Ця історія слугує нагадуванням про складність людських стосунків. Вона не виправдовує вчинків героїв, а лише демонструє наслідки минулих вчинків.
– Синку, ти ж обіцяв, що платитимеш вчасно! Мені з банку дзвонять,
– А я до чого? Ти брала, ти й плати.
– Володику, ну як? Я ж для тебе брала! Ти обіцяв! Та де мені такі кощтиі брати, щоб платити?
– Нічого не знаю, мамо. Вважай, що заразом мені віддала за все, що мала дати за життя, заповнила абсолютну відсутність вкладень.
– Що? Не розумію, Володю! Що ти таке кажеш? Який обов’язок? Яка відсутність?
– Що-що! Разом кажу віддала все, що в дитинстві мені недодала! Це і відпочинок, і іграшки, і ту купку, що татко на квартиру відкладав, а ти, як найрозумніша, при втечі з собою завбачливо забрала. Ти ж ні про кого не думала, коли накивала пʼятами, тобі байдуже було і на мене, і на батька, і на батьків своїх. Ти ж навіть маму свою в дім для людей похилого віку здала, не замислюючись, коли вона свій дім продала! Що тепер похнюпилася? Приємно тобі зараз, мамо? Я тобі просто показав тебе.
– Володю, то ти не платитимеш?
– А чому я маю платити? Брала ти? Ти. От сама й плати. Успіхів, мамо! Ти сильна, ти впораєшся.
Ольга як стояла, так і сповзла по стіні. Як жити тепер? Що робити? Якщо самій платити, то грошей не вистачить навіть на їжу, не кажучи вже про комунальні платежі. Що ж тепер робити?
Божечку, та за що ж він із нею так? Синку, Володику! Ночей з тобою не спала, до себе притискала, а на схилі літ така подяка за життя, що вона йому подарувала?
А сама яка ж наївна! Стільки років його не бачила, не знала, та ні, на схилі літ совість прокинулася, як життя у сина склалося? Більше 20 років його не бачила, не знала, і ще б стільки ж не знала його! Як чоловіка свого другого поховала, зовсім сентиментальна стала, переживала сильно, покаятися хотілося перед сином та колишнім чоловіком.
От і покаялася, як з ситуації вийти, яку син так майстерно закрутив? А як ласкаво говорив, як розмовляв люб’язно! Мамо, мамочко, люба, одна ти в мене залишилося!
Де мій розум! Розвісила вуха, повірила синові, сама собі вигадала казочку, та сама ж і повірила! І от відплата! Заслужила! Але ж правий Володя, ой, який правий.
Сама собі боялася зізнатися Ольга, та тільки від думок нікуди не дінешся. Винна вона одна в тому, що так життя її склалося. Перед усіма винна. І перед сином, Володькою, і перед чоловіком, а вже як перед батьками своїми винна, немає їй прощення!
Добре Оля із чоловіком жила, біди не знала. На руках він її носив, беріг та порошинки здував. Одна біда, дітей не було. І в санаторії Оля їздила, і святими місцями, і по спецалістах бігала, і по бабках. Що з цього допомогло, незрозуміло, та тільки в 37 років Оля мамою стала.
Сина народила, назвали Володимиром. Чоловік ще більше про неї піклувався, ще більше оберігав, майже всі справи домашні на себе звалив, відпочивай, Олечко.
І відпочивала Оля, і спала вдосталь, і розважалася, тільки не принесло їй радості материнство, та й чоловік зі своєю опікою дратував.
Щойно дочекалася, коли в садок Володька піде, та на роботу стрімголов побігла, хоч там від сина відпочити.
Ювілей свій Оля святкувала з розмахом. Хоч і говорили їй усе, що 40 років не святкують, а їй хоч би що, хочу, і все.
Неначе на своє життя Оля глянула. На що вона витрачає свої найкращі роки? Чоловік-тюхтій, син – його копія. Квартира – і не квартира зовсім, будка двокімнатна, що чоловікові від батьків дісталася.
