fbpx
Саморозвиток
Не треба нам співчувати: сестра-монахиня написала відповідь на сотні питань щодо життя в монастирі

Цей допис – відповідь на сто озвучених і тисячі неозвучених питань, чому ми пішли і лишаємося у монастирі. Я буду писати від імені “ми”, тобто моєї монашої спільноти, бо поза нею цей текст не має жодної цінності.

Багато людей нам співчувають, бо вважають, що:

–  у монастирі ми мучимося, як пташки в клітці

– нам нічого не можна (під словом “нічого” кожен підставляє те, що найбільше би хотів, будучи у монастирі)

– нас тут тримають під замком/контролем/сліпим послухом

– нам не можна заміж, дітей, чоловіка і всіх радостей (і клопотів), з тим пов’язаних

– нам не можна відпочивати, подорожувати, їсти смачну їжу, вдягати що-небуть, крім габіта (так називається наш одяг)

– ми просто нещасні дівчата, в яких не склалося життя і нам не було де себе подіти. Тому пішли в монастир.

А тепер я скажу, як все є насправді.

Моя спільнота Редемптористок – це 23 сестри і 3 кандидатки в сестри. Кожна з них – красива, освічена і обдарована особа, яка могла багато чого досягнути в житті. Багато з нас мали прекрасні роботи, кар’єрний ріст, кандидатів на наречених і безліч пропозицій у світському житті. Але є щось більше, ніж пропозиції і зиск, тому ми залишили це вам, а собі обрали інший спосіб життя. Навіть не ми обрали, а нас обрав Ісус, щоб ми зробили те, що Він для нас запланував. У мене це було схоже на любов з першого погляду. Коли розумієш, що лише Він і більше ніхто. Всі інші та все інше раптом потьмяніло і втратило свою цінність перед цінністю запрошення бути монахинею. Належати Такому, який ніколи не зрадить, за плечима якого надійніше, ніж за скелею, і з яким кожен день – нові пригоди. Думаю, що щось подібне пережила і переживає кожна з нас.

Дехто вважає, що у монастирі ми лише молимося і більше нічого не робимо. Так, ми молимося 4-5 годин на день, інколи й більше. Молимося Літургію, Утреню, Вечірню, Часи, Ісусову молитву, молимося Святим Письмом, щоденно маємо годину особистої молитви. Бо є за кого і за що молитися. Бо щоденно до кожної з нас пише 5-10 осіб і просить, аби ми про них у цих молитвах згадали. А потім пишуть, як це подіяло на їхні проблеми. Але, окрім молитви, ми робимо тисячі справ. Ми живемо у монастирях, які треба прибирати, ремонтувати, ми готуємо їсти, бо живі люди, робимо покупки, платимо комунальні, перемо, прасуємо, водимо авта, які треба заправляти і ремонтувати, ведемо рахунки, здаємо звіти.

Ми працюємо з людьми, що займає більшу частину нашого часу. Наші сестри ведуть духовний та психологічний супровід різних людей, працюють зі студентами в Колегіумі УКУ, очолюють Школу Духовного Життя та Євангелізації, ведуть три молодіжні спільноти при парафіях Редемптористів, катехизують дітей та дорослих, проводять біблійні кола, працюють з жінками вживу та онлайн, їздять на місії в села та міста, пишуть ікони, шиють ляльки, роблять свічки, вервиці і чотки, допомагають залежним і співзалежним змінити життя, фотографують, працюють на багатьох парафіях – співають, ведуть захристії, дбають про красу храму. Мої сестри дають щороку десятки реколекцій, пишуть та перекладають книги, вчать мови, богослов’я, захищають магістерки, ліцензіати і докторати, дають лекції в Україні та за кордоном. Дають інтерв’ю, пишуть статті, організовують заходи і фестивалі, школи аніматорів. І ведуть соцмережі, в яких допомагають людям зрозуміти, що Бог їх любить безкоштовно.

Я точно щось забула, бо ми робимо ще більше. Ми вкладаємо в себе багато ресурсів: щороку їздимо на 8 днів реколекцій у мовчанці, щоб краще чути Божий голос. Ми маємо формацію від першого дня у монастирі до кінця свого життя, щоб щоразу ставати кращими, глибшими і більш справжніми. Кілька наших сестер постійно дбають, щоб інші сестри пізнавали нові теми, отримували нові знання і досвід, супроводжують нас у важких моментах і шукають, як нам зростати у любові.

Дописавши до цього моменту, я розумію, що дуже вдячна Богові, що покликав мене саме сюди. Що дав мені таку спільноту, в якій немає “скляної стелі”, яка не дасть мені зростати ще більше. Бог дав нам шалений потенціал, і тут ми його реалізуємо по максимуму. Думаю, Ісус тішиться нами.

І останнє, що треба знати: в монастир ніхто нікого не затягує. Навпаки: ми сто разів спитаємо дівчину, яка хоче стати однією з нас, чи справді вона готова на таку авантюру. Чи дійсно вона цього хоче? І лише коли вона буде точно готова, ми її приймемо у наші ряди. А якщо ви десь зустрінете тих, хто буде вас тягнути в монастир, тікайте від них подалі.

Отак і живемо. Дякую, що дочитали 🙂

С. Антонія МНІ