Невістка звикла, що Марина Іванівна приготує і за онуком подивиться, і у магазин сходить. У квартирі порядок, а молоді можуть працювати вдень на роботах. Потроху це увійшло у звичку й свекруха перетворилася на служницю у власному домі.
Марина Іванівна сиділа на кухні, втупившись у рахунки, які зранку дістала з поштової скриньки. Світло, вода, квартплата — цифри гуділи перед очима, але думки були десь далеко. За вікном осінній вітер шепотів, зриваючи останнє листя з платана у дворі. Марина Іванівна зітхнула, відклала папери й поглянула на годинник. Пів на п’яту. Скоро з роботи повернеться невістка Іванка, а потім Андрій. Час вже починати готувати вечерю, та жінці не хотілося нічого. Хотілося лише тиші.
Раптом грюкнули вхідні двері, й Іванка влетіла на кухню. Кинула сумку на стілець, не випускаючи з рук телефона, і одразу втупилася в екран.
— Марино Іванівно, ви знову цілий день удома сиділи? — кинула вона розсіяно, навіть не глянувши на свекруху, гортаючи стрічку.
Жінка повільно підняла очі. Вона вже звикла до таких зауважень, але сьогодні щось у тоні Іванки зачепило.
— А що я, Іванко, маю робити — бігати містом, як ти? — спокійно відповіла вона, з ледь помітною іронією. — Я, між іншим, зварила обід, помила підлогу і тепер от рахунки переглядаю.
Іванка обурилася, не відриваючись від телефона.
— Вечеря? Знову спагеті з сосисками? Андрій уже скаржився, що ми щодня їмо одне й те саме.
Серце Марини Іванівні стиснулося, але вона стрималася. Встала, підійшла до плити, почала знімати каструлю.
— Якщо Андрію не подобається — хай приготує собі щось сам. Або ти, раз така розумна.
Іванка нарешті відірвалася від телефона й подивилася на неї. Очі звузилися.
— Марино Іванівно, я взагалі-то цілий день на ногах. Клієнти, дзвінки, звіти… А ви тут — лише сидите.
Жінка обернулася до неї, тримаючи каструлю. Голос став твердим.
— Лише сиджу? А хто тут за вами прибирає, готує, доглядає за онуком, поки ви з Андрієм на роботі? І ти мені про спагеті?
Іванка вже відкрила рота, щоб відповісти, але в коридорі почулися кроки. До кухні зайшов Андрій.
— Ви знову сваритеся? — він кинув погляд спочатку на матір, потім на дружину. — Цього разу через що?
— Твоя мама вважає, що я після роботи ще й вечерю маю готувати, — сказала Іванка, схрестивши руки. — Я, між іншим, не хатня робітниця.
Марина Іванівна з гуркотом поставила каструлю на стіл.
— А я, значить, хатня робітниця? Я сорок років на фабриці відпрацювала, поки ти ще під стіл пішки ходила. А тепер замість того, щоб нарешті пожити спокійно, бігаю тут за вами, як прибиральниця.
Андрій зітхнув і підняв руки — мовляв, здаюся.
— Мамо, досить. Справді… Я голодний, як вовк.
Іванка закотила очі й вийшла з кухні, кинувши через плече:
— І ще й справжній цирк улаштувала!
Марина провела її поглядом, потім подивилася на сина. Він лише знизав плечима й мовчки пішов за дружиною. Каструля залишилася на столі. Порожня.
Наступного ранку Марина Іванівна прокинулася раніше, ніж зазвичай. У домі стояла тиша — лише настінний годинник відміряв хвилини знайомим «тік-так». Вона лежала, дивлячись у стелю, й згадувала вчорашню розмову.
Іванка завжди була різкою, але раніше Марина Іванівна стримувалася, мовчала — заради Андрія, заради спокою в домі. Але вчора щось у ній надломилося. Може, вік дається взнаки, а може, це просто накопичена втома. Та більше вона не хотіла терпіти докори.
Жінка підвелася, накинула халат і пішла на кухню. На столі вже лежала записка від Іванки: «Купіть хліб і молоко. Повернуся пізно». Вона зім’яла папірець і викинула у смітник. Ні, сьогодні вона бігати по магазинах не буде.