Ні гостей запросити, ні самій усамітнитися. У кімнаті син живе, у залі, на старому скрипучому дивані вона з чоловіком. Скільки вона просила – давай нормальну квартиру купимо, більшу, щоб і у нас своя спальня була!
Чоловік спочатку погодився, почав відкладати. Він міг збирати, зарплата хороша, а в неї що? 3 копійки, на помаду хорошу і то збирати треба, зате і робота – не пильна.
Складав, складав, а потім в одну мить передумав, мовляв, до чого нам велика квартира? І цієї вистачить, краще відкладемо, та синові квартиру купимо. Швидко росте синочок, вже 3 роки йому, кліпнути не встигнемо, як виросте. А так, квартира у дитини буде своя.
Наче і правильно чоловік говорив, та Оля зубами скреготіла. Все йому, сину, а вона, Оля, наче й не потрібна вже. Всі аргументи чоловіка, що багато хто так живе, пропускала повз вуха.
Коли зав’язалися у неї стосунки на роботі з чоловіком, який приїжджав у відрядження, зовсім Оля голову втратила, і ні хвилини не думала, коли він покликав її з собою.
Крадучись втікала з дому, прихопивши не лише свої речі, а й гроші, які чоловік необачно зберігав удома. Не довіряв Дмитро банкам, вважав, що вдома надійніше, всі свої, ніхто не полакомиться на заощадження.
Далеко поїхали, щоби не знайшов ніхто. Розлучилася з чоловіком, вийшла заміж знову. Ще кілька разів переїжджали, чоловік новий був вже досвідчений, мандрував подалі від дітей з попередніх шлюбів.
Час швидко минув, от уже й захід на носі. Сина так жодного разу й не бачила, не потрібний він їй був. До матері приїхала, коли та злягла після поминок за батьком. Ні чоловіка колишнього, ні сина не було у місті на той час. Син у столиці вчився вже, а чоловік був у тривалому відрядженні. Тож і поїхала до матері, знала, що нікого не зустріне.
Вибачила літня матір Олю. Яка б не була, а донька. Вибачила, і повірила донці. Оля горлицею воркувала, мовляв, як ти тут одна будеш, мамо? Поїхали зі мною, будемо разом жити, під наглядом будеш, а не одна.
І вибачила мама Олю, і повірила, і довірилася. І сама вже далеко не молода, і Оля не юнка, мабуть, одумалася.
Квартиру швидко продали, сусіди давно бабуську просили продати, що хочуть матір ближче перевезти.
Оля гроші взяла, а про маму забула. Навіщо її з собою везти? Наплела всякої всячини, мовляв, тимчасово тут поживеш, а потім через кілька тижнів я тебе заберу, підготувати кімнату тобі треба, та й з документами питання вирішити.
Бабуся Володі вже з дому для літніх людей зателефонувала. Журилася над своєю довірливістю.
Забрали Володя з батьком бабусю до себе, тільки не довго протрималася, за рік її не стало. Оля і попрощатися не приїхала.
Вже і сама вона на пенсію давно вийшла, і чоловіки, що колишній, що теперішній пішли в засвіти.
Веселитися вже немає ні сили, ні грошей, ні бажання. Згадала Оля, що сина має. Знайшла його сторінку в соцмережі, дивилася іноді на фото та зітхала. І зовсім не на чоловіка він схожий, а її копія.
Довго так крадькома милувалася вона дорослим сином, а одного разу повідомлення отримала.
Коротке зовсім, 2 слова всього, зате які!
– Привіт, мамо!
Спілкуватися почали, спочатку переписка, потім зідзвонювалися. Вже ні дня Ольга не могла прожити, не отримавши звістки від сина, як він там, чи все добре? Така ніжність і любов на неї нахлинула, сиділа часто Ольга і думала – і як вона стільки років без сина жила?
