Оксана прокинулася від того, що Сергій крутився в ліжку вже хвилин двадцять. Вона розплющила очі й подивилася на чоловіка — він лежав на спині, втупившись у стелю, і виглядав так, ніби на його плечі щойно звалилася вся світова турбота.
— Що трапилося? — запитала вона, потягнувшись і позіхнувши.
Сергій зітхнув так важко, що Оксана мимоволі посміхнулася. Вона знала цей зітхання. Це було зітхання людини, яка ось-ось скаже щось, чого зовсім не хоче вимовляти.
— Я вчора заходив до мами, — почав він, не відводячи погляду від стелі.
— Ну й як вона? — Оксана сіла в ліжку, відкидаючи ковдру. За вікном було сіре січневе ранок, і в квартирі було прохолодно, типова київська зима з мокрим снігом за вікном.
— Вона на нас образилася.
Оксана насупилася, намагаючись пригадати, що могло статися. Після новорічних свят минуло вже понад два тижні. Вони бачилися зі свекрухою саме на святі, обмінялися подарунками, випили ігристого, і все було цілком спокійно.
Правда, Марія Іванівна здалася їй трохи холодною, але Оксана списала це на втому — свекруха завжди хвилювалася, щоб стіл був ідеальним, а свято — бездоганним.
— Образилася? На що?
Сергій нарешті повернув голову й подивився на дружину. У його погляді було щось винувате, ніби він сам був автором тієї образи, про яку збирався розповісти.
— На подарунок, — видавив він. — Мама каже, що натякала на сережки, а ми подарували їй хустку.
Оксана відчула, як наростає роздратування. Вона прекрасно пам’ятала цю хустку — вовняну з кашеміру, ніжно-бежеву, з тонким візерунком.
Вона обирала її майже годину в хорошому магазині в центрі Києва, переглядаючи десятки варіантів, бо хотіла знайти щось справді гарне й якісне. Хустка коштувала чимало, і Оксана була впевнена, що це чудовий подарунок.
— Натякала на сережки? — перепитала вона, відчуваючи, як голос стає холоднішим. — Сергію, вона показувала мені фото в якомусь каталозі й сказала: «Оце яка краса». Я вирішила, що це просто розмова, а не прямий натяк на подарунок.
— Ну, мама вважає, що дала зрозуміти, що саме хоче отримати, — пробурмотів Сергій, відводячи погляд.
Оксана встала з ліжка й підійшла до вікна. Вона дивилася на засніжений двір, на дитячий майданчик, де нікого не було так рано, і намагалася заспокоїтися. Але роздратування не минало. Навпаки, з кожною секундою воно зростало.
— І що вона хоче? Щоб я вибачилася? — запитала Оксана, не обертаючись.
— Вона не відповідає на мої дзвінки вже тиждень, — зізнався Сергій. — Вчора я поїхав до неї. Вона відчинила двері, але розмовляла так холодно… Я не витримав і запитав, що сталося. Вона сказала, що дуже засмучена. Що в тебе підвищення, тепер добра зарплата, і вона чекала від нас більш… уважного ставлення.
— Більш уважного ставлення? — Оксана обернулася. Її голос звучав різко, і вона бачила, як Сергій здригнувся. — Сергію, я обирала цю хустку спеціально для неї. Вона коштувала немало. Я витратила час, я думала про те, що їй сподобається. А що вона подарувала нам? Пам’ятаєш?
Сергій мовчав.
— Свічки, — продовжила Оксана, відчуваючи, як усередині кипить. — Декоративні свічки у формі конячки. Символ року, так. Тільки ці свічки явно з найближчого супермаркету, і коштували вони небагато.
— Оксано, ну навіщо ти так? — Сергій встав з ліжка й підійшов до неї. — Це ж моя мама. Вона просто…
— Просто що? — перебила його Оксана. — Просто вважає, що раз я отримала підвищення, то тепер маю обсипати її дорогими подарунками? А сама при цьому може дарувати що завгодно?
— Вона не така заможна, як ми, — тихо сказав Сергій.
Оксана розсміялася — коротко й без радості.
— Сергію, твоя мати отримує пенсію, плюс працює на пів ставки в поліклініці. Вона не бідує. У неї двокімнатна квартира на Подолі, вона щоліта їздить до Одеси чи в Карпати. Вона може дозволити собі нормальний подарунок, якщо захоче. Але справа не в грошах.
