий на той, з яким він колись увійшов в будинок своєї дружини, і з’їхав до друга в гараж.
Дружина за час перебування в стаціонарі жодного разу його не відвідала.
Фото ілюстративне.
