fbpx

Нещодавно мені виповнилося сорок. І головним подарунком до Дня народження виявилося те, що я подала на розлучення з чоловіком

Ми одружилися двадцять років назад, я тоді мріяла про «принца» з яким проживу довге і щасливе життя… Але на жаль. Він таким «принцом» не був.

Ми йшли до розлучення останні десять років, а можливо, і більше. Тільки я все одно зараз повністю розгублена, чи правильно я зробила, хоча, здавалося б, все ясно і зрозуміло: ми – чужі.

Колись чоловік привіз мене в своє маленьке селище, звідки і виїхати куди-небудь непросто. Всі роки спільного життя нам з дітьми доводилося задовольнятися малим. З сусідами мені якось не щастило, близьких подруг не з’явилося. Були в моєму житті тільки чоловік, який з роками все більше віддалявся від сім’ї і діти.

Я закривала очі на його невірність, на те, що у вихідні та свята він, як правило, підробляв, але не для сім’ї, а для себе, коханого. Терпіла, скільки могла. Але ж кожному терпінню одного разу приходить кінець. І останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стала моя болячка.

Коли після складної операції я прийшла до тями, то єдиним бажанням було побачити скоріше того, хто, здавалося б, більше всіх бажав мого одужання. Але за два тижні я так і не дочекалася чоловіка. Він поїхав у відпустку до своїх батьків…

І тільки після цього вчинку я почала прозрівати. Ким був для мене цей чоловік? Для чого ми жили разом? Думки, одна суперечливіша від іншої, приходили в голову, не даючи спати ночами, працювати, вести господарство. Неспокій і нерозуміння, що навалилися на мене, буквально вибивала грунт з-під ніг. Я могла тільки плакати, жаліти себе і тим самим все більше заганяти наші стосунки в глухий кут.

А чоловік тим часом вів своє колишнє життя, і на мене уваги майже не звертав. Як, втім, і на дітей – зараз їм 16 і 18 років, тоді ж вони тільки пішли в школу.

Мені вже тоді хотілося розлучитися і почати все спочатку. Але я цього боялася, не уявляючи, як буду жити в цьому селищі, де прийнято перемивати кісточки всім і кожному. І я трималася за сім’ю, якої, напевно, вже й не було, щоб тільки не дати приводів для пересудів. А чоловік, відчуваючи мою залежність від нього, майже не давав грошей, часто не ночував вдома, байдуже дивився на дітей. І я знаю, куди йшли гроші…

Але весь цей час у мене був «статус дружини», а тепер його не буде. Що б не говорили, але у нас самотня жінка гідна лише осуду, ну, можливо, ще й жалості. Повірте, я відчула це на собі, ледь в селищі дізналися, що ми вирішили розлучитися. Мене просто ігнорують, обходять стороною.

І ось тепер я думаю: можливо, треба далі тягнути свою звичну лямку і нічого не міняти? Адже немає у мене ні хорошою професії, ні матеріального достатку, та й вік…

А діти, яким має бути ясно, як я переживаю, не поспішають зрозуміти мене. Вони знають, що грошей в будинку стане ще менше, і, швидше за все, звинуватять в цьому мене. Хоча я завжди говорила їм, що їх батько негідно поводиться. Напевно, так не можна, але мені важко стримувати свої емоції, коли вони рвуться назовні. Ось тому я і пишу в бездонну порожнечу Мережі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page