fbpx
Дозвілля
Не виходь заміж за Андрія. — Мармурові очі старенької потемніли і не кліпаючи застигли на Настиному обличчі. Велику помилку робиш, теж. Не повинні ви з Андрієм бути на одній життєвій стежці. Не буде з ним в тебе щастя. Потерпи трохи, зустрінеш свого судженого

Напередодні Настиного весілля, як і належить, подруги вирішили влаштувати дівич-вечір. Останні два роки Настя жила в передмісті, в будинку, який дістався у спадок від бабусі. Не великий, не маленький, теплий, затишний. Ну і що, що на роботу і з роботи доводилось добиратись півтори години. Поспішати Насті було нікуди. Зате повітря було справжнім, просочене ароматом материнки й іван-чаю, стиглої малини і дозріваючими яблуками. Зранку шелестіння листя об запітніле скло, ввечері стрекотіння цвіркуна, який влаштувався десь в дверному косяку. Від цих простих радощів всередині розливався спокій, якого так не вистачало в метушні міського життя.

Подруги хотіли організувати останній вечір Настиного незаміжнього життя десь у нічному клубі чи караоке, але Настя наполягла на тому, щоб зібрались тут, в цьому будинку. Закінчувалось не тільки її незаміжнє життя, але й життя тут, в куточку тиші і умиротворення.

Майбутній чоловік – Андрій – був категорично проти життя за містом. “Коли-небудь на пенсії, можливо, і відчую потяг до землі, – казав він, – а зараз я не збираюсь по чотири години щодня в заторах стояти. Та і що в селі привабливого? Туга неймовірна!” Настя кивала, мовчки погоджуючись. Будиночок залишиться, вона буде навідувати його інколи на вихідних та у відпустці. Настин потяг і нелюбов Андрія до сільського життя – були не єдиними відмінностями між ними. Пара часто сварилась через дрібниці і не тільки. Але Андрій завжди першим робив крок до примирення, вибачався, привозив квіти, водив у ресторан, клявся в коханні. Кохав, як умів – різкий та імпульсивний – яскраво і спішно. А чи кохала Настя? Вона старалась не думати про це. Тому що, коли починала думати, їй здавалось, що в душі замість метеликів, про які говорять закохані, вона відчувала космічну чорну діру. Діра розросталась зі зміїним шипінням, ширилась і затягувала в себе все, що Насті було дорогим – товсті книги, в коричневих палітуртах, чай з листям смородини, разом з улюбленою кружкою в червоний горошок, і навіть цілого пухнастого Настиного кота. Кіт з переляку чіплявся за краї чорної діри і боляче дряпався. Від цього Настя здригалась і рефлекторно притискала руки до себе. Звичайно, це все їй здавалось, але було таким реалістичним, що мурашки бігли від зап’ястків до шиї.

Так, Настя не кохала Андрія. Але заміж виходила. Андрій був старший на дев’ять років. Надійний, самодостатній. Ані мороки, ані клопоту знати не будеш, заздрили подруги. Настя знову кивала, мовчки погоджуючись. І ось призначений урочистий день. Біла сукня, що зачаровує хвилями, акуратно вивішена на дверку шафи. Завтра в ній Настя скаже: “згідна”, а сьогодні бульбашки ігристого, полуниця і вершки в елегантних високих креманках. Старі й нові історії, які розповідаються по колу, музика і дзвінкий сміх подруг. Через веселий гам Настя не одразу почула глухий стукіт залізного кільця по брамі. Ні, не здалося, дійсно, хтось стукав, здивувалась Настя. Ніхто не користувався цим способом сповістити про свій прихід.

Давно вже був встановлений дзвінок. Та й гостей сьогодні більше не чекали, всі в зборі. Настя поспіхом побігла до воріт.

— Доброго вечора, — вибачливим тоном звернулась до неї літня жінка, яка стояла за воротами. Вона була схожа на шкільну вчительку: сиве волосся суворо зібране в ґульку, сірий в’язаний кардиган накинутий поверх блакитної блузки, вільна спідниця, розношені туфлі на крихітному підборі. Очі сірі, ніби дивляться крізь тебе.

— Добрий вечір, – відповіла Настя. В повітрі повисла питальна пауза. Настя чекала пояснень, з чим завітала незнайомка.

— Ніна Михайлівна мене звати. Я мама Володимира Ярцева.

— Щось сталось з Володимиром? З Павлом? — занепокоїлась Настя. Володя був її сусідом. А Павлик його сином. Жінка Володимира пішла від нього років п’ять назад в пошуках безтурботного життя. Залишивши чоловікові сина і борги на кредитних картках. Володимир зневірився, але заради сина опанував себе, не почав пити, як чекали сусідські пліткарки, працював, виховував Павла суворо, але справедливо. Настя перейнялась до них по-дружньому й допомагала чим могла, розуміючи що в домі не вистачає жіночої руки.

На вихідних пригощала налисниками та пиріжками, по випіканню яких була вже майстром. Привозила Павликові книги з міської бібліотеки. А навесні засадила невеличку клумбу під вікнами їх будинку братками і різнокольоровою петунією. Дрібниці, а настрій хлопців підіймався. Володимир також в боргу не лишався: підправив старі дошки, які стирчали з підлоги, прибив карниз, допомагав загалом. Павлик з задоволенням запрошував Настю на велопрогулянки чи в ліс за суницями. З якої Настя варила ароматне варення й ділила порівну між ними і своїм невеличким погребом. Настя знала, що у Володимира є мати, а у Павла бабуся, що вона літнього віку і навідувати їх їй складно. Вони самі часто їздили до неї в сусіднє село. Інколи Володимир навіть вмовляв маму переїхати до них, але старенька відмовлялась, не хотіла залишати свій дім, та і вважала, що так у сина є більше шансів одружитись вдруге.

