fbpx
Дозвілля
Не можу віднести себе до розряду красунь, але, Богу дякувати, не позбавлена заряду принадливості, тому ніколи не доводилося потерпати від браку чоловічої уваги. Цього літа мені виповнилося двадцять років, тож я попросила батьків купити путівку на море

Не можу віднести себе до розряду красунь, але, Богу дякувати, не позбавлена заряду принадливості, тому ніколи не доводилося потерпати від браку чоловічої уваги. Цього літа мені виповнилося двадцять років, тож я попросила батьків купити для своєї “ювілейної” донечки путівку на море. Батьки погодилися, і я, авансом отримавши подарунок на день народження ще й у вигляді мініатюрних золотих сережок, через місяць після свого прохання вже підставляла спину сонячним променям, і чоловічим поглядам.

Було спекотно. Я втерла сонцезахисний крем і мала намір трішки полежати, перш ніж зайти у море, коли до води підійшов красивий високий хлопець, кинув погляд на аквамаринову поверхню й ліниво, граючи чудовим комплектом м’язів зайшов у воду. Мені закортіло показати незнайомцеві, як добре плаваю. Перегнала його, і застрибнула у хвилі. Пливла не поспішаючи, впевнено розсікаючи. Відчувала, що хлопець десь поруч, але не стала шукати його в морі, будучи абсолютно впевненою, що він неодмінно підійде до мене потім на березі, щоб хоча б поцікавитися, де я так навчилася плавати. Час від часу, піднімаючись над водою, бачила поодиноких плавців, якийсь катер і канат що спускався з нього, і знову повністю віддавалася заколисуючій морській стихії.

Раптом, отямившись від напівдрімоти, відчула пронизливий спазм: мої ще секунду тому пружні й сильні м’язи вхопив корч, зробивши мене повністю безпомічною перед поглинаючою безоднею. Я з несподіванки, не могла навіть відчепити від купальника шпильку, яку завжди завбачливо беру з собою. Тому відразу ж пішла під воду, скорчена тисячами голок і передчуваючи непоправне. І це напередодні дня народження! Та в ту мить, коли все усвідомила, мене підхопила сильна, впевнена рука.

– Що трапилося? – перед розширеними очима виникли чоловічі зіниці. Це був він, незнайомець. Я з радістю дивилася в його карі очі, майже зниклі під чубом каштанового волосся. Добре, що поруч виявився саме він, подумала, уже сидячи в катері, з якого нам кинули рятівний канат. Відчула радість. Ще б пак. Адже мене врятував саме той, хто сподобався.

Хлопець провів мене до дверей готельного номера, махнув на прощання рукою і задріботів униз сходами. Я розчаровано копирсалася “у дверях ключем, переживаючи, що не справила на рятівника належного враження.

Уже переступила поріг, коли на плече лягла чоловіча рука. Хлопець, якого вважала зниклим безвісти, повернув мене обличчям до себе і, сміючись, сказав, що він, як Коломбо, “по-кіношному” забудькуватий, але як і той згадує про все в останню хвилину, тільки не нишпорить для цього по кишенях, шукаючи папірці.

– Леді, – він театрально вклонився, черкнувши рукою біля підлоги так неначе в ній був крислатий капелюх з пером. – ми з вами не познайомилися. Я – Мирон.

– Оксана, – полегшено зітхнула я, намагаючись приховати радість, спричинену його появою.

Він ще раз вклонився і зник за дверима. Я без сил впала на застелене ліжко, аж тепер усвідомивши, як все могло б закінчитися для мене сьогодні. А потім заснула міцним сном. Аж ось незамкнені двері рипнули і в кімнату втиснулася  голова Мирона. Він вибачливо кліпнув довжелезними віями і, знову сміючись зі своєї незібраності, сказав:

– Ну хіба я не викапаний Коломбо? Забув запросити тебе сьогодні кудись посидіти. Який тобі бар подобається, скажімо, о дев’ятій?

Я відповіла, що ще не відвідувала ще жодного, оскільки досі ще ні з ким не познайомилася, а самотою ходити в місцях розваг не хотіла – нащо створювати неправильне враження про себе і купу неприємностей, що традиційно супроводжують такі випадки.

Ввечері кілька разів глянула на себе, в дзеркало і справедливо вирішила, що у короткому без рукавів платті і золотистих босоніжках схожа на симпатичну русалочку. Хотіла нанести на щоки трішки гриму, але, побачивши своє відображення у дзеркалі, зрозуміла, що це вже зайве – усе обличчя і так вже заполонив рум’янець нетерпіння.