Замість цього жінка дістала старий записник — той, де зберігала номери подруг і знайомих. Перегортала сторінки, поки не зупинилася на одному імені — Лариса. Колишня колега з фабрики. Завжди активна, рішуча, з характером. Лариса завжди знаходила вихід, навіть коли здавалось, що його немає.
— Ларисо, привіт, — Марина Іванівна набрала номер, щойно годинник пробив восьму. — Це Марина. Мені дуже потрібна порада.
— Та годі! Марино, скільки років! — пролунало в слухавці знайоме бадьоре голосіння. — Що сталося?
Марина коротко розповіла про вчорашню сварку з невісткою. Лариса слухала мовчки, не перебиваючи, а потім обурилася.
— Знаєш, Марино, скажу просто: ти на себе забагато взяла. Вони молоді — хай самі крутяться. Ти що, їм прислуга?
— Але ж я не за ними доглядаю, а за онуком, — зітхнула жінка. — Назарчику лише три роки. Хто з ним буде, якщо не я?
— А твоя Іванка де? — не відступала Лариса. — Вона мати чи ні? Нехай наймуть няню, раз обидва такі зайняті. А ти, Марино, вже час і про себе подумати. Приходь до нас у клуб — тут життя вирує, не занудьгуєш.
— У який клуб? — здивувалася Марина.
— У нас тут у районі тепер є клуб для пенсіонерів, — засміялася Лариса. — І танці, і лекції, і навіть свій театр! Приходь, я тебе запишу, тобі сподобається.
Марина задумалася. Ідея здавалася дивною, незвичною… але водночас чомусь привабливою. Вона подякувала Ларисі й пообіцяла подумати. Поклавши слухавку, Марина оглянула кухню — чисту, але холодну, без тепла. Можливо, й справді час щось змінити у своєму житті.
Увечері дім знову наповнився шумом. Назар бігав коридором із іграшковою машинкою, Андрій дивився телевізор, а Іванка, щойно прийшовши з роботи, одразу пішла до спальні, посилаючись на втому. Марина Іванівна, закінчивши готувати вечерю, сіла у вітальні й гортала старий журнал. Вона не хотіла починати розмову, але Іванка заговорила першою.
— Марино Іванівно, ви купили молоко? — спитала вона з дверей.
— Ні, — сухо відповіла жінка, не відриваючи погляду від сторінки.
— Як це — ні? — Іванка насупилася. — Я ж просила.
— А я не твоя прислуга, Іванко, — Марина відклала журнал і подивилася на невістку. — Хочеш молока — піди й купи. Магазин за два кроки.
Іванка завмерла. Явно не чекала такого тону. Її обличчя миттєво почервоніло.
— Це серйозно? Я цілий день на роботі, а ви…
— А я, за твоїми словами, у відпустці? — перебила свекруха. — Я весь день бігаю за Назаром, прибираю, готую. А ти залишаєш мені записки, ніби я служба доставки.
— Але ж… — Іванка ледь не захлинулася від обурення. — Це мій дім!
— І мій також, — спокійно, але твердо відповіла Марина Іванівна. — Андрій — мій син, і я тут не гостя.
У цей момент до кімнати зайшов Андрій, почувши підвищені голоси.
— Мамо, Іванко… знову? — він глянув спочатку на дружину, потім на матір. — Що тут відбувається?
— Твоя мама вважає, що тут командує! — випалила Іванка. — Я лише попросила купити молоко, а вона читає мені нотації!
— Повторюю: я не твоя хатня робітниця, — твердо сказала мати. — Хочеш, щоб я за вами бігала? Плати мені, як платять няні.
Андрій відкрив рота, але нічого не сказав. Було видно, що він розгублений і не знає, чий бік зайняти. Іванка мовчки схопила сумку й вийшла з дому, грюкнувши дверима. Жінка подивилася на сина.
— Не дивися на мене так, — сказала вона. — Я сорок років працювала, щоб ти виріс. Але я не маю жодного бажання доглядати ще й за твоєю дружиною.
Андрій зітхнув і сів на диван.
— Мамо… — знову зітхнув він. — Я розумію, тобі важко. Але й Іванці нелегко. Вона працює, втомлюється…
— А я, значить, нічого не роблю? — Марина підняла брову. — Ти хоч раз бачив, скільки всього я роблю? Для твого сина, для цього дому. І ще маю слухати, що я комусь щось винна.