Син обіцяв приїхати у відпустку, розмовляв ласкаво, і начебто навіть зрозумів, чому вона так вчинила, а виявилося, що просто здалося. В одну мить лагідний, люблячий син показав свою істину натуру, залишивши матір сам на сам з проблемами, які й сам спричинив.
Одного дня Володимир сумнезним голосом повідомив, що має великі проблеми на роботі, і йому потрібна суттєва допомога. Ольга, бажаючи допомогти синові, віддала йому всі свої заощадження, а коли їх не вистачило – звернулася по додаткові кошти. Вона вірила, що він виконає свою обіцянку, але зв’язок з ним раптово обірвався.
Володя просто зник. Перестав писати, дзвонити, та й на дзвінки не відповідав.
Почалися дзвінки зі сторонніх номерів. Коли жінка все ж таки додзвонилася до сина, він їй сказав, що робити нічого не буде. Це такий їй подарунок, і він готувався дуже довго.
Володя не потребував грошей матері, і ніяких проблем у нього не було. Була тільки нескінченна образа на жінку, яка дала йому життя, і так вчинила не тільки з ним, ще зовсім малим тоді, а й з його батьком та бабусею.
Коли він побачив маму у рекомендованих друзях, план дозрів у голові миттєво. Вона повинна відчути все те, що зробила люблячим людям.
Спочатку він хотів, щоб вона продала свій будинок і залишилася жити на вулиці, але потім вирішив, що це буде занадто! Придумав тоді ідею про проблему на роботі.
Але Володя ні копійки з маминих грошей не витратив.
Коли Ольга зрозуміла, у що вляпалася, мала тільки один вихід – продати будинок, і віддати все, що мала, і на решту купити маленький будиночок.
Щоб не примножувати мінус будинок довелося продати за дуже низькою ціною. Все погасила, а вже про будиночок у місті та й у передмісті залишалося тільки мріяти.
Довелося купити кімнату в гуртожитку, щоби не залишитися на вулиці. Ну хоч дах над головою є, а про ремонт залишається лише мріяти. Більшість пенсії йде на ліки. За той рік, що тривала ця історія з виплатами, продажем будинку та переїздом самопочуття Олі сильно похитнулося.
Коли Ольга побачила повідомлення в соцмережі, вона довго не могла наважитися його прочитати, а коли нарешті зважилася, то просто сиділа і плакала.
– Ну що, мамо? Як тобі живеться? Зрозуміла, нарешті, що не можна прото так творити все, що тобі захотілося? Скільки сліз ти принесла тим, хто любив тебе? Хай буде тато і я. Ми пережили, хоч і важко було. Ти ж ніколи не спитала, а як ви жили, синку? Тільки повторювала, що дуже любиш мене.
Скільки разів я хотів знайти тебе і просто виказати все в очі! Дякуючи батьку, що завжди тебе виправдовував, вигороджував. Важко було, але ми впоралися. Пам’ятаєш, що ти написала, коли пішла? Ти сильний, ти впораєшся. Тато впорався. Ми жили без тебе. Всяко жили і погано, і добре.
Я хотів, щоб ти відчула, що відчувала бабуся. Хотів лишити тебе на вулиці, без житла. Пошкодував. Вирішив дати тобі можливість виплутатися. Молодець, ти сильна, ти впоралася.
А бабуся так і не змогла впоратися. Я не знаю, чи зможеш ти це усвідомити, але ти сама створила своє майбутнє. Живи, радуйся життю, якщо зможеш.
Ой, точно. Гроші. Хотів їх тобі повернути, мені нічого від тебе не треба, та передумав. Замовив добрі пам’ятники дідусеві з бабусею та батькові. Вважай, що перед ними ти покаялася. Решту відправив тобі курʼєром.
Довго не могла заснути тієї ночі Ольга. Згадувала життя своє і сльози самі текли з очей. Син правий, справедливий. Що заслужила, те й отримала. А що вона хотіла? Любові та турботи на схилі літ? Не заслужила.
Це історія не закливає до осуду, а лише ілюструє складність людських стосунків.