— Ні, ні, — поспішила заспокоїти Ніна Михайлівна, слеснувши сухими руками в морщинках. — Все у хлопців добре, — додала вона з ніжністю. – В тому числі завдяки тобі, Настюшо. Знаю я, як ти їм допомагаєш. Приїхала ось сьогодні в гості до них, вирішила зайти віддячити.

— Ну що ви, — Настя зніяковіла, — ми по старій дружбі, по-сусідськи…

— За це і дякую,— перебила Ніна Михайлівна. Насті причулись в її голосі різкі нотки. – Не сердься на мене, я жінка літня, але чим зможу, тим віддячу. — Не виходь заміж за Андрія. — Мармурові очі старенької потемніли і не кліпаючи застигли на Настиному обличчі.

— Що, пробачте? – Настя не розуміла, що відбувається. – Звідки ви знаєте про Андрія? Що ви хочете від мене? Ааааа, – їй здалось, що вона здогадалась, до чого хилить бабуся. – Я ж вам пояснюю, я Володю вашого не кохаю, ми просто друзі, сусіди – розгублено і трохи з острахом посміялась Настя.

— І це я знаю. І те, що помилку робиш, теж. Не повинні ви з Андрієм бути на одній життєвій стежці. Не буде з ним в тебе щастя. Потерпи трохи, зустрінеш свого судженого – Сергієм звуть.

Дівчина переступала з ноги на ногу, зачіпаючись очима за напливаючі сумерки, хоч би не зустрічатись з пронизливим поглядом Ніни Михайлівни. За спиною в будинку пролунав сміх, хтось фальшивив підспівуючи модному співаку, а тут, за помальованими дерев’яними воротами застигло повітря, ніби, прислухаючись до старечого голосу.

— Не розумію, — здалась Настя.

— Ворожила я на тебе. Карти мої ніколи не обманюють. Не виходь завтра за Андрія. Як можу, так дякую.—Бабуся обернулась і твердим кроком попрямувала до сусіднього будинку.

— Ось тобі й старенька жінка, — промайнуло в думках майбутньої нареченої, проводжаючої стареньку поглядом. — Бррр, — струснула вона головою. З будинку вже чути викрики подруг, які загубили винуватицю торжества.

Весілля було розкішним і веселим. Відгриміло, відгуділо, але щастя не принесло. В скорому часі Андрій став нервовим без всіляких причин, частіше затримувався на роботі, а по поверненню від нього тхнуло випитим. Настя ображалась, потім зчиняла лемент, пробувала мовчати, пробувала кричати. Результат був той же – чоловік пропадав частіше й довше. Через чотири роки дівчина перестала боротись і надіятись. Просто зібрала речі й поїхала. Дім чекав її і зустрів терпким запахом дерева та сушеного полину. Виявилось, це Ніна Михайлівна порозвішувала над дверима маленькі пучки, акуратно перев’язані червоними нитками. “Від нечистого” – розвів руками Володя, ніяково посміхаючись. В його домі тепер хазяйнували вправні руки його нової жінки. І босоніж навколо бігав другий син, якому ось-ось виповниться два рочки. Настя привітно помахала новій сусідці й підмигнула маленькому шибенику. Дім обійняв, лікував і заспокоював.

За вікном темніло. Настя сиділа біля столу й вертіла в руках кружку в червоний горох. І тут вона згадала дівич-вечір. І Ніну Михайлівну. У той вечір Настя не надала значення її словам. Струснула головою і повернулась до веселощів з подругами. А зараз згадала й посміхнулась. Раптом на столі блимнув телефон, прийшло сповіщення про повідомлення. Соцмережі. Настя не заходила на свої сторінки вже давно, не до цього їй було.

— Привіт! Нарешті знайшов тебе. Прізвище змінила, я і не знав. – Прочитала вхідне. Відкрила профіль і хвилину не кліпаючи дивилась на екран. Сергій. Сергійко. Вони виросли тут разом, загорілі, босі. Кожне літо починаючи з трьох років вони проводили у бабусь. З самого початку вели розкопки на городах, замість пісочниць, потім Сергій захищав Настю від великого строкатого півня, а Настя плела йому вінки, як своєму лицарю та герою. Тридцять спекотних літніх місяців. А потім вони виросли.

Приїжджали рідше, майже не бачились, розмовляти ставало дедалі тяжче та і тем спільних все менше й менше. Потім Настя чула, що Сергій після армії лишився продовжувати воєнну кар’єру десь далеко. Пізніше не стало дідусь Сергія, бабусі ж не стало ще раніше. Будинок їхній пустував, а город заростав колючками дикої малини.

— Привіт! — відповіла Настя. І телефон не замовкав до ранку, сповіщаючи про нові повідомлення. А Настя писала і писала у відповідь. Вони могли говорити про все на світі, як колись, сидячи на березі річки з саморобними вудками. Сергій закінчив службу і повертався на Батьківщину. Сім’я не склалась, друзі розгубились. В планах було реставрувати старий сільський будинок. Настя розповідала про себе та своє невдале заміжжя. І про бабусин будинок. І згадали кольорового півня. І як пірнали з берега в озеро. І як з гори на велосипедах перегони влаштовували. І ще багато чого…

Сергій прибуде в суботу зранку. Настя вирішила приготувати свої фірмові пиріжки.

Автор: Svіtlana Нess.

Фото ілюстративне.