— Та ні… просто… давайте якось помиримося… — Андрій говорив без упевненості, ніби й сам не знав, чого хоче.
— Мир — це не коли одна мовчить, а інша наказує, — спокійно сказала мати. — Мир — це повага. А поки що в цьому домі я — безкоштовна і зручна робоча сила.
Андрій опустив очі.
— Мамо, не йди. Нам потрібна твоя допомога. Я працюю, Іванка працює… Як нам інакше?
— Вам не допомога потрібна, а людина, яка все витримає, — відповіла Марина. — А я вже не можу. І не хочу.
Марина встала й вийшла з кімнати. Зайшла у свою маленьку спальню, зачинила двері. Сіла на ліжко. Запанувала тиша. Навіть Мишко, кіт, десь притих. Вона згадала розмову з Ларисою. Клуб для пенсіонерів… танці, лекції, театр. І головне — нові знайомства, нове життя.
Жінка раптово підвелася, дістала зі шафи стару дорожню валізу. Поклала туди кілька речей — на день, на два. Скільки буде потрібно. Вийшла в передпокій. Андрій сидів на дивані, похмурий. Назар спокійно грався на килимі.
— Мамо, ти куди? — Андрій підвів голову.
— До Лариси. Переночую в неї. А завтра піду записуватися в той клуб. Мені теж потрібно чимось жити, крім каструль.
Андрій хотів щось сказати, але мати вже відчиняла двері.
Позаду залишався теплий, але гнітючий дім, у якому вона давно перестала бути просто матір’ю — стала нянею, куховаркою, прибиральницею. А попереду було свіже повітря. Нове повітря. І новий початок.
У Лариси Марина пробула лише два дні. Вони багато говорили — про життя, про чоловіків, про дітей, про втому, що накопичувалася роками. Лариса не повчала — просто слухала, підливала чай і сміялася своїм гучним, щирим сміхом, як у молодості. А ще повела Марину до клубу, де її одразу записали до театральної групи.
— Для початку спробуєш епізодичну роль, — підморгнула керівниця. — Але щось мені підказує, що ти ще засяєш на сцені.
Коли Марина повернулася додому, ніхто не вийшов її зустрічати. Двері відчинив Назар, радісно вигукнувши:
— Бабусю! Де ти була?
З кухні вийшов Андрій з розгубленим виглядом.
— Мамо… Ми думали, ти повернешся пізніше…
— Я вдома, — спокійно сказала мати. — Це моя квартира, якщо хтось раптом забув.
Іванка сиділа на дивані й дивилася телевізор. Привіталася сухо, без ентузіазму. Але ніхто не наважився почати нову сварку.
Наступного ранку Марина Іванівна зварила Назарові вівсянку, допомогла йому прибрати іграшки, а потім просто пішла до своєї кімнати. На кухні Андрій та Іванка мовчки варили каву. Мати не втручалася. Не питала, чи хтось голодний. Не мила за ними чашки.
Так минув тиждень. Марина готувала обід лише для онука, а все інше — стало відповідальністю Іванки й Андрія. Пил на полицях, розкидані речі, немитий посуд — усе це більше не викликало у мати ані обурення, ані сорому. Вона просто перестала всіх рятувати.
Одного вечора Іванка зайшла до Марини в кімнату й трохи ніяково спитала:
— Ви завтра будете вдома? Я не встигаю забрати Назара з садочка…
— Буду. Але лише до п’ятої. О шостій у мене репетиція, — усміхнулася Марина.
— Репетиція?.. — перепитала Іванка.
— Театральний гурток. Я тепер граю бабусю у виставі, — легко відповіла Марина, ніби так було завжди.
Іванка мовчала. Потім тихо сказала:
— Я… я сьогодні приготую вечерю. Може, щось таке, що ви любите?
Марина кивнула.
— Можеш приготувати. Але не для мене — для себе й Андрія. Я вже повечеряла у Лариси.
Марина пройшла повз невістку з тією ж упевненістю, з якою колись ішла до начальства на фабриці просити підвищення. Спокійно. Усвідомлено. І вперше за довгий час — без почуття провини.
Все змінилося. Не миттєво. Але тепер Марина почувалася добре. Вона більше не була прислугою в родині сина. У неї з’явилося власне життя, нові знайомства й нові захоплення. І цього разу — по-справжньому своє.