— Тоді в чому?
Оксана зітхнула й сіла на край ліжка. Вона почувалася втомленою, хоча день тільки починався.
— Справа в тому, що цінність подарунка визначається не ціною, — сказала вона повільно, добираючи слова. — А увагою до вибору й теплом, з яким його дарують. Я обирала хустку для твоєї матері, думаючи про неї. А вона обрала нам свічки, думаючи про те, щоб швидше відчепитися. І тепер вона ображається, що мій подарунок був недостатньо дорогим. Це дивно, Сергію. Це несправедливо.
Сергій сів поруч із нею. Він мовчав, і Оксана знала, що він розривається між нею та матір’ю. Вона не хотіла ставити його в таке становище, але й відступати не збиралася.
— Послухай, — сказала вона м’якше. — Я не хочу сперечатися. Але я не почуваюся винною. Твоя мати дарує нам якусь дрібницю й ще ображається, коли отримує недостатньо дорогий подарунок?! Це абсурд. І я не вибачатимуся за те, що подарувала їй гарну, якісну хустку замість тих сережок, які вона собі вигадала.
Сергій поклав руку їй на плече.
— Але мені все ж треба якось вирішити цю ситуацію, — сказав він. — Вона моя мама.
— Вирішуй, — кивнула Оксана. — Але без мене. Я не збираюся брати участь у цьому.
Наступні кілька днів минули в дивній тиші. Сергій кілька разів намагався додзвонитися до матері, але вона або не брала слухавку, або відповідала коротко й швидко прощалася. Оксана спостерігала за чоловіком і бачила, як він мучиться. Їй було його шкода, але вона не збиралася змінювати свою позицію.
Вечером у п’ятницю, коли вони сиділи на кухні за вечерею, Сергій раптом сказав:
— Може, ти все ж подзвониш їй? Просто поговориш. Поясниш, що не хотіла засмутити.
Оксана відклала виделку й подивилася на чоловіка.
— Сергію, я не хотіла засмутити. Але я й не вибачатимуся за те, що подарувала нормальний подарунок. Якщо твоя мама хоче диктувати, що їй дарувати, нехай надішле список. Я куплю й подарую. Але тоді нехай і вона перестане дарувати нам те, що перше трапилося під руку.
— Ти надто категорична, — зітхнув Сергій.
— Ні, — заперечила Оксана. — Я просто чесна. І знаєш, що я зрозуміла за ці дні? Мені навіть приємно, що твоя мама перестала зі мною спілкуватися. Це як ковток свіжого повітря. Я не відчуваю провини, я не відчуваю тиску. Я відчуваю полегшення.
Сергій подивився на неї з подивом.— Ти серйозно?
— Абсолютно, — кивнула Оксана. — Сергію, твоя мама завжди була… вимогливою. Вона завжди давала зрозуміти, що я недостатньо хороша для тебе. Що я маю старатися більше, бути кращою, відповідати її стандартам. І я старалася. Я посміхалася, коли вона робила зауваження щодо моєї роботи. Я терпіла, коли вона критикувала мою страву. Я навіть не заперечувала, коли вона переставляла посуд у шафках на нашій кухні, приходячи в гості. Але ця історія з подарунком — це остання крапля. Я втомилася.
Сергій мовчав. Він дивився в свою тарілку, і Оксана бачила, що її слова зачепили його. Але вона не могла зупинитися.
— Я не хочу конфлікту з твоєю матір’ю, — продовжила вона. — Але я й не хочу прикидатися, що все гаразд. Якщо вона хоче зі мною спілкуватися — будь ласка. Але на рівних. А якщо вона продовжуватиме поводитися так, ніби я їй щось винна тільки тому, що вийшла за тебе заміж, то нехай краще ми й далі не спілкуємося.
— Оксано, це моя мама, — повторив Сергій, і в його голосі була прохання.
— Я знаю, — кивнула Оксана. — І я не змушую тебе обирати між нами. Ти можеш спілкуватися з нею, скільки хочеш. Але я не вибачатимуся за те, що не зробила нічого поганого.