У мене перехопило подих, коли зустріла Мирона біля виходу з готелю. Світлий літній костюм робив його граціозним, подібним до гнучкого звіра на зразок леопарда чи ягуара. Той помітив мене, усміхнувся, пішов назустріч, стрімко розсікаючи повітря руками, як хвилі в морі. Мені аж перехопило подих від гордощів, що саме зі мною він буде сьогодні. У барі ми розповідали одне одному про себе: хто? де? коли? Я дізналася, що ми з ним однолітки і одного знаку зодіаку. У народженні він випередив мене тільки на тиждень. Це означає, що його ювілей був три дні тому, а я святкуватиму свій теж через три дні.

Зраділа, що з’явилася така нагода – ненав’язливо подякувати за порятунок. Дорогою додому зайшла з Мироном до “цілодобового” супермаркету й купила в подарунок годинник.

– З днем народження і з вдячністю за порятунок. Ти вчасно, як за годинником, врятував мене. Тож і надалі встигай усюди, – з цими недоречно-вишуканими словами одягла подарунок на його засмаглу руку. І з нетерпінням стала очікувати подарунка у відповідь. Ой, це ж три довгі дні!

Вони минули дуже швидко. Ми з Мироном проводили разом усі дні й вечори, якщо ж точніше – він проводжав мене до готелю на ранок: у великому курортному місті так багато розваг!

Ось і день народження. Хлопець постукав у двері об одинадцятій і ні словом не обмовився про те, яке у мене сьогодні свято. Ображена, теж мовчала. Можливо, він тоді перебрав і не звернув уваги на мої слова Я ж горда, не можу йому сказати, яка подія сьогодні у мене. А може, у нього немає грошей на подарунок, тому й мовчить? Ні, очевидно, я для нього нічого не означаю.

День був безнадійно зіпсований. І ніщо не могло повернути мені втрачений гарний настрій. Час від часу, кидаючи погляд на Мирона, що ніжився на соні тут же опускала очі, боячись видати емоції. А він ніби й нічого не помічав. І хоча хлопець цілий день був сама ввічливість і люб’язність, у мене «закипало» від того, що він нічого не згадує про мій день народження. Тож хотілося тільки одного – скоріше залишитися наодинці й зануритися в рятівну подушку.

О пів на дванадцяту Мирон відвів мене до готелю, але не залишив одразу ж за вхідними дверима, а разом зі мною підійшов до кімнати і спокійно дивився на те, як я витягую ключ, як нервово рву ним замок. Уже стримувала приглушені за цілий день емоції, але гостинно розчинила двері перед хлопцем: “Заходь, невдячний” (це звісно, подумки). Він підійшов до мене, міцно притис до грудей, ніжно і і легко поцілував. А тоді вклав! до рук невеличку, вкриту замшею коробочку:

– З днем народження, Оксано! Ти ж народилася за п’ять хвилин до дванадцятої? Чи я тоді щось не так зрозумів?

Надягаючи на шию золотий ланцюжок, почувалася найщасливішою дівчиною на землі.

На жаль, дні відпочинку лишилися позаду: Стою біля поїзда, який через добу примчить мене до рідного дому. А туди зовсім не хочеться, бо як можна просто так покинути такого чудового хлопця з кумедними “коломбівськими” звичками.

У Мирона очі теж на мокрому місці. Обіцяє приїхати до мене. Яке щастя, що наші міста відділяє менше ста кілометрів. Останній поцілунок, прощальний помах руки з підніжки.
Поїзд рушив, принісши, смуток: Мирон не поцікавився: моєю адресою. Ну, він, як Коломбо, а я, я, як могла про це забути? Ходила вагоном як сновида, аж поки з сусіднього купе не висунулися дві хлоп’ячі і дві дівчачі голови. Так я опинилася у веселому гурті, і на час про все забула.

… На пероні вокзалу мого рідного міста мене чекав… Мирон. Він підбіг до вагона тримаючи в руках величезний оберемок квітів. Його очі сміялися.

– Посадив тебе у поїзд і згадав, що не знаю твоєї адреси. Я до готелю. А там навідріз відмовилися давати такі дані (безпека клієнта понад усе). Тоді я в аеропорт. Переночував у вашому вокзальному готелі. І оце чекаю твого повернення. Ну зовсім як…

– Коломбо, – сміючись разом з ним щасливим сміхом, закінчила я.

Олександра Гандзюк