Минуло ще два тижні. Сергій продовжував навідуватися до матері, але повертався звідти похмурим і мовчазним. Оксана не розпитувала його про візити — вона розуміла, що йому нелегко, і не хотіла погіршувати ситуацію. Але одного вечора, коли Сергій повернувся додому раніше звичайного, він сів навпроти неї й сказав:
— Мама сьогодні запитала, чому ти не приїжджаєш.
Оксана підняла брови.
— І що ти відповів?
— Я сказав, що ти зайнята на роботі, — зізнався Сергій. — Але вона не повірила.
— Сергію, я не можу приїжджати до людини, яка образилася на мене через подарунок, — сказала Оксана. — Це безглуздо. Якщо твоя мама хоче мене бачити, нехай спочатку поговорять зі мною нормально. Без докорів і претензій.
— Вона сказала, що ти змінилася, — продовжив Сергій. — Що з тих пір, як отримала підвищення, стала гордовитою.
Оксана розсміялася — цього разу щиро.
— Гордовитою? Я? Сергію, я просто почала заробляти більше й перестала відчувати себе винною за це. Твоя мама думає, що якщо в мене тепер добра зарплата, то я маю витрачати її на неї. Але це не так. Це мої гроші, і я вирішую, як їх витрачати. І якщо я дарую людині подарунок, який коштував немало, це не означає, що я скупа чи неуважна. Це означає, що я обрала те, що вважала відповідним.
— Але сережки, про які вона мріяла, коштували значно дорожче, — тихо сказав Сергій.
— Значно дорожче? — Оксана втупилася в нього. — Сергію, ти серйозно? Вона хотіла, щоб я витратила таку суму на сережки? А сама подарувала нам свічки за копійки?
— Вона вважає, що раз ти заробляєш більше…
— Сергію, стоп, — Оксана підняла руку, зупиняючи його. — Я не зобов’язана дарувати твоїй матері дорогі подарунки тільки тому, що в мене є гроші. Це так не працює. Подарунок — це вираження турботи, а не демонстрація фінансового стану. І якщо твоя мама цього не розуміє, то це її проблема, а не моя.
Сергій зітхнув і опустив голову.
— Я не знаю, що робити, — сказав він.
Оксана підійшла до нього й обійняла.
— Сергію, я не змушую тебе обирати, — сказала вона м’яко. — Але я не прикидатимуся, що все гаразд. Я не винна в цій ситуації. І я не збираюся вибачатися.
Ще через тиждень Сергій прийшов додому з новиною.
— Мама хоче, щоб ми приїхали до неї в суботу, — сказав він. — На вечерю.
Оксана подивилася на нього скептично.
— Навіщо?
— Вона сказала, що хоче поговорити, — відповів Сергій. — Нормально поговорити.
Оксана задумалася. Частина її не хотіла їхати — вона знала, що ця вечеря може перетворитися на чергові докори й образи. Але інша частина розуміла, що Сергію це важливо.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я приїду. Але якщо твоя мама знову почне говорити про подарунки й гроші, я піду. Я не слухатиму цього.
— Дякую, — видихнув Сергій з полегшенням.
Субота видалася сонячною, але холодною. Оксана довго обирала, що одягнути, і врешті зупинилася на простій сірій спідниці й чорному гольфі. Вона не хотіла виглядати ні надто нарядно, ні надто скромно. Просто нейтрально.
Коли вони приїхали до свекрухи, Марія Іванівна відчинила двері з натягнутою посмішкою. Вона поцілувала Сергія в щоку, а Оксані просто кивнула.
— Проходьте, — сказала вона. — Я приготувала ваше улюблене.
Вони пройшли до вітальні. Стіл був накритий — салати, гаряче, пиріжки з капустою й мясом. Оксана помітила, що свекруха явно постаралася. Але атмосфера була напруженою, і це відчувалося з першої хвилини.
Вони сіли за стіл, і перші кілька хвилин минули в мовчанні. Сергій намагався підтримувати розмову, розпитуючи матір про роботу, про сусідів, про погоду.
Марія Іванівна відповідала коротко, час від часу кидаючи на Оксану швидкі погляди.
Нарешті, коли вони закінчили основну страву, свекруха відклала виделку й сказала:
— Оксано, я хотіла б поговорити з тобою.
Оксана підняла очі й кивнула.
— Я слухаю.
— Я була дуже засмучена тим подарунком, який ти мені дала на Новий рік, — почала Марія Іванівна. — Я вважала, що ми з тобою достатньо близькі, щоб ти розуміла мої бажання.
Оксана відчула, як усередині знову наростає роздратування, але стрималася.
— Маріє Іванівно, я подарувала вам хустку, бо думала, що вона вам сподобається, — сказала вона спокійно. — Я не знала, що ви чекаєте сережки.
— Я натякала, — заперечила свекруха. — Я показувала тобі фото.
— Ви показували мені фото в каталозі й сказали, що це красиво, — відповіла Оксана. — Я не сприйняла це як пряме прохання. І чесно кажучи, навіть якби сприйняла, я не впевнена, що купила б сережки за таку суму.
Марія Іванівна підняла підборіддя.
— Чому? У тебе ж тепер добра зарплата.
— Тому що я не вважаю, що цінність подарунка визначається його ціною, — сказала Оксана твердо. — Я обирала хустку для вас, думаючи про вас. Я витратила час, я шукала щось гарне й якісне. І якщо вам це не сподобалося, мені шкода. Але я не вибачатимуся за те, що не купила сережки.
— Ти стала гордовитою, — сказала свекруха, і в її голосі пролунала образа. — Раніше ти була простішою.
— Раніше я заробляла менше й боялася вас розчарувати, — відповіла Оксана. — Але тепер я зрозуміла, що не маю відповідати чужим очікуванням. Я дарую подарунки від серця, а не за прейскурантом.
— Оксано… — почав Сергій, але вона підняла руку, зупиняючи його.
— Маріє Іванівно, — продовжила вона, дивлячись свекрусі в очі. — Ви подарували нам свічки за копійки. Я не образилася. Я не вважала це неповагою. Бо для мене важливо не те, скільки коштує подарунок, а те, з яким почуттям його дарують. Але ви, видно, вважаєте інакше. І це ваше право. Але тоді не чекайте від мене того, чого самі не готові дати.
Запала тиша. Марія Іванівна зблідла, а Сергій виглядав так, ніби хотів провалитися крізь землю.
— Як ти смієш, — прошепотіла свекруха.
— Я не хочу вас засмутити, — сказала Оксана, встаючи з-за столу. — Але я й не збираюся прикидатися. Якщо ви хочете зі мною спілкуватися — я буду рада. Але на рівних. А якщо ви хочете, щоб я виправдовувала ваші очікування й купувала вам дорогі подарунки, то це не про мене.
Вона взяла сумку й попрямувала до виходу. Сергій кинувся за нею.
— Оксано, зачекай!
Вона обернулася біля дверей.
— Сергію, я все сказала. Якщо твоя мама хоче продовжувати ображатися — нехай ображається. Я не почуваюся винною. І знаєш що? Мені навіть стало легше. Я більше не ходитиму навшпиньки, боячись її розчарувати.
У машині вони їхали мовчки. Сергій тримав кермо так міцно, що побіліли пальці. Оксана дивилася у вікно й відчувала дивний спокій.
Вона знала, що сказала правду. І це звільняло.
Коли вони під’їхали до будинку, Сергій нарешті заговорив:
— Ти маєш рацію.
Оксана повернулася до нього.
— Що?
— Ти маєш рацію, — повторив він. — Моя мама завжди була такою. Вона завжди вважала, що їй усі винні. І я звик це терпіти. Але ти не зобов’язана.
Оксана поклала руку йому на плече.
— Сергію, я не хочу руйнувати твої стосунки з нею. Але я не можу жити за її правилами.
— Я знаю, — кивнув він. — І я не прошу тебе. Просто… дай мені час. Мені треба розібратися з цим.
Оксана посміхнулася.
— У тебе є скільки завгодно часу.
Минуло кілька місяців. Марія Іванівна так і не подзвонила Оксані, але Сергій продовжував навідуватися до неї раз на тиждень. Він розповідав, що мати поступово змирилася з ситуацією, хоча й не визнає своєї провини.
Оксана не заперечувала. Вона була рада, що ця ситуація не зруйнувала їхній шлюб. А для себе вона зробила важливий висновок: іноді найцінніше, що можна подарувати іншій людині — це чесність. Навіть якщо вона незручна.
І ще вона зрозуміла, що відсутність вимогливого спілкування — це теж подарунок. Причому безцінний.
Головна кратинка ілбстратвина.
